Генерали імперії - Чемерис Валентин Лукич - Страница 84

Виходу не було. На випадок нападу СРСР на країну Суомі, — а це вже очікувалося з дня на день, фіни самі не вистоять перед навалою такого гіганта. Потрібен був союзник. І він знайшовся. Ним і став Адольф Гітлер та його Третій рейх, і Фінляндія змушена була бодай і формально, вступити у війну з СРСР.

Таке рішення Маннергейму — як і уряду та парламенту Фінляндії — далося нелегко, і він того року постарів чи не на десятки літ. Та все ж іменини є іменини, і їх треба було — бодай і в політичних цілях — відзначати, показуючи світові, що все, гаразд. Головнокомандуючий Фінляндії, попри все безтурботно святкує свої іменини в симпатичному будиночку на косі озера Саама…

Але поки спецлітак з Берліна підлітав до Іммола, приземлявся, та доки непроханому візитерові підганяли машину, в будиночку головнокомандуючого на мисі озера Саама тим часом почалося урочисте дійство. Президент республіки в присутності членів уряду і голови парламенту та його заступників привітав іменинника з 75–річчям, побажав йому, як водиться, щастя та всіх гараздів і повідомив, що за представленням Державної ради країни генерал-лейтенанту і головнокомандуючому збройних сил країни Карлу Густаву Маннергейму присвоєно найвище звання — маршал Фінляндії.

Від того повідомлення, що до останньої миті від нового маршала тримали в секреті, Маннергейм наче аж трохи пригнувся, фізично відчувши той додатковий тягар, що в одну мить ліг на його сімдесятип’ятилітні плечі. Цим званням уряд країни показав, що він покладає на нового маршала чи не найбільше своїх надій і сподівається, що Карл Густав Маннергейм як людина військова з честю витримає нові навантаження і буде, як і раніше, рятувати країну — навіть у безнадійних ситуаціях, більше уряду не було на кого покластися.

Після привітань і символічного чаркування гості на чолі з президентом відбули до його вагона, що стояв неподалік на залізничній вітці, а маршал заходився готуватися до зустрічі незваного берлінського візитера.

«І все було б ще нічого, якби не цей гість…» — тільки й устиг подумати іменинник, як Адольф Гітлер та особи, що його супроводжували — в тім числі й генерал-фельдмаршал Кейтель — з’явилися в будиночку головкома — «мого найкращого друга і друга всього великого німецького народу», — як з ходу заявив рейхсканцлер.

Маннергейм по-військовому, дещо навіть недбало, привітався з високим гостем (з ним він уже зустрічався в Берліні, як і з іншими вищими чинами рейху, в тім числі й з Генріхом Герінгом), що був, як завжди, в своєму дещо екзальтованому стилі, збуджено-хапковитому, й витав десь в емпіреях стосовно своєї «блискучої перемоги на Східному фронті»; представив йому офіцерів штабу. Гітлер відбувся загальним, хоча й різким кивком, але з німецькими офіцерами, які перебували у Фінляндії як союзники, привітався з кожним за руку, обмовився кількома незначущими фразами про те і се (очі його були блякло-мертві). Далі за протоколом фюрер відбув наносити візит президенту республіки, який перебував у своєму поїзді, що стояв на ближній залізничній вітці, і по якомусь часі після переговорів з урядовцями Фінляндії, разом з президентом повернувся до Маннергейма на ленч, де вже й відбулася неспішна бесіда.

Вітаючи іменинника і першого маршала Фінляндії, рейхсканцлер сказав (говорив він дещо сумбурно, швидко, раз по раз повторюючись, жестикулюючи і майже бігаючи сюди й туди з бляклими, виряченими очима), що він високо цінує те, що йому, невідомому солдатові Першої світової, випала така честь — вітати людину, яка прославилась як визволитель свого народу. А вже потім перейшов на проблеми великої політики. Всі стоячи поштиво слухали, утворивши чималий простір, у якому фюрер і бігав сюди й туди…

