Притулок - Андрусів Вікторія - Страница 41

41

Ми одягнули Маргіту в чисту сукню і, з допомогою Янка переклавши тіло на ліжко-візок, перевезли з палати у коридор: негоже було залишати і?і? вкупі з колишнім товариством. Михайлина супроводжувала процесію незмінним бубонінням, не усвідомлюючи, що наразі трапилось: «І де тото ви і?і? везете?.. І як тото мож везти кудись людину у божой сято? Лишіться і?і?, кажу вам, найпопаскує, поспіває, а дали йде собі, куди захоче… Антихристи, суду Божого на вас не є…»

Хелена сиділа мовчки, опустивши голову і з-під лоба спостерігаючи за всім, що діється поруч. За тривалий час перебування в «Притулку» вона встигла звикнути до свого похилого товариства, і, здавалось, потай шкодує за втратою. Вона усвідомлювала Маргітину приреченість, втім, можливо, як і свою власну теж…

* * *

Дядько Степан разом з Янком, озброі?вшись рискалями[55], вирушили попід ліс, аби у визначеному місті копати могилу. На сільський цвинтар везти Маргіту не було змоги за відсутності вантажівки. Можна було позичити фуру з конем у селі, та хто знав, як сприйняли б родичі похованих на сільському цвинтарі отаке дивне сусідство. Тому вирішили поховати і?і? неподалік «Притулку», що слугував і?й прихистком впродовж багатьох років. Чоловіки довбали змерзлу землю – не так легко було вирити яму серед лютоі? зими. А я з вікна своєі? кімнатки спостерігала, як на білосніжній ковдрі, розстеленій під горою, набував все чіткіших обрисів простий без гуцульських орнаментів візерунок – чорний квадрат, з краю скромно поцяцькований вкрапленнями виритоі? землі. Візерунок той був суворим і без зайвих прикрас, хоч і бездоганно правильним, ніби майстер змучився вже вигадувати загадкові перебіги тонів і відтінків, краси розписів і філігранності пухнастих китичок… Всього два кольори, вражаючі контрастом, нічого зайвого – чорне і біле, наче уособлення життя і смерті.

Незабаром повернувся з села Дмитро Михайлович, привіз дошки на труну. Іван-тесля взявся за роботу, і вже під вечір підмурівок «янгольського» підпирала збита до ладу і поґаздівськи, наче добротна ляда[56], домовина.

* * *

Маргіту ховали наступного дня. Дядько Степан з Мітьою попереду, а Янко, підпираючи своі?м могутнім плечем труну ззаду за двох, несли прибрану урочисту Маргіту у останній путь. Процесію супроводжували Дмитро Михайлович, Одарка з Любашою, що заради такоі? подіі? обидві залишилися в «Притулку», Іван-тесля і баба Галька. Пацієнти спостерігали за всім, що відбувається з вікон: хтось співчутливо, хтось байдуже, а хтось (зазвичай, старші) приречено, розуміючи, що колись той самий шлях доведеться подолати кожному, і нічого у світі від цього не зміниться, окрім орнаменту попід горою, що ускладнюватиметься свіжовитканими чорними квадратами на білому чи зеленому, якщо станеться влітку, тлі.

Я помітила, як Любаша потай, перед тим, як Пішта-бачі взявся забивати цвяхами труну, підсунула Маргіті під сукню – ближче до серця – зім’яту листівку, і схвально кивнула головою. Молодець, Любаша… Ми не видали себе лікареві ані словом, і таємницю чоловікового зникнення, яку ми з Любашою допомогли «розкрити» перед самою смертю, Маргіта забрала з собою в могилу.

* * *

Наближалося Різдво…

Дядько Степан притягнув із лісу пишну, розлогу ялицю, і ми встановили і?і? спільними зусиллями в і?дальні. Мені чомусь пригадалися ті обдерті прив’ялі «красуні», якими переповнювалися міські ринки напередодні свят: і наш із татом щорічний жаль до них, супроводжуваний спробами домашньоі? реанімаціі?. Пізніше, у Максовому будинку, коли Ліза витягувала на середину зали запилюжене пластикове дерево – жалюгідний макет, і рясно заліплювала його незугарність такими ж крикливими бездушними цяцьками, я ледь стримувала огиду від запаху пластмаси і дійства в цілому. А тут від п’янкого лісового аромату перехоплювало подих. Верхівку довелось обтяти, а стовбур від підлоги притрусили дерев’яною стружкою. Отой процес встановлення супроводжувався неймовірними пахощами з кухні, що аж паморочилося в голові – баба Галька з Анцьою випікали макові бобальки[57]. Закінчувався Великий піст. Іван не виходив з майстерні, готуючи до свята несподіванку, трудився, не розгинаючи спини. Ніхто не знав, що саме він майструє, проте його не чіпали, аби не порушити творчий процес. Баба Галька навіть і?сти носила йому в майстерню і, ставши при цьому обізнанішою за інших, хитро, по-змовницьки всміхалася, але таємницю не видавала.

