Притулок - Андрусів Вікторія - Страница 39

39

Вона вже була неспроможною натягати на себе, як раніше, лахи, але бажання бути напоготові ще жевріло у ослабленій свідомості:

– Де моє цуря[52]? Я ся вас звідаву[53] – де моє цуря?

Не впізнаючи нікого, вона чіплялася до Михайлини, котра, розгубившись від несподіваноі? близькості смерті, принишкло причаі?лася на ліжку поруч:

– Цуря треба, айбо шо я знаву, де го понесли?.. Як тото без цуря у Божой сято? Неваловшно тото – Пасха прийшла, а вам здіти[54] на себе нішто… Недубрі тото, не по Божому, – Михайлина співчувала так щиро, що й справді здавалось, наче основне лихо наразі полягає у відсутності одягу, а не у і?і? критичному стані…

Любаша нервувала. Не допомагали перевірені роками, передані у спадщину бабусею– знахаркою методи. Ніщо не виводить людину зі звичного стану рівноваги більше, ніж усвідомлення безпорадності:

– Вона ж і вмерти спокійно не зможе з тією манією, що чоловік має за нею приі?хати, – східнячка співчувала Маргіті, проте нічим зарадити не могла. – Хай би вже відпустив і?і?, чи що? Де таке чувано, щоб жінка отак цілісьнький вік мучилась?.. Ні тобі радості, ні позитивних емоцій – одно ожиданіє…

Треба і?і? якось підняти, аби постіль перестелити – під нею простиня зовсім мокра… йду-но я загукаю Янка. А вам би спочити не завадило – зовсім на вас лиця нема. Ви йдіть, ми з Янчом самі впораємось…

І Любаша, закутавшись у пальто та пухову хустку, йшла гукати Янка, що тинявся подвір’ям. Я й справді почувалася виснаженою і, прислухавшись до Любашиноі? поради, почимчикувала до свого помешкання. Голова тріщала від думок: з одного боку, не давали спокою сумніви щодо позитивних результатів наших з Дмитром Михайловичем пошуків загадковоі? Антоніни Грицак, з іншого – не виходила з голови хвора Маргіта… Невже вона так і піде зі світу, не дізнавшись правди і не отримавши відпущення? Адже кожна людина прагне відійти у інший світ у гармоніі? з тим, кого наразі покидає, а також сама з собою… Не годиться і?і? відпускати отакою, у стані тривоги та розпачу… Мій погляд мимоволі ковзнув по кіпці білосніжних листівок, придбаних у сільському «бовті». А що як?!!

Вже за мить я сиділа за столом, розклавши перед собою чисті аркуші паперу та самопис і метикувала над текстом, що мав набути приблизно наступного змісту:

«Керуючись Вашими неодноразовими запитами, надісланими впродовж 1960–1992 років, ми провели розслідування справи Дьондьоші Шандора Шандоровича, 1938 року народження, уродженця села Сьорте Закарпатськоі? області, котрий у 1956 році у складі озброєних резервних сил Радянськоі? Арміі? був мобілізований для проведення дій на територіі? Угорськоі? соціалістичноі? республіки. Розслідування дало наступні результати: за сприяння уряду Угорщини з’ясовано, що того ж року вищевказаний Дьондьоші Ш. Ш. був депортований з територіі? республіки і в складі штрафного ешелону назавжди перетнув угорсько-радянський кордон.

Довідка Міністерства оборони Росіі?: Дьондьоші Ш. Ш., звинувачений у самовільному ухиленні від військовоі? служби, тобто дизертирстві, мотивованому приналежністю до угорськоі? національності, та невиконанні прямих військових обов’язків, був засуджений на позбавлення волі терміном 16 років. 26 січня 1968 року, не добувши карного терміну в зв’язку з погіршенням стану здоров’я ув’язнений помер з діагнозом «загальне виснаження організму, бронхіальна астма та виразка шлунка у останній стадіі?». На сьогоднішній день Дьондьоші Ш. Ш. (1938–1968) похований у місці відбування покарання, тобто у селі Зміі?вка Тюменськоі? області.

З повагою, Міністерство збройних сил Росіі?.»

