Огненне коло. Людина біжить над прірвою (збірник) - Багряный Иван Павлович - Страница 105

Мовчанка. Тиша. Всі вражені малюнком.

У тій тиші хтось плямкає губами, прикурюючи цигарку, та крізь плямкання спокійним–спокійним голосом:

— Ну, й що ж він розказував?

Регіт.

Петро з Романом теж засміялись. «Е, — подумав Петро, — з цими хлопцями й умирати весело!» Засміявшись, Петро промовив ніби сам до себе, але голосно:

— Земляк…

— Напевно, земляк, — відповів оповідач. — А ти хто й звідки підійшов такий тихенький і непомітний? Думаєш, я не бачив? Ану давай сюди!

Петро встав і підійшов до того, що «був у Бродах собственною персоною». Підійшов і Роман. В цей час хтось ніби ненароком, прикурюючи, засвітив запальничку.

— Погаси, — сказав Петро, — а то щоб не було і з нами, як з тим генералом.

Сміх. Запальничку було погашено, але тієї коротенької хвилини, коли вона блимала, досить було, щоб обидві сторони роздивилися на взаємну втіху.

Група веселих шибайголов побачила перед собою здоровенного вояка з забинтованою головою, з автоматом на шиї і гранатами біля пояса — вояка української дивізії. І другого, меншого, за його спиною, теж при зброї й в сталевому шоломі.

Хлопці ж побачили перед собою зразу відзнаку УВВ на рамені оповідача («А–а! Он воно що!»), що звівся їм назустріч, а разом з тим побачили і всю компанію, що розташувалася на канаві, — це була група стрільців, тяжко озброєних, «до зубів», з наплічниками, в шоломах; були там дивізійники з «левиками» і були хлопці з УВВ. Зібралися, бач! Це не був так собі уламок розбитої частини, не здеморалізована купка утікачів, а бойова одиниця. Безперечно! Здисциплінована, сильна духом, ціла тілом… Од Петра й Романа, мабуть, теж було не кепське враження.

— Гм, — підсумував оповідач свої спостереження з добрим гумором. — Нічого. Трохи тільки потовкло тебе, браток, ніби й ти літав, як той генерал. Куди йдете?

— На прорив.

— О! А ми шукаємо компанії! Так нам по дорозі ж! Здорово!

— Здорово… — повторив і Петро радісно й обернувся до Романа. — От бач, а ти казав… От і знайшли!

Роман засміявся, задоволений. Бо було чого. Вони знайшли те, що шукали!

Швидко договорились. Петра хлопці одностайно обрали на командира, сподобався він їм, та й насправді він командир, єдиний серед них. Ухвалили йти на південь, на прорив. А перед тим набрати побільше таких, як і самі, охочих іти разом. Деяких назбирати, а деяких і наловити та й утовкмачити їм у голови, що це єдиний шлях до порятунку.

Так договорившись, вони розставилися на бічних дорогах, зайняли шлях, що вів до Бугу, до переправи…

До світанку у них була група чоловік із сотню. Досить ручної автоматичної зброї та гранат, кілька панцерфавстів, кілька кулеметів… Головне ж — у них був добрий настрій, рішений, бойовий. До них приєдналася ще група німецьких солдат, 8 чоловік при трьох конях, запряжених у два вози. Ця група німецьких солдат посувалася на захід, очевидно, з наміром прослизнути десь непомітно у якусь щілину, так, як і ті хлопці, що говорили про свою хитру мишачу тактику. Ну, а якби не вдалося, то вони знову–таки приготовані й на це, на здачу в полон. Для цього вони їдуть порожніми возами, без зброї, немов не вояки, а якісь там «гільфсарбайтери», «мирні люди». Відзнаки вони повідривали, документи подерли. Вони думали, що вони останні в оточенні. Але, коли зустріли цю штурмову групу, дуже зраділи й рішення своє змінили. Вирішили пробиватися разом дружно. Пошепотіли між собою, й троє з них однією підводою швидко мотнулись назад. Десь вони там на шляху викинули зброю. Скоро посланці повернулися й притарабанили з собою два міномети й цілу купу муніції до них. Виявилося, що всі вони були відділом мінометної сотні вермахту, з XIII корпусу. Були ці вояки дуже симпатичні, знали, що це за такі солдати з «левиками», знали долю їхньої дивізії, а також знали їхню долю під большевиками та що їх чекає, коли б потрапили до рук ворога. Самі вони теж не належали до тих, що конче хочуть здаватися в полон, вони солдати, але вони люблять свою батьківщину й ще хочуть її бачити. А в милість ворога вони зовсім не вірять. Тая милість — то, по їхньому розумінню, куля або мотузка. І не за їхню провину, а за Гітлерову. З Гітлером, на їхню думку, нічого не станеться, бо цілувалися ж всі ті сталіни–молотови з гітлеровими рібентропами ще перед самим початком війни, то можуть ще цілуватися й після війни. Не будуть тільки вони цілуватися з простими Гансами та Фріцами, бо з того малий навар…

