Огненне коло. Людина біжить над прірвою (збірник) - Багряный Иван Павлович - Страница 103

А тепер–от вони сидять і ждуть полону. Полону як щастя. Як рятунку від кари, рятунку від смерти.

Дивно…

Біля них поруч сидить група українських вояків. І між тими вояками та німецькими солдатами відбувається химерна, проречиста своїм змістом, хоч і зовсім млява розмова. Німці пропонують юнакам здаватися в полон і самі ж з того сміються, показуючи рухом руки навколо шиї ту перспективу, яка цих юнаків у полоні чекає, — «петля». І піддають жару сентенціями, що українців свої ж брати повішають, і так їм і треба — їх чекає доля зрадників.

Українці — зрадники. Ха!

І недоговорювали справжнє підґрунтя того «ха». Але це було й так зрозуміле, а саме: «Таж хіба від унтер–меншів можна чогось кращого сподіватися!!!» Інша справа — вони, вони нікого не зрадили. А крім того — вони солдати і на сторожі їхнього життя стоїть міжнародний закон про полонених… Вони підуть до полону та й скоро будуть дома… Страхіття ж про большевиків — то байка.

Хтось не витримав та:

— Ex, ви, куролови! Чого ж ви поспішаєте до полону? Ви ще нічого не втратили, ви ще тільки здаєте награбоване. Ваша батьківщина ще десь далеко, й щойно тепер приходить потреба її захищати. Досі ви світ завойовували, а тепер приходить потреба власну батьківщину захищати!

— Еге ж, — додає інший. — Ваша ж земля ще не починалася. Ви ще маєте щастя її бачити…

На це один із німців відповідає досить злорадно й уїдливо:

— Так, наша земля ще не починалася. І вона не почнеться для руїн і горя. Ми її врятуємо від заглади тут, здавшись «генде гох» і тим скінчивши війну. Ваша ж земля скінчилася, й вся вона обернена на попіл… І вам немає рятунку, хлопці, немає, зовсім немає!..

— Так, так, — закивали його камради схвально. — Немає рятунку. Ваша земля скінчилася, хлопці…

— Почнеться й ваша та й теж скінчиться, — вставляє хтось із досадою й ноткою відчаю. — І вона теж буде обернена на попіл. На попіл і на сажу!..

— А так, — згодився якийсь старий вояк, закивав з гіркою міною. — А так. Від «тих» не можна захиститися, байка, «квач»! Вони голі й босі, вони голодні, вони їдять варену пшеницю або сиру кукурудзу замість хліба й чоколяди, і пруть все вперед, і б'ються, як чорти… Як чорти!!!

І був у тім голосі страх, але була й нотка захоплення.

— Еге ж… їдять пшеницю й кукурудзу й б'ються, як чорти!

— Но, но… Це так… Але війні кінець. Ми підіймаємо «генде гох». Наша земля вціліє, і ми її ще колись побачимо… — Це перший, злостивий, він говорить уперто, а далі презирливо цідить помалу: — Наша земля ще не починалася, хлопці! А ваша земля вже скінчилася, вона обернена на гній, і вам немає рятунку, хлопці!..

XVI

— Так. Кінчилася наша земля. Ти чуєш, Романе? Ти чуєш?

— Чую, брат! Ой, чую, бодай позакладало. І видю…

Тягуча, понура мовчанка. Петро зітхає й потішає свого друга:

— Але й ми кінчаємось, друже мій, Романе! І, мабуть, нам вже тії землі й не треба… Якраз вистачило з нас на наш вік… Якраз дійшли до риски.

Роман мовчить, звісивши голову на груди. Гай–гай, де ж ти дівся, романтику ти синьоокий?! Мрійнику ти непоправний! По довгій павзі Роман зітхає і цідить тягуче, з мукою, з хрипотою:

— Та–ак… І ми кінчаємось… І землі вистачило…

— А знаєш, мені недавно снилося, що я землю їв, сиру землю… Смачна була…

— А–а… Ну, то правдивий був сон… А–й–є… Га… І де ж ти її їв?

— У рідному місті… На рідній вулиці…

— А… Ну, то все одно… їстимеш і цю. Однаково наша… Рідна.

— Рідна…

Роман тягуче зітхає:

— Мало лишилося. Але нічого… Щоб наїстися, небагато й треба.

— Вистачить…

Мовчанка. Потім Роман стріпує головою уперто:

— Неправда!

— Що неправда?

