Дебілка (збірник) - Андрусів Вікторія - Страница 16

16

Двійко зелених, сповнених солоної вологи очей заглядали у душу. Вдивлялися, очікуючи відповіді, яка визріла ще там, на лавиці, у міському парку, спостерігаючи за чупа-чупсом, що перекочувався язиком у пофарбованому цукеркою роті, аби вдосталь насмакуватися і запам’ятати надовго цукровий присмак омріяного дива… Ота відповідь з’явилася так просто й беззаперечно, наче жила у мені заздалегідь, не нагадуючи про своє існування… Чітко знала єдине: коли трапляється щось подібне – неминуче й незворотнє, – люди називають це долею… Максимові зарано було це пояснювати, так само як і те, що моя хвора мама безмежно зрадіє онукові… Він тим часом вперто не відводив очей, начебто прагнув переконатися, що все, що почує від мене – чистісінька правда. Він відчував, що я не зможу збрехати. І несподівано повернувши собі колишню рішучість, безпосередньо, як уміють тільки діти, впевнено заявив:

– Втім, чого я дурне перепитую… Звісно, будеш… Ти ж добре знаєш, як я тебе чекатиму… Журналістка…

З ПОВЕРНЕННЯМ…

– Паспорти, – огрядний червонощокий митник, видовбуючи язиком їжу з-поміж зубів, професійно-нахабним поглядом обводив салон мікроавтобуса. Від нього стійко смерділо часником.

– Будь ласка, – виснажений довгою дорогою із самої Італії водій із запаленими від неспанку очима простягнув йому кіпочку червоних (старих) та синіх (новіших) книжечок. Грубі м’ясисті пальці митника недбало перебирали ту кіпочку, а свинські оченята-щілини прискіпливо бігали по салону.

– Що везете? – щоразу, коли він відкривав рота, отой часниковий смерд, що загострювався на свіжому морозяному повітрі, просотувався у віконечко водія і сягав аж останнього пасажирського ряду.

– Як що везу? Людей везу додому на Різдво, – водій намагався відповідати, не відвертаючись, аби не образити митника, проте огида ковзала по його неголеному обличчю… Втім, він мав виправдання зайвій дратівливості – позаду понад тисяча кілометрів дороги…

– Бачу, що людей, а не худобу… Хоча різниця невелика, ги-ги-ги… Я не про те… Валюта, крам, продукти харчуваня…

Водій ледь стримувався, аби не заюшити митникові у пику… У нього самого ледь не вся родина виїхала на заробітки і так само поверталася додому на Різдвяні свята… І стосовно худоби питання було спірним – хто є хто насправді. Проте він навчився мовчати – не перший бо рейс… Мовчати і бути ввічливим, аби не накликати лиха на людей, котрі сиділи за його спиною і жадібно вдивлялися за шлагбаум-туди, де на жовтому фоні синіми літерами бовванів красномовний напис, що засвідчував – це рідна Ненька!!! Та, що їх породила, а потім без жалю виштурхала, глузуючи з людської безпомічності, як оцей огидний митник. Над постаментом теліпався таких самих синьо-жовтих кольорів прапор, лишень вицвілий від дощу та снігу…

– Товару нема, хіба що новорічні подарунки кожний додому везе… Звісно, і грошей трохи – не на прогулянку ж їздили… – водій знав, що дехто з принишклих від переляку людей не був удома впродовж років, очікуючи легалізації у чужині і заповітного штампу у паспорті, що надавав їм можливості повернутися…

– З митними правилами всі ознайомлені? – це запитання пролунало вже до загалу, і жінки у салоні нервово зайорзали. – Сума грошей не має перевищувати дозволені розміри, всі речі, що знаходяться у подвійній кількості, або ж більше, вважаються не особистим вантажем, а крамом… Все, що не вкажете у декларації, підлягатиме арешту та конфіскації… Візьміть бланки, пишіть розбірливо, друкованими літерами, інакше годі розібратись у ваших закарлюках, геть грамоту там забуваєте, затьмарені жагою заробітку, – вдоволений власною дотепністю митник простягнув водієві блакитні папірусові аркушики декларацій, на які мали незабаром лягти цифри, засвідчуючи результат важких заробітчанських митарств. Здавалося, на тих бланках залишаться відбитки його масних пацючих пальців, та папірці насправді були чистими та гладенькими, і водій передав їх жінкам для заповнення…