Час наглив. Ніч добігала кінця, а треба би ще потемну форсувати річку Буг, якщо вони хочуть успішно пробиватися з оточення. І тому вони, закінчивши формування своєї пробойової групи, швидким маршем пішли на південь, до переправи. Назустріч їм трапилися люди, вояки їхньої дивізії, що чимчикували назад. Виявилося, що це ті самі, яких бачили Петро й Роман недавно й не могли загітувати пробиватися боєм разом з оточення. Тепер вони панічно чимчикували назад. Вони розповіли, що через Буг проскочити неможливо, лівий берег його обсаджений большевиками, укріплений, обставлений кулеметами, подекуди артилерією та танками.

— То куди ж ви чимчикуєте?! Чи не думаєте ви прорватися на схід?

— Ми не знаємо… Немає виходу… Ми загинули…

— То пішли з нами!

Таким чином група їхня збільшилася. Не було в останніх зброї, але Петро зробив так, як роблять большевики, — порадив хлопцям здобувати зброю в бою, в першому ж бою, у ворога. Іншої немає ради.

Зустріли вони й того молоденького старшину, що біля штабу квапив їх та що поділився з ними хлібом. Як він зрадів цій зустрічі! Він витягнувся перед Петром в тонюсінький прутик, так як, мабуть, не витягався ніколи перед Фрайтагом, ударив обцасами й зголосився до послуху.

XVIII

Над ранок вони форсували Буг. Несподіваним і одчайдушним ударом розігнали большевицьку заставу по тім боці, в якомусь сільці, що була заскочена зненацька та й, видно, була певна, що на них ніхто вже не вийде й не нападе з того котла, бо все там винищене, а що живе, те розбите паралічем жаху, дезорганізоване, не придатне ні до чого. І тому всі спали, упившись перемогою й горілкою. Розбудив їх гуркіт бою. У великій пригоді стали мінометники — вони своїм влучним і бистрим вогнем підпалили село в кількох місцях, зруйнували кулеметні гнізда над самим Бугом на узгір'ї.

Увесь бій не тривав і тридцяти хвилин. Група обійшла село з заходу й повернула на південь, не втративши ні одного стрільця. Тим часом ворог думав, що напасники зайняли село й отаборились в ньому. По короткому часі почала бити звідкілясь ворожа артилерія, обстрілюючи село. Але то хлопцям було тільки для піднесення настрою. Вони не тільки розігнали якусь большевицьку частину, вони ще й наробили паніки та замішання серед ворога! Значить, щастя товаришить їм. Щасливий початок їхнього рейду окрилив їх, надихнув надією й вірою в щасливий вихід з цього проклятого кола смерти. Цей настрій тримався міцно увесь час протягом дальшого рейду, незважаючи на те, що за цим першим боєм пішла череда їх, таких боїв. Буквально кожен цаль їм доводилось брати з бою. Але вони йшли все вперед і вперед. Лявірували то вправо, то вліво, то робили обходи на північ, обминаючи окремі небезпечні місця, де їм ставати до бою було би ризиковано. Територію перстеня поволі опановували ворожі винищувальні відділи, але сильних з'єднань не було — головні сили тримали десь міцне кільце оточення, а найпередовіші, ударні частини пішли далі, на Львів, на захід.

Група посувалася поволі, з великим трудом, але все на південь. За орієнтир для їхнього маршу правила канонада й сильна кулеметна стрілянина в південнім напрямку; там, згідно з мапою, починалися густі ліси й узгір'я, там була лісиста, пересічена місцевість, і то, безперечно, там клекотав грохіт бою, билися ті, що йшли на прорив. Це десь кілометрів за 20. Хтось сильний виривається з оточення, а ще сильніший не пускає. Туди поспішав і Петро та Роман зі своїми товаришами — підсилити наступ! В цьому запорука їхнього успіху й успіху тих, що б'ються там. В цьому їхній рятунок.