Дебілка (збірник) - Андрусів Вікторія - Страница 29

29

Юрасик мирно посопував у ліжку. Часом щось бурмотів, додивляючись передранкові сни, і Марина, пригадавши його цілком маленьким, і безсонні ночі, коли той заходився плачем без упину, згідно хитала головою:

– Що правда, то правда… Не стулиш…

Микола присів на ґанку, і лишень зараз вона помітила, яким виснаженим було його обличчя, наче той перехід виссав з нього останні соки.

– Їсти будеш?.. Такий ісь блідий, же тварі[66] на тобі неє…

Микола вже й не пам’ятав, коли востаннє жіночі руки підносили йому їжу: небіжчиця Василина не вставала перед смертю з ліжка майже рік. А він, готуючи страву, годував її з маленької ложечки, як потятко, знесилене хворобою…

– Їсти не буду, Марино, дякую… Лем кидь маєш паленку, то пув-деци вип’ю, оби тягар зогнати…

Марина дістала десь із верхньої полиці креденсу приховану карафку з каламутною рідиною і келишок. Розмотала з ряднини хліб та й втяла кілька скибок. Поруч поклала кілька зубців часнику, і з тим добром вийшла на ґанок, – у хату не кликала, аби малого не розбудити. Сіла поруч Миколи, і, наливши по вінця, припрошувала:

– Жодна бороцківка[67] не зрівняється за якістю… Степанів уйо[68] сам робив… на совість, для своїх, не на продаж…

– Ну, будь здорова… – Микола перехопив ротом повітря, мов водолаз перед пірнанням, зосередився поглядом на чарці, наче приказував потаємне заклинання, і одним махом перевернув у себе. На мить завмер, немов пересвідчувався, чи й справді зроблена «для своїх, на совість». Потім голосно видихнув і, відірвавши скоринку від хліба, довго її перемелював. Маслаки ходили потужно, як добротні жовна. І знов Марині недобре замлоїло попід грудьми, як тоді, коли лагодив стропи. Що й казати – міцний хлоп. Як дорідний кінь…

– А тепер ти, – простягнув Марині порожній келишок.

– Ци ти, Миколо, вдурів?.. День скоро ся зачинать, а ми вже перевертаєме… Ко пак у керті робити буде?

– Я сам не п’ю, Маринко… Або з тобов, або нияк… Ти ниська пув-децу заслужила… Можеш ся попустити… – І він, перебравши з її обм’яклих пальців карафку, так само налив по вінця і вклав повний келишок назад у долоньку. – Здоймеш нічний стрес, годинку-дві подрімлеш і забудеш всьо, як страшний сон.

– Гадаєш, поможе?.. – Марина, вагаючись, переводила погляд з чарки на Миколу (до пиття ж бо хисту не мала) і врешті наважилась:

– А… Будь, що буде…

Самогон обволікував їй нутрощі теплом, забираючи неспокій і втому…

– Но видиш?.. Правду м ти повів… Уп’єме до тричі, як книжка пише, та й спати… А на ранок пам’ять буде свіжа й чиста…

– Миколо… Повіш ми єдно, – після другої Марина осміліла, – ци вни хоть тобі дашо заплатили за то, шось лісами по-ночах шастав? – припершись головою об задвірок, вже ледь не дрімала.

– Я не взяв від них грошей, Марино… Рука не піднялася… Вни й без того Богом ображені…

– Як то?! – аж прояснилося їй від здивування… Де й ділася дрімота…

– Не всьо ся грошима у життю міряє, Маринко, абись знала… Є шось такоє у людині, шо ся не дає розтолкувати… По-научному то ся називать совість… А шо то є насправді, нико не знає…

Марина дивилася на нього широко розкритими очима і не могла оговтатись від здивування. Брала карафку до рук та й сама собі наливала…

– Ну ти даєш, сусіде… Та мій Степан анди за три світи їде, оби копійку даяку закалимити… А тобі само до рук йшло, а ти не взяв!!!

– І добре, що не взяв… Вже м тобі був повідав, же гроші ще никому щастя не принесли… Шкода, же твуй Степан того не тямить… Бо у гонитві за копійков сам не знає, де найде, а де стратить… Я лем єдно знаву: коби моя Василина жила, я би від неї з хижі на крок не виступив… Але людина – то така свинська натура, же зачинать тото розуміти, як біда заклапать у оболок[69]… Такоє то, Маринко… Кожда жона має бути чоловікови на досяг руки… Інакше то вже не родина…

Марина замислилась… Несподівано взріла важку та переконливу правду… Власне, осягнула розумом те, про що сама думала не раз, та не наважувалась сказати вголос… А тут… Наче прийшло прозріння… Невідома сила опустила її голову на Миколине плече, і, прикривши очі, перемелювала ту правду у собі…

