Дебілка (збірник) - Андрусів Вікторія - Страница 22

– Ні, ви тільки подивіться на нього!!! Теж мені, Дон Жуан знайшовся!!! Умора!!!

Ще мить, і здобич опинилась би у руках господаря. Та надмірно збуджений чимось (про що знав уже кожний, окрім мене) староста, незграбно відсахнувся, вдавано боронячись, і, не розрахувавши траєкторію польоту, отой зловісний зошит вилетів просто у відчинене навстіж вікно…

Петрусик метнувся у бік відкритого простору, і хтось зойкнув, перелякавшись, що він вистрибне услід… Та щось стримало, і, повернувшись до свого місця, Петрусик наче вріс у парту, не промовивши жодного слова…

Контрольну було зірвано, і на перерві я помчала у внутрішній інститутський дворик, де вітер шарудів дрібно списаними формулами аркушами… Дбайливо поскладавши сторінку до сторінки, я зібралась віддати Петрусикові те, що насправді належало йому, і що він клопітливо намагався мені передати, як з-поміж зліплених аркушиків випав один, заздалегідь акуратно вирваний…

«Я ЛЮБЛЮ ТЕБЕ!!!» От і все… Все, що було написано чітким каліграфічним почерком, немовби розвіюючи простотою формулювання будь-яку недовіру чи сумнів щодо правдивості зізнання… «Я ЛЮБЛЮ ТЕБЕ!!!»… Те, над чим глузувала ціла група, здогадавшись, кому саме було адресоване послання… Петрусику, Петрусику… Ти власними руками змайстрував собі гільйотину!!!

З того часу Петрусикові не було проходу…

Найбільше глузував з Петрусика Микита, який повноцінно й офіційно вважав себе моїм хлопцем… Ми вчилися у різних потоках, тому він не міг бачити, як Петрусик вирішує за мене контрольні… Проте інтуїція йому підказувала, що з Петрусиком щось негаразд. Проходячи інститутськими коридорами на перерві зі мною попід ручку, він озирався за Петрусиком, котрий ладен був втиснутися у щонайменшу щілину, аби не трапитись назустріч, при цьому червоніючи аж до кольору кумача.

– Ти диви, – казав мені Микита, – той Петрусик чисто блазень, дарма, що такий здібний… Недаремно кажуть, що всі генії – насправді той… не сповна розуму…

– У нього, Микито, розуму більше, ніж у нас із тобою, – захищала я Петрусика, а Микита при цьому огидно кривився – ніхто не наважувався сіяти сумніви щодо його розумових здібностей, враховуючи, що Микитів батько – декан математичного…

– Не можу собі навіть уявити, – вів далі Микита, немов не розчувши моєї репліки, – що удвох з ним доведеться вступати до аспірантури… Мою справу вже давно вирішено (тицяв у бік кафедри, наче саме там знаходилась небесна канцелярія), залишились формальності, а от йому доведеться попітніти… Столиця – це тобі не провінційний ВИШ… З таким товариством лишень ганьби наберуся…

Я змовчувала, бо ж розуміла – не кожному у житті поталанило мати батька-декана… А комусь не поталанило мати жодного, як от Петрусикові, що примудрявся ретельно надсилати мамі щомісяця половину зі своєї підвищеної стипендії і при цьому не вмерти з голоду… Дарма, що його протерті від старості штанці кумедно стовбурчились на колінах, терміново вимагаючи заміни… Здається, саме в них він приїхав на вступні…

І, не сперечаючись, ми розходились з Микитою після перерви по групах. А після пар, забравши в гардеробі речі, я неодмінно знаходила у кишені курточки кілька льодяників, що потай підкладав мені Петрусик. І всміхалася сама до себе, терпляче очікуючи, допоки Микита прискіпливо оглядав себе у велике дзеркало, обтрушуючи неіснуючі порошинки з елегантного кашимірового пальта… Увечері ми зустрічались знову, та поза стінами інституту про Петрусика ніколи не згадували… Микита мені подобався… Він був статечним та впевненим у собі…

І так тривало аж до п’ятого курсу, допоки зі мною не трапилась халепа…

Ми ніколи не говорили з Микитою про наше майбутнє – боялися чіпати цю тему… Було зрозуміло, що Микита поїде вступати до столичної аспірантури, а я, не маючи батька-декана та видатних здібностей у галузі фізики, спинюся на одній із провінційних шкіл та реалізовуватимусь як педагог…

Ніхто наразі не очікував, що ота халепа невдовзі стане обтяжливою і з кожним днем все видимішою… Втім, Микиту вона обтяжувала найменше…

