Огненне коло. Людина біжить над прірвою (збірник) - Багряный Иван Павлович - Страница 71

— Ясно… — прохрипів Максим. Помовчав. — Яке ж це село? — спитав, щоб хоч зорієнтуватися, де ж саме він. Щодо події, про яку почув, то він вірив цьому чоловікові і відразу зробив належні для себе висновки. А господар чисто по–вояцькому, по–товариському дивився Максимові в очі діловито й ніби питав: «Що ж тут робити, га?»

— Нічого, — сказав Максим. — Дякую, брате. Я вже піду… Скажіть тільки, чи лугом є дорога?

— А навіщо вам дорога? Ви смаліть навпростець. Хоч дорога теж є… Ворсклою, льодом…

Та, глянувши на Максимові ноги, аж скрутнув головою. І кинувся по хаті. Понишпорив під полом, а тоді облишив і зашарудів по столі.

— А підождіть трішки…

Він щось шукав на столі, в миснику й аж захвилювався:

— Ти скажи!.. Ані шматочка. Оце мелю, бачиш…

Почухавши розгублено потилицю, облишив стіл з мисником і кинувся знову шукати під полом, під припічком та по всіх кутках. Бурмотів:

— Господи! Хоч би ж хоч якісь старі шкарбани!.. От ти біда!..

Шукав, шукав, але й тут даремно — нічого не знайшлося, крім самих дитячих шкарбанців та якогось дрантя. Нарешті випростався й, витерши піт із чола, ніяково розвів своєю єдиною рукою:

— От, брат, яка єрунда…

— Нічого, — сказав Максим. — Не турбуйтеся… Прощавайте…

— Прощавайте…

Максим вийшов з хати й пішов.

Та не встиг Максим зайти й за очерет, як його догнав господар з якимсь лантухом і з мотузкою в руці.

— Нате потримайте, — подав він мотузочок Максимові. А тоді наступив на лантух ногою й одним махом роздер його надвоє.

— Ось, на хоч онучі, чоловіче!.. Обмотаєш ноги. Це замість чобіт. І мотузочком оцим обв'яжеш…

З тими словами подав роздертий лантух Максимові, додавши з сумною посмішкою:

— Чим багатий, брат, тим… — і, не договоривши, махнув рукою.

Максим узяв онучі й не знав, що йому й сказати… А як підвів голову — господаря вже не було: зник за очеретами.

Та й хіба можна те, що хотів висловити Максим, сказати словами, пустими й зітертими, як мідні шаги, словами?

Максим узяв онучі й мотузок під пахву й швидко пішов через луг. Пішов швидко, головне тому, що боявся, щоб, бува, не заплатити господареві за добро злом. А це могло статися, коли б його тут ось із оцими онучами схопили німці чи інші «добрі люди».

За короткий час Максим вийшов на річку. Тут льодом вилась напіврозтала дорога. І от тією річкою, тією піврозталою дорогою він прийшов до гаю. Це, власне, був зовсім не гай, а справжній ліс, що вкривав правий гористий берег Ворскли. Він був нещадно понищений, поторощений гарматними набоями та бомбами, але все ж був ще досить густий і буйний. Річка підходила крутим берегом під самісінький ліс і далі вже так і йшла, петляючи близько попід лісом. А по ній петляла дорога. Та Максим покинув цю дорогу тут, йому більше припадала до серця та доріжка, що вилась по березі, через пеньки й через пагорбки рудого вапняку та піщанику. Вона була затишна й майже схована від стороннього людського ока, хоч у той же час ішла все понад Ворсклою, близько при березі.

Опинившись у лісі, Максим із полегкістю й радісно зітхнув, неначе виграв приз, поставивши рекорд бігу до призначеної точки одним духом. Тут він сів на пеньочку, блаженно простяг ноги й довго відсапувався. Сидів, відтягуючи момент насолоди, яка його тут ось чекала. Точнісінько так, як то часто з ним бувало, коли він, одержавши листа, не квапився навмисне його розпечатувати, відволікаючи ту приємну й хвилюючу мить. Нарешті він розпечатав його, чи то пак — розгорнув його, той подарунок, той лантух, роздертий надвоє. Спершу розгорнув одну половину… Розчепірив її й довго тримав перед собою, все розглядаючи її, неначе бозна й що. Потім поклав її на коліна й узяв другу… Потім знову першу…

«На ж тобі, чоловіче, хоч оці онучі!»

Як божественний вірш! Як прекрасна пісня!

«На ж тобі, чоловіче… чоловіче!..»

Лантух здавався особливо теплим і м'яким, навіть ніжним. Такою теплою, такою м'якою й такою ніжною не могла бути жодна інша одежина в світі.

