Генерали імперії - Чемерис Валентин Лукич - Страница 91

91

А невгамовний Леннрот знову й знову долає сотні й тисячі кілометрів по Карелії, знаходячи ще невідомі руни (до всього ж, йому вже допомагають десятки добровольців, записувачів рун) і, зрештою, у 1849 році виходить нова й остаточна редакція «Калевали», безсмертної звідтоді книги, що має 50 рун, 22 795 рядків.

Фінські народні руни, витворені язичництвом у захованих за лісами та озерами й болотами, за пісками й валунами, за хугами морозяними, за снігами білими і літніми зливами та бездоріжжям селах, стали молитвою патріотичних рухів і повстань — спершу проти шведського панування, потім — російського, що прийшло на зміну першому, ранішньому. Почалася боротьба за рівноправність мов, за розвиток національних духовних цінностей, а вже потім це переросло в боротьбу за державну незалежність.

«Ми не шведи і не хочемо бути росіянами, тому дозвольте нам бути фінами», — писали патріоти Суомі.

«Калевала» стала матір’ю фінської нації, вона підняла фінську мову спершу на висоти літературної, а потім і державної мови.

І тепер всі сходяться в одному: без створеної Е. Леннротом «Калевали» не було б — принаймні тоді — консолідації фінської нації, а без незалежності, принесеної фон Маннергеймом, не було б і самої фінської нації, адже фіни так би й залишилися в російській імперії усього лише інородцями, як офіційно називали колись в Росії представників неросійської народності, здебільшого з далеких околиць імперії.

Із «Калевалою» Фінляндія стає Фінляндією, а фіни — нацією — нарешті нацією! — а із здобуттям незалежності Фінляндія стала ще й державою. Протилежних прикладів — безліч. Ось хоча б один з них. Український історик і професор Є. К. Тимченко, перший і поки що єдиний перекладач «Калевали» українською мовою, зазначав, що із захопленням Московською державою Україна перестала бути державою і тому вона перестала бути нацією, навзамін ставши тільки «аморфною етнографічною масою», — за що й поплатився в більшовицькій імперії власним життям.

І донині неподалік Гельсінкі, в селі Самматті стоїть хата сільського кравця — у ній 19 квітня 1802 року народився збирач, творець-конструктор «Калевали», тепер національний герой Фінляндії Еліас Леннрот.

До тієї маленької хатинки — музею Леннрота, тільки-но звільнившись від державної служби і всіх клопотів з нею, та сяк-так підрихтувавши здоров’я, і з’їздив фон Маннергейм (чи не все життя збирався там побувати, та все щось ставало на заваді, а тепер, після відставки, вже ніщо не перешкоджало здійсненню його давньої мрії).

Довго стояв славетний президент і маршал в бідному сільському житлові родини Леннротів, курній хаті з дерев’яними, чорними — небіленими — стінами.

А перед ним стіл і широка лава.

І великі ножиці на столі, якими батько Леннрота, а потім і сам Еліас, кроїли грубе домоткане полотно.

В роки після відставки Маннергейм, згадуючи пройдені дороги, замислюючись над тим, що він зробив, розуміючи, що жити йому вже зосталося всього нічого, все частіше й частіше повторював рядки улюбленої «Калевали», що була для нього Великою Національною Книгою його народу:

Затулю тепер уста я, зав’яжу язик свій міцно, перерву співати пісню, я від поспіву відстану; відпочить повинні й коні, що багато перебігли; і тверде залізо слабне, трав добряче покосивши, опускаються і води, що біжать все вниз рікою; і вогонь згасати мусить, відпаливши в ній студену, чом же співи не повинні стишуватись і замовкати по тих радощах вечірніх, де втомилось навіть сонце?

Карл Густав Маннергейм, коли по весні 1946 року звільниться від служби Вітчизні (його власне визначення), то насправді від неї не звільниться ніколи, як ніколи громадянин не може звільнитися від служби Вітчизні й залишатися громадянином, а відтак ніколи не зімкне уста і не згасить вогонь свого благородного і мужнього серця, не урве своєї пісні, на яку його благословило Провидіння.