Пацієнти самотужки майстрували ялинкові прикраси, і не зважаючи на те, що деякі з них були зовсім простенькими, як от горішок, загорнутий у барвистий папір, чи яскраво розфарбована закручена спіралькою паперова смужка, проте кожен незабаром міг впізнати власний витвір на ялинці. Все це нагадувало лаштування у сільській школі, чи в дитячому інтернаті, наі?вно і зворушливо, і якби хтось споглядав оте дивовижне дійство, ніколи б не повірив, що головними героями вистави є пацієнти божевільні. Під ялицею було встановлено плетений кошик, схожий на ті, в котрі ми збирали йонатанки восени, лишень трохи менший, де кожен мав змогу покласти папірець із заповітним бажанням. Щоправда, я не могла збагнути, за які кошти виконуватимутьсяоті забаганки, проте коли напередодні свята Дмитро Михайлович, збираючись до міста, згріб докупи всі ті «послання» і забрав із собою, я зрозуміла, що він знає, що робить. Так чи інакше, все передсвяткове дійство було загадковим і урочистим. Я також кинула папірець із потаємним бажанням до загального кошика, і зовсім не для того, щоб закріпити довіру у притульчан. Мені по-дитячому забажалося спражнього казкового різдвяного дива… Вперше з того часу, як не стало батьків…

* * *

Диво не примусило на себе довго чекати. Коли за звичним гуркотінням «УАЗ» ика, котрим завжди супроводжувалось повернення лікаря з міста, впевнено прошурхотіли по притульчанському подвір’ю шини Максового «Land Krauzer», я зрозуміла, що інтуі?ція мене вкотре не підводить. Заглушивши двигун позашляховика, чоловік, потягуючись, аби розпростати стерплі кінцівки, звично, немов повернувшись туди, де його завжди чекають, взявся розбирати привезений вантаж. Він і?хав за кермом сам, без водія, що ставалося напрочуд рідко і підкреслювало приватність намірів. Разом із Дмитром Михайловичем чоловіки перебирали клунки і клуночки, якими був вщерть заповнений «УАЗ» і джип, отже у місті, по всьому видно, часу не гаяли. Мене навіть трохи образило, що оті клопоти, котрі, як на перший погляд, захопили Макса з головою, начебто не мали нічого спільного з моєю тут присутністю.

«Дивись-но, який кмітливий, – я не зле гнівалась. – Вирішив викликати поблажливість до себе шляхом матеріального підлабузництва… Знайшов слабинку і використовує… Підступності йому не позичати… Та я не зі слабких»… Образа за зраду дотепер згризала душу, і той біль, що трохи притупився часом та обставинами, попри все не вщухав. Макс знав, що я не забуду цього ніколи, що б не трапилось далі між нами…

Помітивши, як я здалеку спостерігаю за подіями, він ще завзятіше брався за керування розвантажуванням. Звісно, це була гра, вишукана, делікатна, розрахована на витривалість. І вже лишень тоді, коли я підійшла надто близько, аби не здаватися непомітною, Макс, відчувши за спиною мій подих, несподівано стрімко повернувся і на коротку мить завмер… У його очах струменіла щирість і туга, і ласка, й насмішкуваті бісики, якими він зазвичай прикривав відвертість, не здатні були приховати справжніх почуттів… А я стояла, наче прикута до мурованого хідника, і вбирала його тепло, усвідомлюючи напрочуд чисто і ясно, як ніколи, без всіляких сумнівів те, що я попри всі внутрішні протиріччя, попри заподіяний біль і зраду, його люблю.

Він не промовив жодного слова, просто поклав мою голову собі на плече, погладжуючи по вовняній шапочці з китичкою. його долоня наче вбирала в себе всі сумніви і непорозуміння, якими обважніло вистраждале серце, і він відчував це крізь змокрілий від моі?х сліз лацкан піджака, як і моє небажання відриватись від нього. З усіх чоловіків на світі я більше любила тільки тата…

вернуться

55

Рискалями – лопатами (діал.)

вернуться

56

Ляда – лавиця-скриня (діал.)

вернуться

57

Бобальки – традиційні різдвяні гуцульські ласощі