Затемнення - Майер Стефани Морган - Страница 52

На нього поклали обов’язок працювати з перволітками-вампірами — так би мовити, няньчити їх. То була робота з повною зайнятістю.

А потім знову прийшов час для чисток. Перволітки виростали зі своєї сили, і їх треба було замінити. Пітер повинен був допомогти мені їх позбутися. Ми відводили їх убік, одне по одному… То завжди була дуже довга ніч. Цього разу він намагався мене переконати, що у декількох є потенціал, але Марія дала вказівку знищити всіх. Я сказав йому «ні».

Ми вже майже наполовину впорались, як я відчув, що Пітерові робота дається нестерпно тяжко. Я подумував про те, щоб відпустити його й закінчити самому, і викликав чергову жертву. На мій подив, він раптом оскаженів. Я вже приготувався до того, щo міг віщувати цей несподіваний спалах люті. Пітер був гарним бійцем, але до мене йому було далеко.

Переді мною стояла жінка-перволіток. Їй щойно ви повнився рік у вампірському житті. Звали її Шарлоттою. Коли вона з’явилася, він весь змінився, цим самим видавши себе. Він загукав до неї «Тікай!» і кинувся за нею. Я міг би їх наздогнати, але не став. Мені не хотілося їх убивати.

Марія страшенно на мене за це розлютилася…

За п’ять років Пітер таємно повернувся по мене. Він вибрав гарний день для візиту.

Марію спантеличив мій гумор, який постійно погіршувався. Їй було невідомо, що таке депресія, та й сам я дивувався, що це зі мною коїлося. Я почав помічати, що коли вона поруч, її емоції змінюються. Інколи там був страх… і злість — ті ж самі почуття, які послугували сигналом до нападу Нетті та Люсі. Я вже приготувався знищити свого єдиного союзника, джерело мого існування, коли з’явився Пітер.

Пітер розповів мені про своє нове життя з Шарлоттою, про нові можливості, які я навіть уявити не міг. Розповів, що за п’ять років вони жодного разу не билися, хоча там, на півночі, їм зустрілося багато інших вампірів, — вони здатні співіснувати без постійної січкарні.

В одній із розмов він мене таки переконав. Я був готовий до змін і відчув певне полегшення, що не доведеться вбивати Марію. Ми були напарниками майже так само довго, як Едвард із Карлайлом знають один одного, проте наш зв’язок і близько не був таким сильним. Коли живеш заради битви, заради крові, то стосунки, які при цьому виникають, дуже нестійкі, і їх легко розірвати. Я пішов геть, навіть не озирнувшись.

Я подорожував із Пітером і Шарлоттою протягом п’ятьох років, насолоджуючись відчуттям цього нового мирного світу. Але депресія, яку я відчував, не розвіялася. Я не розумів, що зі мною не так, поки Пітер не помітив, що мені завжди стає гірше після полювання.

Це змусило мене замислитися. За багато років убивств і кривавої різанини я втратив майже всю свою людяність. Без сумніву, я перетворився на нічний кошмар, на жахливе чудовисько. Тепер щоразу, коли я знаходив чергову людську жертву, я відчував слабке поколювання від спогадів про те, інше життя. Коли люди широко розплющували очі, дивуючись із моєї краси, я згадував Марію та інших двох, те, якими вони здавалися мені тієї ночі, коли я востаннє був Джаспером Вітлоком. У мене цей запозичений спогад був набагато сильнішим, ніж в інших, тому що я міг відчувати все, що відчувала моя жертва. І вбиваючи, я переживав її емоції.

Ти вже збагнула, що я можу контролювати емоції навколо себе, Белло, але чи здогадуєшся ти, наскільки почуття оточуючих впливають на мене? Щодня я живу в атмосфері емоцій. Перше століття свого існування я прожив у світі кривавої різанини. Мене постійно супроводжувала ненависть. Стало трохи легше, коли я покинув Марію, але все ж змушений був відчувати жахіття і страх своїх жертв.

Це починало ставати нестерпним.

Депресія посилювалася, і я пішов від Пітера і Шарлотти. Якими б цивілізованими вони не були, проте не відчували тієї відрази, що починав відчувати я. Вони хотіли одного — спокою від війни. Мені ж узагалі набридло вбивати — вбивати будь-кого, навіть простих смертних.

