Огненне коло. Людина біжить над прірвою (збірник) - Багряный Иван Павлович - Страница 79

Вогненно–яскраві, вони зацвітали буйно синьоокими волошками, ніжними мальвами, кривавими маками, закоханими трояндами. А він писав і вимовляв, читав написане. І голос той бринів із самого серця. Це була пісня. Це була пісня пісень із великої–великої книги. І він співав її, він урочисто проказував її, мовби псалом у великому храмі:

«…Я буду вмирати, та, поки мого дихання в мені, я буду змагатись і буду квапитись хапати іскри сонця, відбитого в людських очах, я буду з тугою вчитися тайни самому запалювати їх, шукаючи в тих іскрах дороги з чорної прірви в безсмертя!..»

«Я буду вмирати, та поки моє серце в мені, я буду шукати шляхів до іншого серця, сповнений великої віри в неспалиму купину людської любови, дружби й братерства — братерства приречених на великі страждання, але й на велику, на безумну радість — радість тріюмфу над смертю, над злом, над чадом вічної тьми й загибелі…»

«Я буду вмирати, та поки мій розум у мені, я буду змагатись, я буду квапитись, я буду прагнути збагнути глибини великої тайни…»

— Слухай, — каже хтось раптом єхидно і впоперек. — Облиш ти свою «пісню пісень». Це все дурниця. Людина — жалюгідне створіння, і їй нема чого гордитися собою. Звідки ж у тебе ця гордість? Ти–от гордився навіть родом. А чим там гордитися, га? Подумаєш!.. Ти кожного разу починаєш розмову зі слів, що твій батько був каменяр а чи тесля. Ну й що ж?..

Це говорить професор. Соломон? Так і не так. Це там, у столиці, в тюрмі говорив так один інший Соломон, педант, і цинік, і резонер–філософ. Але в той же час це ніби й той же самий Соломон, колишній Максимів учитель і «приятель».

Вони ніби лежать у тісноті на запльованій тюремній підлозі. З Максимом поруч сидить Санько Печенізький, бандит–рецидивіст — копія, а може, й рідний брат того розбійника, що висів поруч із Христом, розіп'ятий на колоді. Санько любовно гортає Біблію, якої ніколи не читав і досі навіть і в руках не тримав, бо був неписьменний. Він лише знав про неї і любив завжди слухати, як Максим читав з пам'яти «Пісню пісень» Соломона (справжнього!). Він аж стенався від зворушення та все просив почитати знову й знову тую «Пісню пісень», ніжно голубить книгу своєю розбійницькою рукою й каже, як це він говорив завжди, замріяно, зворушено:

— Чудесна книга… Яка книга!!. Хто ж… Хто ж написав оцю дивну, оцю чудесну книгу?

— Ага, ага! — підхоплює Соломон тріюмфально, злорадно. — Хто написав?! Ти–от пишаєшся… А хто написав оцю «Книгу книг»?!

— Не знаю… — каже Максим задумано. — Не знаю… В кожнім разі не професори й книжники, всі на купу складені… — І враз повертає голову до Соломона й каже йому в саму душу:

— Її написали пастухи, професоре. Чи ви зрозуміли? Пастухи! Так само, як перше житло — колиску для Христа, Сина Божого, і ясла зробив тесля. Йосип, тесля, професоре! Чи ви зрозуміли?..

Соломон закипає ревнивою злобою, сипле цитатами, архівними довідками, датами, іменами всесвітніх мудреців, і філософів, і царів… Але все ж таки не може спростувати ані факту, що Біблію — книгу всіх книг — написали пастухи, а не академіки, ані факту, що ясла для Христа зробив тесля, як і факту, що Христос народився все–таки не в богословській академії, а в родині того ж таки теслі… Та Соломон був філософ, через те він у всеозброєнні цитат та «логіки мислення» насідав на Максима, збиваючи з ніг, бо хотів вибити його монументальну душу геть з рівноваги, з рейок, на яких вона стояла:

— Так, так! Він зробив ясла… Але ж він зробив і хрест, на якому Христа розп'яли! Ага!

— Так. Але ж він зробив — витесав з мармуру й гріб, у який Христа було покладено, щоб його не клювали круки і щоб він воскрес… І витесав потім, і викував, і вимурував усі хрести й всякі споруди — цей тесля, цей каменяр, цей робітник, робучий людський геній. Геній будування й творчости… І збудував хату для вас, щоб ви могли в ній виплодитись, і захиститись, і отаким–от мудрим могли вирости… Нарешті, він і надрукував цю Біблію… Він намалював ікони й образ самого Бога… І він–таки створив і дав душу людству — дав йому шедеври мистецтва й техніки… Все це він — цей робучий людський геній!