Микола легенько пригорнув її до себе:

– О-о-о, дівонько… Нараз видко, же ти непитуща… Обережно підводячись, підтримував її стан, аби не зайшлася, і котрусь мить вагався, глипаючи то на хатні двері, то на стодолу, від якої п’янко несло свіжим сіном… До хати нести не наважувався, аби не потривожити cпросоння малого Юрасика… Бережливо взявши Марину на руки, ніс її на сіно, ще не вистигле від нічних гостей, і вкладав, наче безпорадне немовля, спати… Неквапно збивав попід нею трав’яну постіль, пригладжуючи, аби не кололо… Мимохідь замилувався… Яка ж вона гарна дівка… Ще з дитинства на неї задивлявся… Та що їй було до нього, зателепаного та шмаркатого у той час, коли хвацький до грошей Степан вже носив, залицяючись, копійчані, але такі бажані цяцьки, завдяки яким Марині заздрило кожне сільське дівча на виданню: панчохи та конфітуру, та червоні пуделочка з рум’янами зі смішною назвою «PUPPO», виміняні за горілку у залітних «фарців»… Яке їй діло було до сусідського замурзи, що у совдепівських трикотажних спортивках із відтягнутими ледь не до литок колінами, пас корови на все село, в той час, коли Степан у модних «варьонках» гарцював по району на вгандльованому з польськими туристами мопеді… З дитинства ласий до копійки Степан ані повірити не зміг би у те, що так легенько, без сумнівів та вагань зробив Микола, те, що вразило Марину правильністю й чистотою, бо й справді гріх на душу не варто було брати у вигляді отих зім’ятих, хованих-перехованих зелених, без котрих у тім світі, що простерся за горою, ти – ніщо…

…Невагомим порухом відводив пасмо, що впало Марині на лице, аби не лоскотало… Її дихання було рівним і виваженим, начебто й не пережилося безсонної ночі, ані тривоги за нього, ані нічних гостей, ані зболених очей знедоленої жінки-втікачки, що, розлучаючись, колінкувала перед ґаздинею серед хати… Не втримався… Нечутно нахилився над нею і приклав вологі вуста до чола… Не вдихав жіночого запаху від Василининої смерті… Ще ж не минуло й року… Гріх…

Марина заворушилась… Чи їй приснився сон, а чи відчула його подих над собою… Смішно потерла око, примружилась і, побачивши над собою Миколине обличчя, відразу не збагнула – чи то є дійсність, а чи марево… Вони мовчки дивилися одне на одного, спиваючи очима тепло, і вже не існувало на світі такої сили, котра би здатна була їх роз’єднати…

…Микола не промовив ані слова… Мовчки обсипав дрібними зернятами-поцілунками обличчя і далі, вивільняючи з-під льняної сорочки тугі, немов у молодиці (начебто й не прикладала Юрасика до цицьки) груди… Так само мовчки розщіпав на собі штани, бо відчував, що от-от тріснуть від нап’ятості попід цупкою тканиною аж до болю, й розводив її не по жіночому міцні від роботи стегна… Марина не пручалася, здавалося, що до кінця не прокинулася… І лишень глибокий, грудний, наче вивержена лава, стогін, вирвавшись на волю, нібито випханий з нутра твердою, мов камінь, чоловічою плоттю, засвідчив її притомність… Все сталося напрочуд швидко. І вже за мить Микола лежав обабіч, прикривши широкою долонею-крилом жіночі перса, ніби хотів вберегти від непередбаченої небезпеки… Крізь прогнилі дошки у стрісі, мов крізь діряве сито, просіювались сонячні промінці… Там, за стодолою, у чужому для них вимірі, засірів ранок…

* * *

…Село гуло, наче розбурханий вулик… Від хати до хати металася сорокою-пліткаркою звістка. По той бік прикордонної смуги, на словацькому боці, впіймали «чорномазих».

Двійко напівживих темношкірих чоловіків у кайданках сиділи під вартою на КПП – розгублені й обдерті, не спроможні пручатися обставинам, а лиш приречено глипаючи попід ноги. Начальник прикордонної зміни нервово міряв кроками кімнату, і щоразу збільшував вмістиме попільнички черговим недопалком. Кільця тютюнового диму, раз за разом випорскуючи з його ніздрів, не встигали осідати і застивали у невагомості, мов ранковий туман над Карпатами. Чекали перекладача з району.

вернуться

66

Твар – обличчя (діал.)

вернуться

67

Бороцківка – словацька горілка, настояна на абрикосах (слов.).

вернуться

68

Уйо – вуйко (діал.)

вернуться

69

Заклапать у оболок – загрюкає у вікно (діал.)