Ху-у-х….. Жоден текст не давався мені так важко, як цей… Не тому, що я мало розумілася на військових регаліях та міністерських чинах. Усвідомлюючи сакральну протизаконність дійства, я була все ж таки впевнена, що довгоочікувана вісточка – це те єдине, що спроможне дати нещасній Маргіті надію на швидку зустріч з коханим, а також можливість без внутрішнього супротиву покинути світ, якому насправді до неі? і діла нема. Я ще раз уважно перечитувала написане. Далі, знайшовши залишки принесеного бабою Галькою білого хліба, качала з м’якинки м’ячик і, легенько натиснувши на нього пальцем, аби приплющити, виводила чорнилом реквізити відправника (саморобні штемпелі ми навчились бездоганно виготовляти ще у школі). Висолопивши від старанності язика, наче зубрилка-відмінниця, я так захопилася фальсифікацією документу, що не зчулася, як до передпокою, забувши постукати у двері бодай для «годиться», залетіла фурією Любаша:

– Дариночко, Маргіті нашій вже зовсім той… погано… Ні на що не реагує, лежить нерухомо, наче непритомна… Дмитра Михайловича нема… Я не знаю, що робити…

Похапцем одягнувшись, я вручила листівку здивованій Любаші:

– Тут Маргіті пошта надійшла… Переадресували з міського Поштампу…

Любаша повертіла листівку в руках, роздивляючись штемпелі, і безпомилково визначивши і?х походження по залишках на столі хлібних катанок та чорнильних плям, змучено всміхнулася:

– Дуже вчасно… І зроблено бездоганно…

* * *

…Маргіта вже не марила. Вона навіть на це не мала сили. Просто лежала мовчки, стуливши повіки, що зрідка конвульсивно сіпались, даючи тим самим знати, що життя жевріє у ній. У палаті Маргітине товариство принишкло, наче усвідомлюючи в повній мірі неминучу зустріч зі смертю. Хто зна, може, і?х збуджена уява сприяла баченню того, чого не могли помітити ми, неспроможні заглянути в потойбіччя…

– Маргіто, ви чуєте мене? – Любаша легеньким доторком провела рукою по ковдрі. – Маргіто, ви спите?

Маргіта неабияким зусиллям, наче вимушено, привідкрила око – те єдине, на яке була зряча. Вона нібито не розуміла, чого від неі? хочуть і навіщо і?і? турбують. Адже одяг від неі? відібрали, наче навмисне, аби поглумитися, бо куди ж вона піде у халаті, як на вулиці мороз?.. Утім, за своі?м Шоніком вона готова йти босоніж хоч і до самого Сибіру… Що ці жінки можуть знати про справжню вірність?.. Цілковита апатія бриніла в і?і? оці, що здивовано застигло на білому Любашиному халаті.

– Маргіто, вам прийшла пошта з Москви, чуєте?.. Вона довго світом блукала у пошуках адресата, і ось… нарешті знайшлась… Гляньте-но, скільки тут штемпелів, видно, не до одних рук потрапляла, допоки сюди надійшла, – Любаша говорила впевнено, вдаючи радість від новини, наче й справді протягом короткого шляху від мого будиночку до «янгольського» зуміла переконати себе у достовірності підробленого документу. Маргіта якийсь час лежала нерухомо, наче не збагнула відразу, про що йдеться, та це була всього мить, і вже і?і? байдуже до світу око набуло змісту. В напруженому чеканні вона вп’ялася ним у листівку, котру на очах у всіх рівненько, намагаючись не пошкодити вмістиме, розривала Любаша, – то я вам зачитаю?..

Серед пронизливоі? тиші незвично тремтливим як для горланистоі? східнячки голосом ня– нечка мужньо зачитувала вирок, який насправді ніколи в житті не чув Маргітин чоловік. Утім, хто міг знати тепер, по стількох роках, як воно було насправді… Може, змінивши прізвище, той доживав спокійнісінько свій вік у якімсь токайському селі разом з юркою чорнявою колись, та вже посивілою угорочкою, закохавшись у неі? по вуха у час демаршу радянських військ по фурмінтових виноградниках піввіку тому… Та Любаша карбувала слова так урочисто, що мимоволі кожен уявив собі далекого Шандора саме відважним і хоробрим, котрий, знехтувавши свободою заради патріотизму і поваги до батьківськоі? вотчини, принципово обрав заслання. Дочитавши до останньоі? крапки, Любаша видихнула повні гру– ди затамованого повітря і замовкла.

Маргіта лежала, повернувши голову до вікна беззвучно й нерухомо, що аж захотілося прислухатись, чи вона дихає. З-під зморщених, майже безволосих повік, по глибоких борозенках старечого обличчя сльози навмання проорювали собі шлях. Як отой гірський потік, що застряг між недоступними йому велетнями по той бік Соковиці…

вернуться

52

Цуря – одяг (діал.)

вернуться

53

Звідаву – запитую (діал.)

вернуться

54

Здіти – одягнути (діал.)