— Він зробив тюрму! Ось цю! — кричав Соломон. — Він збудував каземати! Він поробив гармати, й танки, й бомби… всі знаряддя смерти й насильства!.. Ага!

Максим посміхається й каже тихо, але з фанатичною переконаністю:

— То нічого. Людську душу, творчу душу того теслі, не можна ані замкнути в тюрму, ані вбити її з гармат…

І блідне лице Соломона туманіє, розпливається. Лише Санько–бандит ще якийсь час тримає в руках Біблію. Але й він зникає помалу…

Настає тиша. А в тій тиші його, Максимів, голос, доганяючи Соломона й Санька, десь здалеку–здалеку й повільно вимовляє:

— Ось чому я завжди… починаю розмову… з гордих слів… що мій батько… був каменяр… а чи тесля!..

Ті слова завмирають. Тонуть у сліпучій мерехкотняві.

Нікого.

Лиш біла велетенська скрижаль мерехтить сліпуче, а на ній вогневіє, кимсь написана, нова «Пісня пісень», і перший псалом її вогненно скапує словами:

«Я буду вмирати, та, поки мого дихання в мені, я буду змагатись і буду квапитись хапати іскри сонця, відбитого в людських очах, я буду з тугою вчитись тайни самому запалювати їх, шукаючи в тих іскрах дороги з чорної прірви в безсмертя…»

Хтось нахиляється над Максимовим серцем і каже в нього тихо, ніжно, лагідно:

— Аванті!

Лагідно, але категорично.

— Аванті!!

Розпластане в безсиллі тіло поривається встати. Довго б'ється, як риба об лід, об білу пелену снігу. Все поривається встати.

І нарешті таки встає…

Останні кілометри Максим іде, як сомнамбула, з останніх сил долаючи вже останні метри.

Степ лишився позаду. Максим перейшов усі яри й переярки, всі горби й пагорби, перебрів усі потоки й протоки, переліз через усі провалля — і ось він іде вже городами… садами… Степ лишився позаду, а він іде садами, городами, навпростець. Перетинає вулиці й перевалки навскоси, переступає тини й перебрідає канави, дивлячись усе вперед, усе вперед, просто перед собою, маніакальним зором. Він іде по прямій.

«Пряма є найкоротша поміж двома точками…» І однією точкою було його серце, другою — поріг його хати. І ті точки зближаються, зближаються по прямій…

Вже люди зустрічаються у вуличках і в дворах і кивають йому, а він іде… йде… Він нікого не бачить і нічого не чує, і нічого немає в його думці, крім мети… Йде…

Ось замерзле болото й левади, залиті поверх льоду водою. Він іде по воді… Він іде по воді й не тоне — як дивитися віддалік… Там, за цією водою, за цим болотом, за левадами, — там уже його город, уже його двір, уже його хата…

Перебрівши болото по льоду, залитому водою, він вступає в город.

Іде городом. Нарешті доходить до комори, до тинка, за яким починається його двір, і стає…

В дворі біля хлівця — його дружина! Вона рубає дрова. В чоловічому пальті, в ганчір'яних бурках, у шапці з вухами, вона рубає дрова. Наступила на сукувату в'ялену дубову гілляку ганчір'яною буркою, б'є ту дубову гілляку тупою сокирою й ніяк не може перерубати. А біля неї синок — носить відрубані цурпалки в хлівець і гомонить щось там із хлівця до матері…

Максим дивиться, як дружина рубає й не може ніяк перерубати гілляку, і останнім напруженням волі посміхається й голосно каже:

— Хоч би ж… хоч тоншу… поліняку… взяла!..

Дружина нагло кидає сокиру, скрикнувши:

— Борисе!.. Батько!!.

Павза. І голос із хлівця крізь буйні сльози:

— Вже знаю, знаю…

Але синок не виходить. Він там десь уткнувся личком у дрова, й ридає від безмежного раптового щастя, і соромиться тих сліз — бо ж він уже не дитина! — і не виходить, щоб не зрадити, як маленьке його серце й як велика його дитяча душа затремтіли й розгубилися, запалахкотіли великим полум'ям чистої, як кришталь, гарячої, як вогонь, любови…

Потім вони взяли батька за руки й повели двором через поріг до хати.