Притулок - Андрусів Вікторія - Страница 14

14

– І що порадите? Ви ж за головного…

Я істерично тарабанила пальцями по столі, намагаючись зосередитись і взяти себе в руки, а тим часом порожнім коридором розносилось тремтливим старечим голосом, мов заклинання, віщуюче кінець світу, всюдисуще:

І-і-ісусе во гробі, І-і-ісусе во гробі Живот[34] даровав…

Рішення треба було приймати миттєво – з сусідніх палат вже чути було шарудіння, а чийсь чоловічий голос благально стогнав: «Заберіть і?і? від мене, прошу, заберіть, вона смерті моєі? хоче…» Ще трохи, і на ноги встане увесь «янгольський»…

Мені мутніло в голові, та, попри розпач, я усвідомлювала, що окрім мене втручатися в ситуацію не під силу нікому.

– Біжи за Степаном, – коротко дала розпорядження Янкові, та Пішта-бачі вже й сам шкрябав у вхідні двері корпусу: правду казав Дмитро Михайлович, що той завжди насторожі. Янчо впустив його, і ми, стоячи під дверима, з-за котрих доносився спів, розгублено дивились одне на одного: він добре розумів, що мені туди не можна.

– Треба Михайлину забрати з палати, – план дій виник у моі?й голові блискавично. Присутність поруч двох чоловіків, не зважаючи на те, що один із них був похилого віку, надала рішучості. – Ви, Пішто-бачі, станете на дверях, а Янко обережно (чуєш, Янчу, обережно, без найменшого насильства) спробує вивести Михайлину в передпокій. Ви, Пішто-бачі, замкнете палату, а я введу і?й снодійне тут, у амбулаторній кімнаті, де вона й залишиться до ранку. Головне, аби Хелена не прошмигнула, бо ж ви усвідомлюєте, які наслідки можуть бути…

– Таки доведеться Янчові потіснитися – канапа не витримає і?х обох із Михайлиною, – Пішта– бачі не втрачав почуття гумору навіть у критичних ситуаціях. – Ну що, з Богом?

Я знайшла ампули зі снодійним і все, що потрібно для ін’єкціі?, спостерігаючи за тим, як зрадливо тремтять у мене руки. А тим часом Янко з дядьком Степаном вже виводили попід руки з палати збуджену жіночку, у нічній сорочці, котра з фанатичним блиском в очах горланила на весь коридор:

Ой, як тяжко, ой, як тяжко, На серцю туга налягла… Сміяться она перестала І ровно плакать начала…

Янко підпер і?і? собою – надійно, впевнено, проте без тиску, а Пішта-бачі ще раз перевіряв всі замки і скоби на дверях, аби пересвідчитись у безпеці.

– Ходіт, бабо, поспіваєте нам у амбулаторній, – Янчо тягнув Михайлину практично на собі. – То такоє, як на корпоративі, по індивідуальному заказу…

Мені стало смішно. Хлопчина – не промах. Хоч здавався спочатку трохи недоумкуватим. Та Михайлині було байдуже, що він глузує. Спираючись на міцну руку, вона приговорювала: «Ти, синку, лем послухай… Нись – сято[35], треба співати, а старших неваловшно[36] перебивати, лем підспівувати можеш…

… Ти мене, милий, покидаєш, Ти моі?м, милий, не будеш… Голосу мого ти не вчуєш, Бо ти до мене не прийдеш…

Ми поклали Михайлину на канапу, підмостивши під голову подушку, аби зручніше було зробити ін’єкцію, і ще якийсь час спостерігали, як безбарвні неслухняні під дією снодійного уста все лінивіше і нерозбірливіше вже не співали, а шепотіли:

… Як ясной сонце засвітило І чорний ворон закрячав, На грудь мою слези спадали, Останній раз казав «прощай»…

* * *

Дмитро Михайлович повернувся у «Притулок» вже пополудню і, побачивши Михайлину, котра гучно хропіла в амбулаторній, усе зрозумів. Я не покидала «вахту» аж до його приі?зду, і про всі нічні перипетіі? красномовно свідчили червоні, мов у кроля, очі. Проте лікар був задоволеним і веселим – поі?здка не відбулася даремно:

– Бачу, школу молодого бійця ви пройшли. За що вам шана і подяка… А ми тут трохи розбагатіли, дякуючи благочинним організаціям… Отже, сьогодні у вас вихідний і курятина на вечерю, – лікар недвозначно поплескав свою кишеню, даючи тим знати, що найближчим часом від голоду чи відсутності медикаментів «Притулок» не вимре… Та мені понад усе хотілося одного-єдиного – спати, і, мовчки кивнувши у напівдрімоті на знак згоди, я змучено попленталась у своє кубельце…

