Притулок - Андрусів Вікторія - Страница 43

– Камін?.. – Макс зацікавлено нагнувся перед грубкою і, відкривши залізні дверцята, підкладав древко, відсовуючи кочергою вглиб дотліваючі головешки.

– Ні, шпаргет, – розсміялася я, – а те, що у тебе в руках – кутач!

– Ого, ти, бачу, недаремно тут час проводиш!

Я встигла відвикнути від чоловічоі? близькості. Та варто було йому торкнутися мого волосся, ледь чутно, як ми вдвох здригнулися:

– Ти можеш мені вірити чи не вірити після всього, що між нами трапилось, та я не можу без тебе жити, – він сказав це, ніби відчув, що ось-ось я випереджу його тими ж словами, прозрадившись і здавши позиціі?, а він не хотів моєі? капітуляціі?, він умів цінувати витривалість і силу, бо ж сам до моєі? втечі був таким. – Я не буду більше просити тебе ні про що. Ти повернешся додому тоді, коли вважатимеш за потрібне, і жодного докору з моі?х уст не чутимеш. Згода?

… Вузеньке рипуче ліжко зліпило нас докупи і я, мов звіреня, знудьговане за тепленьким материнським лоном, тулилася до великого теплого тіла, не в змозі відірватися. Те злиття, надривне, солодке, бажане, невичерпне, наче перед кінцем світу чи оголошенням війни, коли двоє людей усвідомлюють, що воно може виявитися останнім, нагадувало священний ритуал… Ритуал зародження нового життя…

Вранці Макса вийшли проводжати чи не всім «персоналом».

Я невпинно клацала фотоапаратом, а заручниками об’єктиву ставали нові й нові персонажі:ось баба Галька, обійнявшись з Пішта-бачієм, а біля і?хніх ніг дзигою вертяться Рижка та Лишка… Ось Одарка попід ручки з Мітьою, всміхаючись, заглядають просто у опукле скельце об’єктиву… А ось ми всі разом – Макс, Дмитро Михайлович, я, Мітя, баба Галька, Янчо – вишикувались вряд, допоки дядько Степан налаштовує чіткість обрисів, приговорюючи: «Увага… Посмішка… Зараз вилетить потятко… Добре… Отак… Готово…»

Янко, начепивши новенькі навушники, кружляв довкола Максового «всюдихода», захоплено обдивлявся з усіх боків («оце так агрегат!!!.. таланить же комусь… Мені б отакий… Даремно водійські права пропадають, бо ж тут не те що на джипа – на трактор не сядеш»…) Дядько Степан віддовбував примерзлі за ніч ворота і дбайливо підсипав колію камінцями. Баба Галька несла Максові закутану рушником миску з бобальками, добродушно приговорюючи:

Макс забрав відклацану плівку, пообіцявши, що наступного разу привезе для всіх фотографіі?.

– Неваловшно людину з пустими руками пущати у Різдво… Пак повідять[58] у вароши, же сьме не раді гостям…

Макс жартівливо відмовлявся, але зрозумівши, що справа марна і бобальок отак запросто не спекатися, поставив миску на заднє сидіння.

– І?дь з Богом і міркуй, бо ковзко, – зворушена Максовою чемністю селянка благословляла його, хрестячи вслід, а той, підсміюючись, поглипував на мене, мовляв, бачиш, як ми зріднилися.

– Максе, в мене є до тебе прохання, – ми відійшли убік, і я наважилась сказати йому те, що серед ночі було б недоречним, проте не покидало мою свідомість протягом всіх його відвідин.

– Нарешті! Невже?! – з очей його сипонуло лукавинкою.

– Та ні, це не те, що ти думаєш… Розумієш, наш Мітя… Він насправді – не пацієнт «Притулку», втім, як і ще дехто… Вірніше, пацієнт, але не такий, як усі… Словом, це для нього ви купували наукові часописи та книжки… Так от… Насправді він вчитель, фізик… Але обставини склалися так, що офіційно вчителювати наразі він не може…

– Не трудися мені пояснювати… Я все знаю про нього. Дмитро Михайлович розповів.

Я зраділа – це значно спростило необхідність розповідати в двох словах непросту насправді історію чужого життя.