Жити йому залишалося вже мало, і маршал вирішить не витрачати останніх років намарне, а використати їх на благо свого народу і держави, тож у віці 79 років він розпочне писати свою головну книгу, яку назве просто і невибагливо (не в красивому заголовку суть): «Мемуари».

Це й стане згустком дум його і борінь, вогнем незгасимим, його останньою піснею, що нею він і досі служить своїй маленькій (територіально), але такій великій за мужністю і за прагненням до незалежності Державі на ймення Фінляндія.

«Самотня Фінляндія, ця достойна захоплення країна, яка гордо бореться і яка стоїть на порозі смертельної небезпеки, показує, на що здатні вільні люди, — в розпал боротьби Суомі з червоним агресором говоритиме в одному із своїх радіовиступів Вінстон Черчілль з далеких Британських островів. — Те, що Фінляндія зробила для людства, неоціненно. Ми не знаємо, яка судьба випаде Фінляндії, але, будучи свідками скорботної драми, решта цивілізованого світу не може байдуже ставитись до того, що цей мужній народ Півночі буде розбитий переважаючими силами і кинутий в рабство, що гірше смерті. Якщо те світло свободи, яке так ясно поки що сяє на Півночі, згасне, це буде поверненням до часів, в морок яких підуть результати двотисячолітнього розвитку людства, не залишивши анінайменшого сліду».

Про фон Маннергейма — родовитого барона! — говорили, що він гордий. Надто був гордим. Але гордим в кращому розумінні цього слова. Проте коли його улюблена батьківщина потрапляла в чергову небезпеку, гордий барон з приставкою «фон» не розбирався, хто правий, хто винуватий, не вдавався до демагогій і повчань, а стрімголов і самовіддано кидався її рятувати, не цураючись найтяжчої чорнової, часом невиграшної і невдячної роботи. Коли ж небезпека минала — завдяки його борінню — він одразу ж ішов зі своїх постів — завжди добровільно і лише раз, наприкінці життя, за станом здоров’я.

Він був учасником п’яти воєн першої половини минулого століття: русько-японської і Першої світової (на боці Росії, як її відданий генерал), війни за незалежність Фінляндії в 1918 році, радянсько-фінської (Зимової) війни 1939–1940 рр. (проти агресії Радянського Союзу) і Другої світової (на боці Німеччини проти СРСР).

А коли він не воював, то зміцнював оборону своєї країни.

Він ніколи не робив кар’єру, хоч вона і вийшла в нього запаморочливою — він просто служив своїй Вітчизні й народу.

Для одних — ще наших дідів і батьків за есересерівських часів, він — ворог, адже воював проти СРСР, для інших просто непримиренний і небезпечний ворог, адже очолив у Фінляндії білий рух і вигнав з країни червоних та їхніх поплічників, для найстаршого покоління — воєначальник російської армії, який по праву мав високі нагороди. Для Північної Європи — символ національної стійкості. Для самої Фінляндії — регент, головнокомандуючий, президент, маршал, борець за національну незалежність, герой Фінляндії.

Тож біографія у нього невимовно прекрасна, а його подвиги — немеркнучі у віках. Адже це він, після жовтневого перевороту в Петрограді року 1917–го свою батьківщину, колишню російську провінцію, перетворив на незалежну державу, з якою сьогодні всі рахуються.

Маршал і головнокомандуючий фінськими збройними силами, двічі воював проти гіганта СРСР, очолював країну в 1944 році, коли вона потрапила в смугу поразок, вивів її на мирний шлях і добровільно склав із себе у 1946 році високі повноваження президента, тоді, коли післявоєнний суверенітет Фінляндії був гарантований Радянським Союзом, який так і не зумів, незважаючи на свою страхітливу міць, подолати білофінського генерала.

Такий він, Маннергейм, така його лінія.