Перш за все, рейхсканцлер висловив жаль, що Німеччина не змогла виявити підтримку Фінляндії під час Зимової війни (говорячи, чомусь здригався, наче від холоду, і тоді здавався рептилією, якій бракує тепла), бо для цього в неї не було можливостей, адже це означало б війну на два фронти, що було б тоді Німеччині не під силу, адже її збройні сили… Доки фюрер закінчував фразу, довгу й витіювату, із багатьма вставними реченнями, то часто забував, про що ж він починав, і плив далі й далі, перестрибуючи з однієї теми на іншу… Зрештою, якось повернувшись до того, з чого починав, фюрер наголосив, що якби Франція була переможена ще восени 1939 року, а її планувалося захопити на протязі шести тижнів, але з-за холодів це не вийшло, тоді б хід світової історії був би зовсім іншим, адже… І знову, забувши про те, з чого він починав, фюрер відважно вирушав у вільне словесне плавання, втрачаючи орієнтири й береги, аж доки не прибивався до якоїсь думки і сяк-так завершував довжелезну свою тираду-монолог… Заодно поскаржився на Італію та на її слабку силу — ось чому Німеччина змушена була їй допомагати, а це означало не що інше, як роздрібнення військово-повітряних сил рейху і його ж танкових сил, що їх планувалося зосередити на сході, адже, починаючи з осені 1940 року, керівні кола Німеччини вже думали про розрив відносин з Радянським Союзом. Після переговорів з Молотовим в листопаді 1940 року стало ясно, що війни не уникнути, адже вимоги руських виявилися нечуваними! (Бігаючи, фюрер майже підстрибував, обурливо — на адресу руських — жестикулюючи.) Вони забагли знищити наші народи!.. Вони знищать наші народи і нашу цивілізацію! І взагалі… взагалі цивілізацію всього людства, якщо ми спільними зусиллями не поведемо боротьбу до перемоги! І тому нам треба разом триматися — Великій Німеччині і маленькій Фінляндії! В ім’я спасіння людства і його цивілізації… І в такому ж дусі, і з такою ж емоційною збудженістю ще добрих півгодини, аж доки, нарешті стомившись, фюрер зупинився, як загнаний кінь, і стояв якусь мить, важко дихаючи і водячи блякло-мертвеними очима сюди й туди — вусики під носом нервово сіпались. Особливо ліва їхня половина. (Генерал-фельдмаршал Кейтель зберігав відсторонений вигляд і, слухаючи свого вождя, здається, був у ту мить далеко від нього і його гарячковитої промови.) Після виступу президента Рюті слово несподівано знову взяв рейхсканцлер і знову говорив і говорив — швидко, не зовсім розбірливо. Власне, бурмотів, часто повторювався, і слухати його було нудно. Подякувавши фінській армії, він вкотре підкреслив жахливу масштабність підготовки комуністів до наступу на Європу та захоплення ними світу і взагалі панування над цивілізацією людства, запевнив, що особисто він щасливий, адже прийняв рішення вступити у боротьбу із загрозою, що йде зі сходу… Ще і ще привітав Маннергейма із 75–річчям та присвоєнням йому високого звання маршала.

Ленч було організовано в поїзді головнокомандуючого, де був спецвагон. Рейхсканцлер ще днем раніше застеріг через свого ад’ютанта, аби для нього приготували особливу дієту, що й було зроблено. Стіл був простий, складався в основному з дичини — рябчики, тетеруки, дика качка, кабан, з рибних блюд — лосось, форель, сиг, сьомга. Але фюрер ні до рибних блюд, ні тим більше до м’ясних не доторкнувся, відбувся простесенькими овочевими стравами, що їх запивав або трав’яним чаєм, або й просто кип’яченою водою, а на бульйон з відразою буркнув, що то — «трупний чай», що він взагалі не розуміє, як це люди можуть їсти трупи тварин, себто м’ясо. Але фіни мали здоровий апетит, їли собі та їли, і бурчання фюрера аж ніяк не зіпсувало їм відмінного настрою. Хтось з генералів, правда, запитав в особистого лікаря рейхсканцлера: чому той так харчується? Що це — наслідки здоров’я? Лікар відповів, що це в рейхсканцлера спартанська звичка, і пояснюється вона перш за все психологічними проблемами.

Відразу ж після ленчу, на ходу витираючи губи салфеткою, фюрер теж на ходу попрощався, дивлячись чомусь собі під ноги, сів в автомобіль і відбув на аеродром в Іммала, а звідти вже вилетів до Берліна, наостанку порадивши фінам триматися, вірити, що «Велика Німеччина і її великий народ ніколи не залишать маленьку Фінляндію наодинці з червоним агресором…»