Притулок - Андрусів Вікторія - Страница 48

48

Це вже було занадто… Отже, вона добре пам’ятала все, що трапилось тоді в хатинці садівника… І могла зловживати своі?ми спогадами як завгодно, варто лишень чинити найменший опір і?і? чуттєвим проявам… Пригадавши, як довелось йому у старій напівзруйнованій халабуді цілувати, втихомирюючи, і?і? гострі оголені плечі, Макса охопила огида. Хтозна, кому з них повірив би Броніслав Всеволодович, дізнавшись тонкощі обставин, що спровокували психічний розлад, – йому, своєму компаньйону, від котрого з невідомих причин втекла світ за очі дружина, чи улюбленій доньці-одиначці, нехай неврівноваженій і надмірно збудливій, але попри все найріднішій

– Облиш, Манюне, навіщо це тобі? Ми ж були з тобою друзями… І залишимось друзями, що б там не було, – Макс намагався нічим не провокувати агресію і, сівши поруч на ліжко, приговорював заспокійливим голосом. Вухо палало вогнем. – Поглянь, що я тобі приніс, – Макс видобув із кишені мініатюрну картонну іконку – образчик Пресвятоі? Діви-Богородиці. – Дивися… Це роздавали на вході до Храму… Я ходив молитися за твоє здоров’я… У важкі хвилини ти можеш з нею розмовляти… – Макс вклав образок Манюні в руку, і вона з вдячністю затиснула кулачок.

Естер припинила огидно хихотіти і подивилася на нього цілком розважливим поглядом, що збило з пантелику ще більше:

– Максе, я пожартувала… Я хотіла перевірити, як насправді ти до мене ставишся… Це зви– чайнісіньке тестування… На довіру…

Макс був приголомшений. Він уже не вірив жодному і?і? слову… Він не розрізняв, де правда, а де гра, і як наразі поводитись, теж не знав.

– То ти вирішила проводити наді мною досліди, Манюне?

– А що мені залишається робити, якщо з близьких людей у мене залишився тільки ти… Мама, навідуючись, постійно плаче… А тато невпинно перепитує, чого мені не вистачає і що мені привезти… Як йому пояснити, що мені не вистачає одного – любові?..

Увійшла медсестра. Тримаючи в руці наповнений рідиною шприц, ввічливо звернулася до Макса: – Вибачте, але настав час необхідних лікарняних процедур… Заходьте іншим разом… – Ось бачиш, як воно насправді? – очі Естер волали про допомогу. Проте вона цілком виважено, нічим не виказуючи болю, запитала: – Максе, ти повернув Дару додому? Макс, виходячи з палати, стрімко повернувся до неі? – ніяка вона не божевільна!!! Вона була, є і залишатиметься йому другом!!!

– Ні, Манюне, але я впевнений, що незабаром вона сама повернеться…

… Знехтувавши ліфтом, Макс спускався сходами вниз, а Манюня не виходила з голови… йому стало цілком зрозуміло, що будівництво новоі? клініки набагато потрібніше Броніславу Всеволодовичу, ніж йому… Компаньйон готував респектабельний притулок для доньки…

* * *

Зранку я передусім помчала до амбулаторноі? довідатись, як себе почуває дядько Степан. Той зі сміхом приміряв роздобуті Любашею милиці:

– Лем побзерайте[69], мавім дві ноги, а тепер цілих чотири! І ко ми тепер повість[70], же у кожній біді не годно найти шось доброго?! Єдно недубрі, же ховзько вонка[71], та я ся бову сам по дворі лазити. Хіба Любов ня буде тримати, тоди другой діло. З нею я ся нич не бою, ге за муром! – кепкував, спостерігаючи, як по-дитячому наі?вно червоніє літня Любаша від його простяцьких жартів.

– Ви просто молодчина, Пішто-бачі, не губите почуття гумору навіть у скрутних ситуаціях. А що наш втікач? Приборкали в ньому звіра?

– Знову ричав до півночі і врешті, змучившись, заснув, – відповіла Любаша, збираючись додому: ось-ось мала підійти заміна.

– Маву до вас єдну просьбу, Даро, – звернувся до мене дядько Степан. – Ци не могли бисьте зайти до баби Гальки, оби тота покормила псів? Вни типерька під і?і? опіков… Пак пуд вечір може годен буду вже сам і?х посокотити, не нидіти ж мені туйки до віку, склавши руки, на шиі? у бабів!

– Я вам зараз покажу бабів! – вдавано замахнулась на нього Любаша. – Ті, як ви кажете, баби ще ого-го! Цікаво, що би ви без нас робили?

Я, посміявшись зі старечоі? грайливоі? лайки, накинула кожушок і почимчикувала до і?дальні з дорученням від Пішти-бачія.

