Огненне коло. Людина біжить над прірвою (збірник) - Багряный Иван Павлович - Страница 75

Вилізши, Максим посидів на сонці в затишку крутого урвища, на купі сухого хмизу. Зігрівся. Викрутив своє пальто і почекав, поки воно трохи протряхне. При цій усій пригоді він загубив онучі й шкодував, бо вони його гріли, хоч і були за пазухою. Потім Максим одягся й пішов.

Він пішов понад берегом через густу вільшину. А тоді перетнув її навскіс і вийшов на протилежний її бік, що виходив до степу, й так пішов далі. Сонце гріло добре, і йому було навіть тепло. Дійшовши до молодої посадки акацій, осокорів і ялинок над дорогою, яка, перетинаючи луг і поле впоперек, вела від водяних млинів до заводу, Максим став. Озирнувся назад — туди, в бік того села, яке недавно покинув. Гай–гай, воно зникло геть разом із тим дурним патрулем — розтало в мареві, в теплих хвилях повітря, осяяного сонцем.

Пішов понад посадкою. В голові йому зринула пихата заувага того злобного чужинця про те, що перед ним «рівно, як на долоні» і «ти нікуди не дінешся». Максим посміхався з того.

«Дурню! Ти в своєму „фатерлянді“ в своїй садибі не пройдеш так із ліхтарем удень, як я отут із зав'язаними очима вночі. Всі стежки тут виходжені, всі закамарки землі знані, всі кущі, й горбики, й вибалки відомі».

Не доходячи посадкою пару кілометрів до заводу, Максим звернув ліворуч, обходячи завод віддалік попід транспортером, через жомові ями, повз покинуті, занедбані бурти погнилих буряків, через страхітливі бур'янища пустирів. Завод цей уже третій сезон не працював, заглух, заріс кругом чагарником бур'янів. Максим вихоплював із них зайців. Вигнав навіть лисицю. Боявся тільки повикручувати ноги, потрапляючи в заглибини нір. Тут сніг уже зовсім розтав і ховрашки та хом'яки вже господарювали, попрогрібавши та поновивши свої нори.

Лишилося ще минути станцію, перетяти залізницю, і Максим уже буде в степу — в найріднішому вже, в найближчому, в найбільше знаному, — й вільний, як вітер.

Станція червоніла праворуч. Там чмихали паротяги, дудніли дудочки, гули машини чи, може, танки. Маленькою ворухливою цяткою маячів над станцією прапор, мов палахкотів на вітрі. Це була вузлова станція в степу. Через неї йшла колія, з'єднуючи дві столиці України й прямуючи геть на Европу. По цій артерії тепер пульсувала злобна, отруєна жовчю кров, гнана в ці степи з центру Европи, з самого Берліна. З цієї станції йшла й окрема колія до Максимового рідного, найріднішого міста, в ту маленьку його батьківщину в його великій Батьківщині.

Над станцією майорів прапор, і Максим, не бачачи, знав уже, що то був прапор над комендатурою, і відчував того чорного «павучка», який хижо розставив свої криві лапи на тім прапорі посередині. Пригадалися слова патруля: «Знайдеш… Наказую…»

Гм. Дивак!

Стоячи в бур'янах, Максим дивився на ту станцію. Яка шкода, що там є та дурна комендатура! Там же проходить найкоротший і найліпший шлях — повз ту купку будівель у степу. Але той шлях йому заказаний. А чи пограти з долею в піжмурки й піти, га?..

Та Максимові згадалося, як колись давно на цій самій станції стався цікавий випадок. Вони з братом (земля йому соловецька пером!) забрели туди, з полювання йдучи, й занесли зайця. Вони по того зайця прийшли в ці місця за двадцять п'ять кілометрів степами пізньої осени й надибали його тут та й загнали на тонкий лід в озеро і там, на воді вже, впіймали його живцем. А потім зайшли на оцю станцію сушитись та й продали того зайця жидові–буфетчикові. Жид мав його задушити. А кінчилося тим, що заєць, вихопившися, з розгону виніс геть головою шиби у вікні й подався в степ…

Зайцеві повезло тоді. Але чи й йому тепер повезло б на цій станції винести головою шиби й вирятуватись?

Отака пригода й така думка чомусь прийшла в голову. І Максим зітхнув. «Ні, не буде діла!» Так, не буде діла. Він ще не божевільний, щоб іти на ту станцію. Для того щоб він там опинився, треба загнати його, як того зайця, на тоненький лід, щоб він провалився, а потім, піймавши, занести його туди в торбі, або затягти за вуха, як і того нещасного зайця. Але поки що його за вуха ніхто ще не тримав. А коли так, то треба дати волю ногам іти так і туди, як і куди вони хочуть і мусять.