— Неправда, що земля скінчилася, цебто наша батьківщина. Це вона скінчилася, як іти в один бік, як тікати. А як іти навпаки — ой–йо–йо–йо! — І покрутив головою. — Як утікати — то вже ні цаля. А якби оце наступати — ого–го!

Петро посміхається. Жує прутик і дивиться десь на схід. А Роман зломано зітхає, з хрипом:

— Тільки–от ми самі кінчаємось, це біда…

Петро рішуче випльовує прутика й говорить таким самим голосом, як Роман недавно:

— Неправда!

— Що неправда?

— Ми не кінчаємось! Ану лиш вставай!

— Чого?

— Будем прориватися…

— Гм… З ким?

— Ходім пошукаємо.

Роман безнадійно звісив голову. Мовчить. А далі видихає те саме скептичне, гірке:

— З ким?

Петро встає, а тоді нахиляється над Романом і говорить йому в саме лице, в заплющені утомою й резиґнацією очі, говорить твердо, вольово, як гіпнотизер, що хоче вдихнути віру в свого сонного, безвольного пацієнта:

— Ходім! Ану ж нам пощастить… І ану ж нам ще доведеться колись поміряти її й навпаки. Га?

Роман розплющує очі. Дивиться на Петра. Посміхається. А потім крутить головою уперто, скептично:

— З ким?

— Пошукаємо, кажу, ходім! — аж визвірився Петро раптом і перекривив: — «З ким, з ким». Зі мною! Вставай!

— А, з тобою… Ну, з тобою я завжди готовий… Дай руку…

Петро допоміг своєму другові, своєму розбитому вщент мрійникові, звестися, й вони пішли.

Кільце оточення було щільне й міцне, і пробити його не так просто. Удвох його не проломиш. Для цього треба більшої сили, великої сили. Версія про те, що ззовні прийде рятункова акція у формі німецьких потужних панцерних частин і авіяції, лишилася байкою. Казкою для дурнів. Немає їх, тих частин. І не буде. Бо їх взагалі у німців немає. Та й наївним було би думати, що німецьке командування, речник геренфольку, в цей критичний для їхнього райху час стало би ризикувати рештками своїх сил і кидати їх на рятування якихось там «хлопців», якихось там унтерменшів, однаково приречених на погній. Тим більше що ті «хлопці» елемент зовсім ненадійний, здібний повернути багнети в найнесподіваніший момент супротив «геренфольку». Хіба симптомів цього було не досить?

Ні, ніхто не буде їх рятувати. Вони, всі ці рештки розгромленої дивізії, здані на самих себе. Хай виломлюються.

З того, як одчайдушно металися окремі групи, кидаючись на всі боки, мечучись по всіх шляхах і доріжках, по полях і лісах, з того, як більші групи роздробилися на менші, розпорошилися, переходячи на принцип — «кожен сам за себе» та «ану ж я сам якось проскочу і врятуюся», а рівно ж і з того, що випадки самогубства вояків стали масовим, звичайним явищем, видно було, що проломити перстень ніде не вдавалося. Перстень той все звужувався й звужувався, удушуючи все, що в ньому є.

Петро й Роман стали на перехресті кількох доріг і чекали. Десь на півдні, в багатьох місцях, досить близько на південному сході, на заході, а також на північному заході била тяжка ворожа артилерія, клекотали міномети й татакали станкові кулемети, а їм у відповідь лиш де–не–де трагічно лопотіли ручні автомати та поодинокі гвинтівочні постріли. З тієї звукової картини можна було зрозуміти, що відбувається на оточеній території. Ніде не чути справжніх проломних боїв, не чути наступу, лише методичний, загороджувальний вогонь переможця, що не хотів нікого випустити живцем і не шкодував амуніції, обстрілюючи всі шляхи, дороги, ліски й лісочки та недопалені села.

На схід, десь близько, в двох місцях вирував клекіт танків і автомашин — то, видно, переформовувалися ворожі частини, бо клекіт стояв усе на одному місці.

Петро розіклав мапу на колінах і при вечірньому світлі намагався зорієнтуватися. Так, то, напевно, ревуть танки й автомашини в Олеську та в Сасові, цілком залитих ворогом. На півдні спалахнув потужний вогонь автоматів і ще потужніший вогонь гранат, кулеметів і мінометів — можливо, там проривається якась організована група. Там залізниця й села Княже, Почапи, Ясенівці, Вороняки, а далі починаються ліси, й ліси, й узгір'я… Так, прориватися треба би в тім напрямку!..

Управо від них Красне, уліво — Золочів. Все опановане ворогом. Із Золочева й Красного б'є кудись тяжка ворожа артилерія.