– Зробиш аборт, – казав він. – Я не можу попрати власне майбутнє заради такої дурниці… Поїду в столицю, обживуся, заберу тебе до себе, а там побачимо, що далі…

Я не хотіла робити аборт і дивитися, що далі, і ми припинили розмовляти… Однокурсники тактовно відмовчувались, хоч на Микиту позиркували з насторогою, усвідомлюючи делікатність ситуації… Звично глузували над Петрусиком, і тремтіли перед захистом дипломної…

Я, тримаючи очі на мокрому місці, відстоювала домашні баталії, гамувала багаточисельні мамині пориви навідатись у деканат математичного, очолюваний батьком Микити і «розкрити очі на правду…» Врешті-решт, змирившись з незворотністю подій, постановили, що труднощі, якими супроводжуватиметься народження дитини, – тимчасові, і сімейними зусиллями ми їх подолаємо… Випускні іспити я складала блискуче, не зважаючи на те, що всім помітне черевце доволі вперто підпирало студентську парту…

…Петрусик нервував… Він не знаходив собі місця… Я бачила, як стискаються у дрібні кулачки його ледь не дитячі руки, побачивши здалеку Микиту… Та чим він міг зарадити, маленький смішний Петрусик? І я шкодувала його, навіть більше, ніж себе, знаючи, що такі, як Петрусик, у цьому жорстокому світі не виживають… Аж допоки одного разу я не помітила його у… дитячій крамниці!!! Петрусик стояв, завмерши перед гарненьким розцяцькованим візочком для немовлят, милуючись так непідробно щиро, що я ледь не розплакалась потойбіч скляної вітрини. Якусь мить милувалась самим Петрусиком, і вже відійшовши непоміченою на безпечну від поля зору відстань, несподівано замислилась, навіщо Петрусикові дитячий візочок… А запитати так і не наважилась, може тому, що здогадувалась про відповідь…

Простора інститутська актова зала кишіла людьми… Урочисті, нарядні, несподівано люблячі одне одного і навіть викладачів, ми нетерпляче очікували вручення дипломів… Невагома сукеночка-розлітайка вдало прикривала моє вже доволі настирливо випираюче черевце, що не заважало мені радіти разом з усіма… Забулися студентські сварки й непорозуміння, залишився ледь помітний щем від усвідомлення, що попереду – цілком беззахисне й голомозе без вихователів та опікунів життя… Лишень Микита тримався осторонь, не зважаючи на батька-декана, світле майбутнє у столичній аспірантурі та розкішний модерновий однострій…

За спиною хтось несміливо торкнув плече… Обернулася… Петрусик стояв, опустивши очі і не наважуючись заговорити першим, хоч, судячи з усього, це було йому конче потрібно…

– Який же ти сьогодні елегантний, Петрусику!!! – я насправді аж замилувалася ним.

Хлопець зашарівся від компліменту, бо насправді й сам не міг звикнути до своїх новесеньких штанів з бездоганно напрасованими «стрілами» та до білосніжної сорочки з наглухо зашпиленими ґудзиками і чи не вперше в житті припасованою до неї краваткою… Він щось ховав за спиною, і оте «щось» збуджувало його неспокій, а мою цікавість…

– Мені потрібно тобі щось сказати… Власне, я давно хотів… Не наважувався просто… – Петрусик замовк, переводячи дух, і не помітивши, як староста групи, ще не звикнувши до втрати власних повноважень, попер через усю залу просто на Петрусика.

– Слухай но, брате, невже є правдою те, що я щойно почув?!! Ти відмовився від столиці, від аспірантури, від усього, що лежить практично у твоїй кишені і про що мріяв би кожен з нас?!!

Я, почувши приголомшливу новину, здивувалася не менш за старосту, хоч Петрусикові, здавалось, було наразі зовсім не до аспірантури та всього світлого майбутнього, яке пророкували йому водноголосся викладачі.

– І ти після цього – не блазень?!! – староста не вгавав, не спроможний втриматися від останньої нагоди поглумитися над розгубленим Петрусиком. – Ні, ну ви чули?!! – староста вперто працював на зацікавлену юрбу, що поволі збиралася довкола, – наш доморощений Ейнштейн залишається у периферійній дірі!!! На кого ж ти покидаєш всю вітчизняну науку?!! Скажіть мені, він після цього – не блазень?!! – І тут несподівано його зухвалий погляд ковзнув по пальцях хлопця, що, щільно зімкнувшись за спиною, щось ретельно приховували. Очі нахаби запалахкотіли пристрастним вогнем, спраглим до заключного глузливого видовиська.