Огненне коло. Людина біжить над прірвою (збірник) - Багряный Иван Павлович - Страница 84

До романтиків не належало лише їхнє вище й середнє начальство, що складалося виключно з німців. Лиш серед молодших командирів де–не–де був свій чоловік.

Сам Роман називав їхню дивізію «дивізією унтер–меншів». І це, мабуть, вірно. Надзвичайно вірно, бо мав він на увазі — «упосліджених». Хоча фактично вона була дивізією романтиків. Але те й друге не виключають одне одного, як дві сторони однієї медалі, — упосліджені в боротьбі за волю в ситуації безвихіддя стають романтиками, а часом навіть фантастами, що не зменшує шляхетности й величі їхніх поривань…

Хлиснули вони кривди, ті романтики. Ого–го! Надто ж нахлистався її він, Петро. При його гордому й крутому характері це був великий іспит. Але він його витримував стоїчно, в ім'я Романової мрії. В ім'я тієї Романової мрії він глитав тую гірку, нестерпну кривду, аж захлинався, але глитав.

Але й це теж було вже давно. І дуже коротко. Чашу терпіння, яку вони пили так стоїчно, їм не довелося допити навіть до половини. Тобто не довелося їм хоч і такою дорогою ціною, але здобути бажану науку, не було вже на те часу.

Хмари все густішали. Небо все чорніло. Його все більше й більше затягало димом від тисяч літаків альянтських повітряних сил, що йшли в піднебессі зграями, тягнучи за собою білі димові шлейфи, а ще більше затягало його димом від пожеж на збомбленій землі. Димом і сажею несло по всій Німеччині.

На Заході створився Другий фронт, — американські, англійські й канадійські війська висадилися в Нормандії, зламавши опір і розвіявши легенду про «непереможний» «Атлянтійський вал» … Вал поламано, одчайдушний спротив німецьких військ не врятував ситуації. Й не врятує… Казкова «Фауайнс» теж не рятує ситуації. Даремно ці диявольські повітряні торпеди гуготять в стратосфері, загинаючи параболі над половиною Европи, — програвши політично, не можна тепер справи направити навіть такими страхіттями. А справу програно політично на сході, і то саме на Україні, це починають всі усвідомлювати. Тільки те усвідомлення щось туго йде… «Як нежить у жирафи», — мовляв Роман. Жартуни, бач, кажуть, що коли жирафа промочить ноги в понеділок, то нежить у неї буде тільки аж в суботу — така довга відстань від п'ят до носа. Але в Гітлера справа ще гірше — він дурниць наробив з самого початку війни, а до розуму йому це ще й досі не дійшло, бо, виявляється, відстань у нього від «п'ят» до розуму страшенно велика.

Третій райх перехняблювався, загрожуючи нагло впасти й всіх привалити. Передчасно впасти й передчасно привалити.

Всі Петрові колеги, а особливо всі німці, були пригнічені, понурі. Один Роман був, як ніколи, веселий і часом, немов школяр, пустотливий. Хоч його веселість скидалася на шибеничний гумор.

Тепер він узяв собі за звичку під час одвідин, відсалютувавши, конче вигукнути:

— «Гайль зіг!» — і, вирячивши очі, «їсти» ними «начальство».

В очах бігали бісики. Він чимсь насолоджувався. Він насолоджувався тим, що міг у загальноприйняті бойові кличі й гасла безкарно вкладати свій зміст. Це його веселило. Коли жарт його видавався самому занадто прозорим, він прикладав пальця до вуст і говорив повчально, повторюючи поширений плякат:

— «Пст! Файнд гирт міт!» (Тихо! Ворог підслуховує!).

Так само він використовував усі інші кличі й гасла доби.

Тими кличами й гаслами було посписуване й пообліплюване все навколо. Вони красувалися у місті на вітринах крамниць, на афішних тумбах, на дверях їдалень, на станціях, на парканах — всюди. Де не ступнеш — неодмінно зустрінешся з чорним суб'єктом, намальованим чорною великою сильветою на паркані чи на мурі. Чорний суб'єкт когось підслуховує. Під ним пересторога: «Пст! Файнд гирт міт!»

І де не ступнеш, можеш зустрітися з кличами про «перемогу або смерть», про колеса, що мусять крутитися тільки для перемоги, тощо.