Натішившись очима й серцем, Максим почав обгортати тим лантухом свої ноги.

То була тяжка процедура. Хоч лантух і був досить м'який, але, як Максим не обмотував ноги, все було якось мулько. І Максим перемотував наново. Розглядав свої ноги, — що ж там муляє? Всі ноги були пухлі, але особливо жахливо виглядали підошви. Мало того що вони попухли, вони ще збрижились, і в тих збрижах, в заглибинах зморшок, позакипала кров. Так само поміж усіма пальцями порепалося, порозколювалося тіло, і в тих розколинах теж позапікалась кров. За весь час дороги Максим це вперше побачив свої ноги. Такими вони ще ніколи не були за все життя.

Максимові все хотілося так обмотати ноги, щоб ані муляло, ані пекло. Але нічого з того не виходило. А втім, насправді він тим особливо й не переймався. Йому було добре вже й так. А тут ще виглянуло сонце. Воно видерлося з–за муру хмар і туману, підгортаючи той туман і ті хмари геть під себе, й заіскрилось, засміялось, замерехтіло на всьому навколо. Вітер давно вщух. Мов на знак чарівної палички, погода змінилася різко й відразу — з зимової на весняну. Стало так веселково навколо, як було веселково Максимові в душі. Облизуючи репані губи, Максим підставив обличчя під сонце й так само підставив під сонце ноги, покинувши їх обмотувати, й сидів собі. Сперся спиною об дубок і мружив очі, заплющував і розплющував їх, зробивши при тій нагоді відкриття: чи заплющені очі, чи розплющені — однаковісінько був усе той же самий сліпучий, вогненний спектр. Рухливий, буйний, несамовитий спектр, неначе кольорова каруселя.

Непомітно він задрімав. Не було вже сили ні рухатися, ні думати, ні навіть чогось хотіти. Сон… Гарячковий, бездонний, жаднючий сон підкрадався на м'яких лапах, мов барс, хижо й зловісно муркочучи.

Але знайомий внутрішній, недрімливий голос не дав йому заснути.

«Йди!»

З мукою роздерши повіки, перемагаючи пропасницю, Максим очуняв. Тоді поволі обмотав онучами ноги, поперев'язував мотузкою й рушив. Але яка ж то була мука — рушити! Він звівся й ледве відірвав ноги з місця, видаючи з себе стогін болю. Суглоби в стегнах, у колінах, у кісточках тріщали. Але все ж таки якось рушив. Потім виявилося, що в онучах іти — особлива мука. Спершу було ніби нічого, а потім почало божевільно пекти. Максим сідав, перемотував і рушав знову. І знову сідав і перемотував… Аж поки не збагнув, у чому справа. А справа була в тому, що в підошвах ніг почало божевільно пекти саме від того, що вони зігрілися й одійшли. Тоді Максим скинув зовсім онучі геть, повісив їх сушитися, а сам сів на колоді над калюжею, що стояла на кризі, й поставив у ту калюжу ноги. Ноги почали дубіти, й біль зник.

Он воно що! То ж він не відчував цього скаженого пекучого болю раніше тому, що ноги були вже весь час задубілі від холоду. Згорнувши онучі, Максим сховав їх за пазуху й більше не пробував використовувати. Захолодив ноги в крижаній калюжі й пішов так. Одначе тепер уже й це його не дуже рятувало від того скаженого болю. Легше було лише кілька хвилин. Чи тому, що він зігрівався від сонця й що повітря було тепле, а чи тому, що тим ногам вийшов уже такий реченець, вони йому немилосердно пекли. Дедалі все більше. Що то була за хідня! Максим не йшов, а шарпався, мовби йшов по цвяхах або по розпеченому залізу. Коли мука була вже зовсім нестерпна, він шукав очима латки снігу чи калюжі з водою, ставив туди ноги й чекав, поки вони задубіють. Кілька хвилин по тому він мав спокій. Уставав і знову йшов. Та що далі, то все менше допомагали вже й сніг і вода, ноги пекло безперервно.

— Господи! Хоч би мороз, абощо!

Але мороз утікав безвісти. Сонце гналося за ним із вогненними мечами, розтоплювало сніг і лід, обертаючи їх у бурхливі потоки.

Зціпивши зуби, Максим змушував себе стоїчно переносити біль.

Так він ішов до обіду. Йому не хотілося ні їсти, ні пити. Він тільки дивився запаленим зором уперед, хапав порепаними губами повітря й мав тільки одне пекельне бажання — дійти до порога. Дійти. І щойно тоді скінчиться його мука. Вона скінчиться там, де скінчиться його шлях. Лише там. Ген–ген там, за синіми, серпанково–голубими контурами борів і лісів, що бовваніли далеко на обрії!..