Максим дійшов до залізничної колії, перетяв її впоперек і, опинившись по тім боці, пішов просто по ріллі в степ. Зайшовши у вибалок і надибавши там купу старої соломи, він ліг на ній. Довго лежав. А тоді встав і довго йшов вибалком. Підіймався на гору, оглядав степ і знову спускався вниз. Так ішов, аж поки не дійшов до великого тракту Київ — Харків. А тоді круто повернув праворуч.

Розділ двадцять четвертий

Замінований шлях ряснів дротиками, що стирчали то там, то там із чорної землі. Ті дротики виглядали невинно, мов ненароком повтикані чи погублені кимсь і втоптані в землю безліччю ніг незчисленних юрб, що прокотилися тут і будуть ще котитися цим шляхом — шляхом із Києва на Харків.

Та тільки ті юрби, прокотившися тут учора, вже обминали цей шлях і йшли стороною, не мавши ще часу розміновувати його. Вони йшли паралельно, проклавши дивовижний слід — танками, гарматами, машинами, кінськими й людськими ногами розмісили, розтоптали, розчавучили землю в коліно, а як де і в метр, потворивши прірви–баюрища, в яких потопилися танки й машини та так і стояли шкереберть, не мігши вибратися. Зараз цим подвійним шляхом уже ніхто не йшов. Ті товпища машин і людей вибрали десь, мабуть, інший шлях. І тепер тут ішла тільки одна істота.

Істота йшла, тиняючись і петляючи з правого на лівий, з лівого на правий бік. Так ніби це хтось, добре випивши, прийшов на цей шлях спеціяльно шукати смерти. Та це була істота, яка навпаки — зовсім не хотіла вмирати. Це був Максим.

Він ішов напівпритомний просто по замінованому шляху, а якась невидима рука вела його поміж смертельними точками. Часом він інстинктивно зупинявся перед тонкою дротяною дугою, що стирчала з землі перед самісінькими ногами, дивився на неї якийсь час, поки до свідомости доходило значення цього явища, а тоді звертав набік. Пробував іти стороною. Але стороною, тією другою дорогою, що була вичавучена паралельно, йти було зовсім неможливо. Глевка грязюка засмоктувала ноги по коліна, він ледь–ледь посувався вперед, більше тупцявся на місці, немовби місив великий заміс глини, як той опішнянський гончар. Звернути ж зовсім набік і йти просто полем було також неможливо, бо там була гола колюча стерня. Та стерня штрикала у виразки, в збрижі розпухлих підошов ніг, завдаючи несамовитого болю.

Помісивши грязюки до непритомности, Максим звертав знову на замінований шлях, забуваючи, що він замінований, або й нехтуючи тим. Просто було йти добре — твердо й місцями майже сухо: протряхло від сонця, вітру й спокою — бо там давно вже ніхто не їздив. Так він пройшов тим шляхом довгі кілометри, мов випробував своє щастя, бавлячися зі смертю в піжмурки.

Нарешті та проклята замінована дільниця шляху лишилась позаду. Вона кінчилася кількома глибоченними вирвами й кістяками поперекиданих та попалених машин. Далі шлях ішов рівний, гладенький, твердий, бо був висушений сонцем і вітрами, а головне тому, що підіймався на горби, на плато й стелився ним. Те плато було досить високе, порівняно з попередньою низиною. Над тим плато віяли вільні вітри, остуджуючи й осушуючи землю. Тут Максимові йти було легше. Не зупиняючись, він ішов до самого вечора. Хапав очима й душею простір, гнав чимдуж тією душею, як сокіл, і доганяв її своїми побитими ногами… Та надходив вечір, а простір лишався наче зовсім не рушений. Пройдена ним відстань була до смішного мала, хоч він ішов, ішов, ішов без зупинок, увесь час і на всю свою снагу. Та, бач, відстань — то є поняття відносне. Залежно, хто йде й коли. Раніше, коли Максим ходив по цім степу як мисливець, він проходив те, що пройшов нині, за півдня, за годину, і це було страшно мало. А тепер — це було страшно багато. І він тепер ішов швидше, так–так! Назовні — він повз, але внутрішньо — він ішов страшенно швидко. Так швидко, як швидко билося в агонії його серце. Він летів, надсаджуючись, тим серцем. Він пролітав над землею, аж дух йому спирало.