* * *

Баби Гальки на кухні не було. Натомість там ґаздувала кульгава Анця. Я трохи знітилась, заставши і?і? саму, адже жодного разу за весь час мого перебування в «Притулку» ми так і не заговорили одна до одноі?. Побачивши мене, вона відвернулась, вдаючи, що не помічає, і вдвічі завзятіше взялася до роботи, голосно грюкаючи баняками.

– Доброго ранку, Ганно. У мене доручення до Галини Василівни… Ти часом не знаєш, де і?і? можна знайти?..

Анця не повернула до мене обличчя, проте навіть зі спини було помітно, як дрібно тремтять і?і? плечі. Я замешкалась, розгубившись від дивного прийому, і вже хотіла йти, не діждавшись відповіді, та в останню мить матове яйцеподібне око люто заблищало у мій бік:

– Псів пішла кормити…

Я відсахнулася з несподіванки: і?і? голос виявився ще відразливішим за погляд. Він не міг належати юному створінню – рипучий та хрипкий, нагадував шамкотіння беззубоі? баби, здатноі? лишень на те, аби бубоніти прокльони кожному услід. Він нагадував покрякування староі? відьмачки, котра, перевтілившись у образ молодиці, гнівається на себе за те, що голос і?і? видає. І не встигла я подякувати, як вона вже відвернулась і занурилась у роботу, наче мене не існувало у цьому світі.

Оговтавшись, я стиснула плечима, мовляв, дивачка та й годі, і рушила до виходу. І вже на порозі, взявшись за ручку дверей, за спиною несподівано вловила ледь чутний, проте цілком розбірливий шепіт, що більше скидався на зміі?не шипіння, аніж на людську мову: «Курва…»

Я вклякла, намагаючись переконати себе, що оте причулося. Анця тим часом знімала з плити паруючий баняк, і вся і?і? постать випромінювала байдужість.

Вийшовши з і?дальні, я трохи постояла, аби прийти до тями, і несподіваний здогад проштрикнув свідомість. Зрозумілим і явним було одне: я безсумнівно знала, хто вчинив підпал мого помешкання, а також причину підпалу. Окрім всього, я мала пояснення неспокою, котрий вперто не покидав мене вчора увечері протягом розмови з

Дмитром Михайловичем. І ота мить безпорадності, що сплела нас воєдино у тісні обійми, безперечно мала свідка…

* * *

Ми з Дмитром Михайловичем вирішили нікому не розповідати про міський лист, допоки доля «Притулку» не буде остаточно вирішеною. Не хотілося сіяти паніку, навіть усвідомлюючи, що і?і? не уникнути після відвідин графа, проте в наших силах було відтягнути проголошення неприємноі? звістки якнайдовше. Тому, зайнявши очікувальну позицію, ми послідовно і виважено виконували повсякденну працю і вдавали, що все тече звичним плином. Дмитро Михайлович засиджувався у своєму кабінеті, приводячи до ладу документацію, амбулаторні карти та безліч інших паперів, що накопичувались запилюженими кіпами на розхитаних полицях впродовж років. Рахунки, звіти, листування з адміністративними установами… Наразі це все складало своєрідну біографію «Притулку». І, перебираючи пожовклі аркушики, лікар крок за кроком намагався відновити у пам’яті всі подіі? притульчанського життя, котрими супроводжувалась поява на світ того чи іншого документу.

Ось копіі? багаточисельних його прохань до керуючих установ про збільшення субсидій…

Ось звіти в Управління охорони здоров’я… Ось подяки спонсорам та благодійним організаціям за надану матеріальну допомогу… В окремій папочці – листування з родичами пацієнтів, тих, котрі мешкали далеко, і з різних причин не мали змоги навідувати близьку людину. В цій же папці і копіі? пошукових листів, за допомогою яких неодноразово намагалися знайти бодай якусь рідню притульчан… Серед останніх була і небіжчиця Маргіта, адже запити по місцю колишнього помешкання надсилалися лікарем неодноразово та безрезультатно. Так і поховали, не діждавшись жодноі? близькоі? людини з дому… Прохання, випрошування, моління, настирливе бажання, аби бодай хтось звернув увагу на цих обездолених людей… Жодноі? подяки, вдячності, порозуміння… Звивисті, завуальовані викрутаси відписок, обцяцьковані розмаі?ттям установчих штампів: «На жаль, змушені Вам повідомити, що цьогорічний бюджет підтримки профілактично-лікувальних закладів вичерпано… Радимо заповнити заявку на наступний рік…» «…Змушені Вам повідомити, що в цьогорічну програму підтримки лікувальних закладів увійшли виключно онкологічні лікарні… Наше першочергове завдання – дарувати людям надію на життя, а не рятувати від психічних розладів…» «…Фонд дотацій медичних установ із сумом повідомляє, що…» «…Радимо Вам звернутись до приватних спонсорів про допомогу…»

вернуться

69

Побзерайте – подивіться (діал.)

вернуться

70

Повість – скаже (діал.)

вернуться

71

Ховзько вонка – слизько надворі (діал.)