…Галюся скоцюбилась на задньому сидінні. Маленька, сухенька, мов хлопчик-підліток, не зважаючи на те, що незабаром доведеться розміняти п’ятдесятку… Зачіска їжачком, великі, впалі від втоми, посірілі очі, що, як колись давно стверджував чоловік, були блакитними… Не спала майже всю дорогу, бо думки заважали спати… Де вже там ті блакитні очі, і де той чоловік, і де те життя, звичне, домашнє й затишне, що покидала декілька років тому, зі сльозами вирушаючи у світ… Спочатку була войовничо налаштована, ще б пак – синів треба було вчити: старший того літа став студентом, а молодший лаштувався через рік на велику науку… Дві її кровиночки – Андрійко та Мишко, що припадали до неї, дрібонької, своїми вже дорослими зміцнілими торсами, мов дуби до тремтливої беззахисної осики, та так, що серце від жалю пукало… Приговорювали, просили: «…Мамко, не їдьте нікуди… Якось протягнемо, як досі тягнули… Підроблятимемо вечорами, ще й стипендія… стільки би тої біди…» Та вона розуміла, що не протягнуть і нема на чиї плечі перекладати тягар, бо ж п’ять роточків прогодувати нелегко… В хаті з ліжка не вставала хвора мати, а зі вторгованих у місті грошей за городину не вистачало навіть на ліки, і зазвичай напідпитку чоловік до кінця навіть не міг збагнути, що коїться… Старечі мамині очі випивали її, Галюсю, до самого дна, немов намагалися зазирнути вглиб темної криниці і взріти там страшну правду… «Чує ми серце, дитино, же ся не увидиме на цім світі», – гладила доньчину руку сухими покарлюченими, знесиленими роботою та хворобою пальцями, обпікаючи Галюсине серце пекельним вогнем… «Шо ви, мамо, дурниці говорите… Як то-то не увидимеся… Я зароблю грошей, такуй вам надішлю, обисьте мали чим дохторові платити, лікарства купувати, а кидь Бог дасть, то й на операцію… Увидите, як вернуся, то будете у керті вигріватися під яблінков здорова і рум’яна, ге та йонатанка…»

Не сталося… Не допоміг ані лікар, ані ліки, ані операція… Маму поховали через півроку з того часу, як Галюся покинула рідний дім… Діти не сповістили, бо ж розуміли, який то буде біль… Як розуміли й те, що мама приїхати на погріб не зможе – байстрючить бо начорно… Андрій та Мишко справились з усім самотужки, допоки п’яний батько блукав селом, вигойкуючи сороміцькі звинувачення: «…Анди, тота курва поїхала у блуди світами, та й забула за матір, за дітей, за всьо у світі… А типерька тещу навіть поховати нікому…» Часом люди підбирали його, непритомного, зі смердючої канави і тягли на собі до Галюсиного обійстя, а часто, лінуючись, просто сповіщали, проходячи повз: «…Мішу, йди лем, хлопче, вутця пудуйми з фоси[34] біля бовту[35], бо на вулици студінь, а вун докусь мокрий і без пам’яти. Ще ся застудить…» І Мишко, опускаючи від сорому очі, чвалав через усе село «виловлювати» напівживого батька з багнюки і волочити додому, на милість Бога благаючи, аби той не викрикував шляхом нісенітниці: «…Анди, тота сука волочиться італіями та спить не знати з ким, а я туйки помалі здихаву…»

Про те, що маму поховали, Галюся дізналася, коли було вже по-всьому, і, вклякаючи біля городини на далекій капіталістичній фермі, пластом простягалася по чужій землі, пхаючи тверду, нерозбиту рискальом грудку до рота, аби вголос не вити від розпачу… А товстий, мов діжка з вином, вигрітий південним сонцем і споєний солодкою сангрією масний фермер, помітивши з вікна, як дивна маленька українська жіночка повзає ниць, загризаючи чорнозем, перелякано дріботів до неї, щоразу викрикуючи: «Cosa e’successo, signora Gala[36]?»… Якби ти знав, капіталістичний недобитку, оточений своїми незліченними родичами, розбещеними дітьми, коханками, батраками, котрих змінюєш, як свою одноразову білизну, лінуючись прати, що у твоїх найманців на серці… Адже варто лише захворіти, дати збій і випадково усвідомити жахливість усього, що насправді відбувається, як миттєво опиняєшся без роботи… Якби ти знав, огидний везунчику, котрому пощастило народитися в потрібний час і в потрібному місці, що насправді «сosa e’successo…» І незабаром здивований і роздратований поведінкою начебто бездоганної й безвідмовної до цього робітниці, він стинає ніяково округлими плечима, пояснюючи побачене як психічний розлад (ну звісно, вони ж усі там в Україні трохи пришелепкуваті, що й казати, держава третього ґатунку), сповіщає в робочому порядку, наче просто й невибагливо дає вказівки щодо наступної невідкладної роботи: «Mi dispiace, segnora Gala, ma domani dovra’ cercare un altro lavoro[37]…»

вернуться

34

Фоса – канава (діал.)

вернуться

35

Бовт – крамниця (діал.)

вернуться

36

Що трапилося, сеньйора Гала? (італ.)

вернуться

37

Мені шкода, сеньйора Гала, але завтра ви змушені шукати іншу роботу (італ.)