– Міті потрібно якось допомогти… Ти сам розумієш – не місце йому в «Притулку»… Єдиний вихід – приватна практика… Незабаром весна, а далі – вступні іспити, пошуки репетиторів і все, чим супроводжується щорічна лихоманка напередодні вступу до ВИШів… Максе, ти ж у мене всемогутній…

– Не зовсім… На когось моя всемогутність не має жодного впливу… А незреалізована могутність втрачає свою силу, – він розсміявся, жартівливо підтрунюючи з моєі? незалежності, проте не відмовив – йому приємно було усвідомлювати себе потрібним. – Щось вигадаємо, не хвилюйся, безвихідних становищ не буває… Я дам знати через Дмитра Михайловича. Він на відміну від тебе навідується до цивілізаціі?, щоправда, мерщій втікаючи назад у власні володіння. Як порядний клопітливий господар. Еге ж? – потиснувши лікареві руку, Макс поцілував мене по-батьківськи у чоло, і вже за мить колеса «броньовика» відшурхотіли, повертаючись до зловтішноі? цивілізаціі?. Ми довго махали йому услід, а баба Галька, пустивши сльозу, зворушено нашіптувала мені у вухо:

– Файного чоловіка маєш, дитино, не є чого Бога гнівити… Любить тя, по всьому видко… Дай му, Господичку, щастя-здоровля…

Хрома Анця не вийшла з і?дальні, аби попрощатися з гостем, і я відчувала потилицею жар і?і? погляду, яким сканувалося все, що відбувалося на подвір’і?.

… З Максовим від’і?здом ми якось несподівано осиротіли… Так завжди буває, коли після виплеску емоцій, спричиненого святами чи іншими бурхливими подіями, наступає внутрішнє спустошіння. «Притулок» дрімав, сповитий спокоєм, начебто боявся розплюскати оту урочисту піднесеність, котрою супроводжувалось Різдво. Любаша повернулась із села на чергування збуджена і як завжди весела – після Святвечора хатами ходили колядники і посівали, вінчуючи кожній родині всіляких гараздів.

– Як я, Дариночко, люблю оці гуцульські традиціі?, – щебетала дзвінко, мов молодиця, обтрушуючи з себе сніг. – Вам обов’язково треба навідатись у село – такого дійства ви ще не бачили! У місті все інакше: і коляди забули, і настрій не той… А якби ви побачили отих колядників, то за живіт би від сміху хапалися! То ж перебрані наші сільські діти, та так майстерно, що своі? ж родичі не в змозі розпізнати, хто є хто. Лишень по зниклих із хат гунях та перебранках дізнаються, де чий син, а де онук. Місцеві люди більшого свята за Різдво не знають, півроку до нього готуються, а інших півроку – до Пасхи. У нас там, в Украі?ні, більше Новий рік празнують, і тільки тут я зрозуміла, що таке справжнє Різдво. Раніше я думала, що свята лишень для того існують, щоб мужики напивалися, а виявляється, не так воно… У гуцулів навіть за поріг ніхто не пустить і чарчину не наллє, поки не заколядуєш та міх добра господарям не набажаєш. Бо ж вони, Дариночко, свято вірять у те, що кожне вінчування Бог чує у Святвечір і воно згодом збувається… А крім всього, людей у селі на свята стає вдвічі більше, і жінки ходять, як ружі, бо ж ґазди з заробітків стікаються до родин. Мій теж додому притягнувся разом з Одарчиним. Світом блудять, наче оті волоцюги, у пошуках копійки, але на Різдво додому прибитися – то святе… Та що я вам тут теревеню, відпросіться у дохтора, та й самі все побачите, а я біжу до своі?х «янголят», – Любаша, стріпнувши замотаною у хустя головою, подріботіла до «янгольського», високо піднімаючи ноги, мов чапля, щоб не налипав сніг.

Мені понад усе хотілося побачити оте сільське різдвяне дійство, проте була неділя – день родинних відвідин, та ще й святочних. Зрозуміло, що моєі? допомоги тут потребуватимуть.

Дмитро Михайлович, приступивши до своі?х повсякденних обов’язків, давав розпорядження та настанови дядькові Степану та Янкові. Сьогодні як ніколи треба було уважно перевірити гостинці, привезені пацієнтам, адже серед страв – куті, запечених м’ясних доброт та солодких здоб могла прослизнути і плящина, що суворо заборонялося правилами «Притулку». Тому лікар наказував Янчові ретельно досліджувати вмістиме кожного принесеного клунку чи торби. Дядько Степан не смів відлучатися та зустрічав кожного гостя на воротах, дбайливо замикаючи і?х після відвідин на важку колодицю, щоб «і муха не пролетіла…» Помітивши мене на подвір’і?, Дмитро Михайлович сказав:

– Даро, я гадаю вам варто сьогодні навідатись у село…

58

Повідять – скажуть (діал.)