* * *

…У конференц-залі, де відбувалась підприємницька рада керівників, було відчутне напруження. Макс, як і інші власники акцій, нервував: вирішувалась доля вкладених ними грошей. Спокійним залишався лишень бос – «плюгавий опецьок», як образно охрестила його і?дка на слівце Славка. Ще б пак, «опецьку» належала більша половина акцій, і, незважаючи на фізичні вади, він почував себе всемогутнім магнатом.

– Моі? науковці-програмісти опрацювали безпрограшну структуру розробки модерного виробничого обладнання, яке завдяки сучасній всемогутній системі маркетингу найпізніше за рік принесе разючі результати… – опецьок спинався за столом, намагаючись здаватися вищим, а тим самим переконливішим. І це виглядало так, як спотворене хворобою дерево марно пнеться у ріст з іншими, повноцінними, і лютує від безпомічності, адже все, на що спромоглася природа, це покарлючити гілки і абияк прикрити внутрішню трухлявість облізлою корою.

– Ми підготували копіі? примірників детально опрацьованого плану, і я попросив би шановне товариство найближчим часом розглянути, зважити і висловити власну думку з приводу запропонованого проекту… Аллочко, роздайте, будь ласка, примірники всім присутнім…

Височенна, модельноі? зовнішності Аллочка, про яких кажуть – «ноги від шиі? ростуть», на відстані простягнутоі? руки взяла кіпу заготованих копій і кружляла, роздаючи, навколо стола. Вона не підходила привселюдно впритул до шефа, знаючи, що він від цього скаженіє – надто вже явно тоді кидалась увічі його недолугість та низький зріст.

По закінченню засідання опецьок, тобто Броніслав Всеволодович, несподівано звернувся до Макса:

– Максе, затримайся на хвилинку… Неофіційно… По-дружньому…

Залишившись удвох у порожній залі, без сторонніх очей опецьок уже не комплексував, а вільно розгулював туди-сюди вздовж довжелезного, як і сама зала, стола для засідань. Макс був єдиним з акціонерів, котрому той довіряв і симпатизував. Забулися навіть давні образи, коли Броніслав Всеволодович виношував плани поєднати сім’і? та капітали. його донька, Естер, котру він лагідно охрестив Манюнею, з десяток років тому була потай закохана у Макса. Проте було б надто сміливо наполягати на укладанні шлюбних домовленостей.

Манюня була нездоровою (вочевидь, генетика зробила свою справу). Зовнішньо і?і? недуг нічого не видавало, хіба вроджена косоокість, що ставала більш помітною у стані збудження. При зустрічах із Максом Манюня починала нервово сіпатись, не наважуючись підвести на нього очей – вона цілком усвідомлювала власну ваду. А про те, що відбувалося за лаштунками, знали лишень Броніслав Всеволодович, його дружина та домашня покоі?вка. І?м всім не на руку був розголос інформаціі? про частенькі ускладнення хвороби доньки, що супроводжувались відвідинами психіатричноі? клініки. Тому, не афішуючи справжній стан речей, опецьок потай і?здив відвідувати доньку і після чергового реабілітаційного курсу так само потай вертав і?і? у свій розкішний непідступний для чужих палац.

– Аллочко, серденько, налийно нам із Максом коньячку, – шеф, уже не приховував справжніх стосунків із модельною Аллочкою і поплескував і?і? по тугих сідницях. Максу він довіряв. Дівуля, що– правда, трохи комплексувала (отже, залишки порядності ще тліли, і це тішило), бо ж було цілком зрозуміло, що насправді жодних почуттів, окрім огиди, опецьок викликати не може.

– Я чув, Максе, що в тебе вдома не все гаразд… – він заглядав у вікно, вдаючи, що йому байдуже, і начебто запитання пролунало просто так, співчутливо, по-дружньому. Проте Макс добре знав, що випадково жодне запитання з його уст не злітає, а навпаки, фіксується кожнісіньке слово, почуте у відповідь.

– …Це не найважливіше, що наразі відбувається… – Макс теж був твердим горішком. Багаторічне існування серед хижаків дечому його навчило.

вернуться

34

Живот – життя (діал.)

вернуться

35

Сято – свято (діал.)

вернуться

36

Неваловшно – не годиться (діал.)