Огненне коло. Людина біжить над прірвою (збірник) - Багряный Иван Павлович - Страница 87

87

Так Петрова батарея прибула під Ясенів.

Тут вони окопалися, пристосувалися. Та згодом батарея висунулася ще далі на південь, такий поступив наказ.

V

Перші дні було зовсім спокійно і досить мирно (а таких днів було три). Зв'язок у них був налагоджений дуже добре, й через те на Петровій батареї було відомо все, що робиться на всім відтинку, зайнятім їхньою дивізією.

На всім відтинку кипіла робота — всі полки дивізії укріплювали й розбудовували позиції, копали рови, будували бліндажі. В основному ці позиції, зайняті дивізією, були нібито колись вже раз використовувані, за Першої світової війни, тепер їх обрано якимось дивом наново й розбудовано тут укріплення. Укріплення, звичайно, примітивні, роблені, як то кажуть, на живу нитку, похапцем. В досвідченого вояка виникав острах і здивування — хто й як це тут збирається спинити ворога?

Але над тим ніхто не думав з начальства. Десь там угорі вже давно забракло голови. А тут люди копалися, як комашня, довбали землю лопаточками, нібито вони мирно картоплю садять…

На фронті стояло затишшя. Ворог зупинився й не подавав знаку. Може, він і взагалі вже не буде наступати. Десь він там, по той бік Бродів, застряг.

Ходило пророцтво якоїсь Насті Стигматички про те, що десь там, по той бік Бродів, він, той ворог, і «пощезне». Сам пощезне.

Прийде якась змора на нього, на ворога, не то чума, не то язва сибірська чи щось подібне, і вигине він, як сарана, і на тому буде кінець. Ніколи він не дійде до Львова… Чи не гарно! Ну, зовсім так, як і в гімні національнім тім співається:

Згинуть наші воріженьки, як роса на сонці!

Може, саме тому в пророцтво Насті Стигматички всі вірили. Тобто вірили тому, бо воно було таким зручним, таким бажаним розв'язанням всієї мороки за рецептом рідного–таки національного гімну. Прийде змора, і вигине ворог, «як роса на сонці», і ніколи не дійде до Львова. Ніколи–ніколи навіть не вступить на його околиці… Велика річ людська віра — вона може створити психоз жаху, і вона ж може створити зворушливу ілюзію небувалого чуда.

Як то завжди буває, люди найкраще вірять у те, чого й самі хочуть. Так і тут. Люди хотіли саме того, що пророкувала Настя Стигматичка, і вірили в це. І всі знаки ніби почали показувати, що так воно, мабуть, і буде. Ворог не виявляв ніякої активности, так ніби його взагалі не було там, не було ніяких тих мільйонів, ніяких незчисленних армій, танків, «катюш», незчисленної артилерії, авіяції… Аж дивно, чого той вермахт так біг панічно! Ворог провадив лише мляву розвідувальну акцію з повітря — коли–не–коли з'являвся на шаленій височині розвідувальний літак, двокрилий ляпотун, прозваний в цій війні «кукурудзником», а взагалі, як і всякий совєтський літак, званий німцями «Іваном», воркотів над осяяними сонцем просторами, над мирними, убогими, але опроміненими надією селами, біленькі хатки яких так добре правили за орієнтири на землі, — воркотав безобидно над тим усім копанням та метушнею вояцтва дивізії, а поворкотівши, щезав. І все те копання та вовтузіння тривало далі й виглядало як мирне будівництво.

Петрові гармаші співали пісень, лежачи під кущами, їздові попасали та чепурили коней в гущавині, зв'язкові–телефоністи та радисти займалися мирними розмовами з своїми колегами, на всім відтинку фронту існуючими, полювали за новинами та фронтовими плітками… Хто не чергував — ходили на село залицятися до дівчат. На спостережних пунктах люди томилися від нудьги. Але ніхто не нарікав — так було добре.

По фронту пролетіла «качка», сплоджена, звичайно, якимсь неспокійним радистом, що не міг жити без новин, — «качка» про те, що більшовики зупинилися тому, мовляв, бо взнали, що на фронт прийшла українська дивізія «Галичина», і тепер вони не знають, що робити. В паніці. Радяться.

А слідом за цією — друга «качка». «…Взнавши, що на фронт під Броди прийшла українська дивізія «Галичина», Сталін виробляє спеціальний плян у Москві, як би ту дивізію забрати всю живцем, з гамузом. І поки він цього не надумає, доти не буде ніякої війни».

І третя «качка». Сталін запропонував Гітлерові укласти мир за таку ціну: нехай Гітлер віддасть Сталінові усіх цих хлопців на розправу. І Гітлер нібито над тим думає оце тепер. А Сталін чекає. Тому й таке затишшя.