Формально Романова пристрасть до бойових гасел доби та до їх грізного повторювання з'явилася після того, як він раз, відбуваючи кару, стояв на варті біля брами. А кару дістав він за те, що випадково потрапив не до своєї їдальні, а до тієї, де харчувалися німці, і пообідав з юбер–меншівського казанка… Було, бач, так, що українські вояки й підстаршини харчувалися з одного кітла, а німці з іншого, кращого. Романові не те що заманулося покуштувати їжі надлюдей («хай вона скисне!»), а просто він по своїй замріяності не туди втрапив. Обід він дістав, але потім був викритий і покараний. На щастя, покараний легко, а міг би бути й розстріляний, чому ні. «Хлоп мав щастя» й дістав кілька нарядів поза чергою, стояти на варті біля амуніційного пакгавза, а потім біля брами.

І от, стоячи біля брами, понурий, з міцно нацупленим шоломом і підтягнутим попід підборіддям ремінцем, щоб його не так вже й впізнавали друзі, Роман бачив, як на мурі насупроти приліплювано плякат:

«Зіг одер тод!»

Гасло Романові страшенно сподобалося. І відтоді воно його ніби приворожило. Де треба й де не треба Роман його неодмінно ліпив у рішучій задумі:

«Зіг одер тод!»

За це його німецьке начальство навіть починало любити як зразкового оборонця майбутнього великого райху, сповненого таким героїчним бойовим духом.

«Зіг одер тод!» «Гайль зіг!»

Раз якось Роман прийшов до Петра в гості в нових, дебелих чоботях.

«Гайль зіг!»

— Добрі колеса, — похвалив Петро обновку.

— Що ти сказав?

— Колеса… Так називається ця штука в Одесі, цебто чоботи.

Це Романові припало до серця. Найбільше сподобалося тому, що потрапляло в найголовніше гасло доби. І, коли вони згодом ішли по брукові, чітко відбиваючи крок, межи людською товкотнявою, Роман засміявся, згадавши одеську назву чобіт, та до Петра:

— Ану лиш давай! Міцніше крок!

— А то для чого?

— Не питай! Анум!

Вони вдарили кованими обцасами й зашагали, як на параді.

— «Редер мюссен роллен фюр ден зіг!» — виголосив Роман, карбуючи крок, виголосив досить патетично (Колеса мусять крутитися для перемоги!).

Петро збив ходу.

— Ну, брат!.. Досить тобі дуріти. Твоя демонстративна іронія може кінець кінцем нам дорого коштувати. Кинь бавитись! Це ж так прозоро.

— Я зовсім не бавлюсь, я серйозно.

— Тим гірше, твоя серйозна іронія, твій глум…

— А чому ти думаєш, що це глум? А може, це радість?

— Нема–бо чого радіти…

Роман протяжно свиснув.

— Ти думаєш? Таж все йде шкереберть, до чорта в роги! Га?! Тим самим наш «слушний час» наближається. Чому ж не радіти?

— А того не радіти, що один іде шкереберть, та тільки ж другий іти шкереберть не збирається. Щось не видко.

— Нічого. Поки ми закінчимо вишкіл — буде саме якраз, і другий піде вже шкереберть. І тоді–то й буде наше: «Зіг одер тод!» Тоді буде наш «слушний час». Пішли!

— «Редер мюссен роллен!..»

Ні, з цим Романом сперечатися неможливо.

Чим більше перехняблювався Гітлерів райх, чим гарячіше ставало на заході, загрожуючи пришестям звідти великої бурі, тим радісніший ставав Роман, ходив мов на пружинах. На його думку, все йшло як по–писаному. Наспів удар з заходу. А удар з заходу — це пришестя великої бурі, що несе їм визволення й здійснення мрій. Удар з заходу — це не тільки кінець для одного ворога і його Третього райху, а це й початок кінця для другого ворога, що сплюндрував їхній край зі сходу. І от тоді–то й прийде їхній «слушний час». «Коли б тільки до того часу опанувати всю премудрість воєнну, а головне — вціліти».

Але їхній «слушний час» прийшов раніше. Бо не тільки вони думали про себе, а ще хтось інший думав про них, той, хто розпоряджав їхньою долею.

Розбиті на сході німецькі армії котилися на захід, вони вже не могли прийти до пам'яти і відкочувалися невпинно. «Той» зі сходу виявився хитріший, і сильніший, і спритніший — він післав до бою волею й неволею все, що мав у своєму розпорядженні, все, що тільки міг післати на смерть. Німецькі армії не витримали іспиту до кінця — розбиті на Волзі, вони ж не могли оговтатись і летіли «на зломання карку», відступали панічно. За ними гналися незчисленні полчища противника, а насамперед у першій лінії гналися нещадні й безмилосердні формації з українського люду, голодного, й необмундированого, й неозброєного, старого й малого, гнаного в спину автоматами та кулеметами… Але їх і не треба було підганяти: безодня гніву й злоби за заподіяну кривду «визволителями», «будівниками Нової Европи», була така велика й така пекельна, що не треба було їх підганяти. І їхнього наступу не можна було зупинити…