Але все одно я й далі убивав. Хіба в мене був вибір? Я намагався вбивати рідше, але потім відчував таку спрагу, що просто зривався. Після століття миттєвих винагород самодисципліна виявилася для мене… справжнім викликом. І досі я до кінця її не опанував…

Джаспер захопився розповіддю, так само як і я. Мене здивувало, коли його страдницький вираз обличчя змінився радісною усмішкою.

— То було у Філадельфії. Здійнялася буря, а я був саме на вулиці серед білого дня — я і сьогодні не зовсім зручно почуваюся вдень. Я заховався у напівпорожній кав’ярні, бо знав, що коли стоятиму під дощем, мене одразу помітять. Мої очі були не такими чорними, щоб привернути загальну увагу, але означали, що я голодний, і це мене трохи непокоїло.

Вона сиділа в кафе і чекала на мене, звичайно, — він хихикнув. — Щойно я зайшов, вона зіскочила з високого табурета, що стояв біля стійки, і пішла просто до мене.

Я сторопів. Я подумав, що вона збирається нападати, — то було єдине пояснення її поведінки, яке могло запропонувати моє минуле. Але вона усміхалася. Таких емоцій, що вона випромінювала, я ніколи раніше не відчував.

«Як довго ти змусив мене чекати», — сказала вона…

Я не помітила, як Аліса знову підійшла і стала позаду.

— А ти нахилив голову, як справжній джентльмен із півдня, і промовив: «Вибачте, пані», — Аліса засміялася від спогаду.

Джаспер усміхнувся до неї.

— Ти простягнула руку, і я взяв її, не перестаючи дивуватися, що я роблю. Вперше за майже ціле століття я відчув надію.

Говорячи, Джаспер узяв Алісу за руку. Аліса усміхнулася.

— А я відчула полегшення. Я вже гадала, ти ніколи не з’явишся.

Вони подивилися одне на одного, усміхаючись, а потім Джаспер обернувся назад до мене. Радісний вираз не полишав його обличчя.

— Аліса розповіла мені те, що знала про Карлайла та його родину. Я не міг повірити, що таке існування можливе. Але Аліса мене надихнула. Тож ми вирушили на їхні пошуки.

— І налякали їх до смерті, — сказав Едвард, закочуючи очі перед Джаспером, а потім обернувся до мене і пояснив: — Ми з Емметом саме були на полюванні. І тут з’являється Джаспер, увесь укритий бойовими шрамами, та ще тягне за собою це маленьке чудовисько, — він жартівливо підштрикнув Алісу, — яке всіх називає по імені, все про всіх знає і запитує, в якій кімнаті їй оселитися.

Аліса та Джаспер засміялися в унісон — сопрано і бас.

— Коли я повернувся додому, усі мої речі лежали в гаражі, — додав Едвард.

Аліса знизала плечима.

— З твоєї кімнати найкращий краєвид.

Вони засміялися всі разом.

— Гарна історія, — сказала я.

Три пари очей засумнівалися, чи я при здоровому глузді.

— Я маю на увазі, остання частина, — виправилася я. — Щасливий кінець з Алісою.

— Аліса усе змінила, — погодився Джаспер. — Це та атмосфера, яка мені подобається.

Але пауза у напруженні тривала недовго.

— Армія, — прошепотіла Аліса. — Чому ти мені не розповів? Усі знову зосередилися і прикипіли очима до Джаспера.

— Я гадав, що неправильно розтлумачив ознаки. Бо де мотиви? Навіщо комусь створювати армію в Сієтлі? Тут немає історії, немає вендети. Версія про завоювання немає жодного сенсу; ніхто на це місто не претендує. Буває, сюди заходять кочівники, але битися за нього немає кому. Немає від кого його захищати.

Але я спостерігав таке раніше. Іншого пояснення не існує. У Сієтлі працює армія перволітків-вурдалаків. Близько двадцятьох, гадаю. Найважче те, що вони зовсім не треновані. Хто б їх не створив, він просто їх випустив. Далі буде ще гірше, а відтак скоро з’являться Волтурі. Власне, я здивований, що вони досі не втрутилися.

— Що можемо зробити ми? — запитав Карлайл.

— Якщо ми не хочемо появи Волтурі, то мусимо знищити перволітків, і що швидше, то краще, — Джасперове обличчя посуворішало. Тепер, знаючи його історію, я здогадувалася, наскільки непокоїла його така перспектива. — Я можу навчити вас як. У місті це зробити буде нелегко. Молоді не дбають про секретність, але ми маємо дбати. Це нас у дечому обмежить. Можливо, перволітків треба виманити з міста.