Це все гумор шибеничний чи гумор солдатський, що однакове. Одначе десь у нім була гірка правда, доля гіркої правди.

Логіка говорила за те, що, мабуть–таки, по той бік Бродів, за тим «широким селом» хтось дуже ламає голову навколо цих стрільців, навколо цієї дивізії, хтось особливо прикував свою увагу до цих «хлопців», обдумуючи кріпко, як же ж вивершити їхню долю. Бо ж для ворога ця дивізія в сто разів небезпечніша, аніж цілі корпуси інших вояків, вона небезпечна як приклад для всього населення української землі, як наочний доказ існування волі до боротьби за свободу й організованого орудування зброєю в ім’я тієї свободи. А такий приклад може бути заразливий. Убити його — це невідклична потреба, це надзвичайно важливе завдання. Знищити за всяку ціну.

Мабуть, над цим і ламають голову по той бік Бродів.

16–го була неділя. День був сонячний, радісний, тихий. В близькому селі відбувалася в церкві служба Божа. Петро теж побував там, між людьми. Його дуже вразив, зворушив настрій селян. Всі — старики, жінки, підлітки — настроєні оптимістично, очі у всіх світяться радістю, надією великою… Може, це вплив церкви?

Ні, це вплив їх, «хлопців–соколів» у блискучих військових одностроях і сталевих шоломах, вплив «власного війська». Старики, й бабусі, й матері, дівчата, підлітки вірили в те, що війна не зачепить вже їхніх хат, не тільки тому, що так напророкувала Настя Стигматичка десь, а тому, що вони на власні очі бачать рідних своїх оборонців, — тепер «наші хлопці» поженуть большевиків геть… Вийшовши з церкви, люди не розходилися, стояли юрбами, групами, оточивши вояків, розмовляли статечно, запрошували в гості, обіцяли частувати медом, і горілкою, і добрим обідом — для таких дорогих гостей, для своїх рідних вояків, для своїх оборонців їм нічого не шкода, слава Богу, бджола в пасіках дала взятку, а в полі збіжжя вродило, аби тільки дав Бог зібрати… Та вже за такими соколами вони як за муром!..

Петро дивився в усміхнені, опромінені надією обличчя селян, слухав сердечну гутірку, бачив радісні погляди, звернені на них як на захисників, пригадував, як утікав той вермахт, і йому хотілося плакати. Йому, дорослому, загартованому в боях і поневіряннях, не вистачало душевної сили й рівноваги спокійно дивитися на ті радісні обличчя, в ті опромінені надією очі… Те саме творилося й з іншими вояками, хто не втратив ясности думки, й почуття відповідальности, й почуття трагізму всієї ситуації.

Може, під впливом цих настроїв, пізніше, але того ж дня, мало не розігралася кривава баталія між його дивізіонерами й вермахтівцями. На дорозі й так по городах, по кукурудзі з'явилися знову групи вояків вермахту, що простували на захід, — вони зірвалися з правого флангу головної оборонної лінії і відступали без бою, без натиску ворога, з невідомої причини. Серед груп вермахту були й есесівці, що відступали так само панічно й понуро. А відступаючи, солдати Третього райху на шляху відступу наводили свій лад: вони забирали у селян худобу — корів, коней, овець, свиней і навіть птицю… Одним словом, очищали територію від усього, що можна з'їсти а чи на чому можна їхати та везти свої гевери та туго набиті наплічники (повні «трофеїв», либонь!). За реквізовану худобу німці видавали якісь там папірчики. Мовляв, це по закону, це згідно з наказом головного командування. Справді, такий наказ головного командування був, хоч не відомо, чи він стосувався й курей, і навіть кроликів… Ентузіасти виконання того «наказу» реквізували (тобто грабували) геть усе! Селяни з лементом прибігли до своїх прохати захисту. Свої вступилися. Особливо проявили себе Петрові гармаші та й сам Петро. Йому було через край того людського горя, він зі своїми хлопцями налетів на групу таких грабіжників, як рябець. А ця група — це були ще й не вермахтівці, а есесівці з якоїсь розбитої частини, з труп'ячими голівками на шоломах і на рукавах. Було би побоєвище, але, на щастя чи на біду, десь узявся й надзвичайно енергійно втрутився якийсь український старшина, що говорив блискуче по–німецьки, і увесь конфлікт скінчився тим, що хлопці тільки відібрали в есесівців худобу та й повернули її селянам, а грабіжників потурили геть, добре–таки їх налякавши своїм грізним втручанням.