Фізіологія жіночої депресії - Андрусів Вікторія - Страница 26

Директор видавництва зустрічав її у дверях:

– Зайдіть-но, шановна, до мого кабінету, – і недвозначним жестом спрямовував у потрібному напрямку. – Є до Вас у мене розмова.

У серці якось дивно замлоїло, а здогадатись про зміст розмови крізь товстелезні скельця окулярів директора їй не вдавалося. Отже, заповзла до кабінету, наче сполохана миша.

– Така ось у мене до Вас справа, – довго починав він, час від часу покректуючи, покашлюючи, похекуючи і поправляючи окуляри, які від ваги скелець постійно сповзали з носа.

«Мабуть, якісь чергові проблеми – чи зі збутом літератури, чи з організацією книжкового ярмарку, або з ним самим, – прокручувались кольоровим мультиком її думки».

– Так от, шановна, – нарешті він почав формулювати свою думку. – Оскільки Ваша книга стала переможницею на щорічному конкурсі кращих видань року, а пишете ви багато, талановито і плідно, то ми всім колективом вирішили фінансувати вихід Вашої книги у світ. – Скельця його окулярів переможно сяяли. Він задоволено дивився, як розгублена посмішка розтікалась по моєму переляканому обличчю.

«От тобі на! Та це ж супер! Це ж прекрасно! – Вона розцілувала спантеличеного від такої реакції директора в обидві щоки. – Оце так подарунок до Різдва! Адже це так важливо, коли люди йдуть тобі назустріч. Це означає, що у ній вбачають перспективу, а може й значущість для всієї української літератури…»

Як завжди, в такі хвилини крила її сягали найбільших широт і висот, і фантасмагоричні думки не давали опуститися на землю. А мріяти вона дуже любила, бо там, у мріях, їй відчинявся зовсім інший світ, далекий від реального. То було все одно, що перебуваючи у якомусь брудному смердючому шинку, уявляти себе принцесою.

Чи, приміром, знаходячись на якомусь недоречно пишному застіллі і спостерігаючи за людськими шлунками, що поступово набрякають від неймовірної кількості страв, уявляти себе волонтером, що рятує чорних діток від голодної смерті у якійсь із африканських країн. Чи, уявляти, наприклад, біля входу на міський ринок каліку, з яким випадково заприятелювала, і який, виставивши культі на заледенілий від морозу хідник, примудряється посміхатись, забачивши її здалеку. Його вона уявляла на якомусь із західних курортів, де вона спостерігала за капіталістичними інвалідами: гуртом вони виїжджали із спеціально облаштованих автобусів у феноменально зручних кріслах на колесах (оце насправді фантастичне досягнення науки і техніки!). Вони цілком забували, що є каліками, і без жодних перешкод подорожували цілим світом.

Словом, коли вона починала мріяти, то злету її думки не було меж – головне вчасно повернутися на землю. І Вона летіла з видавництва далі, адже потрібно було встигнути ще безліч речей, до яких зовсім не пасував стан нірвани: заїхати до мами в лікарню, закінчити недописаний есей у новорічний номер газети, де працювала кореспондентом, заскочити на базар за ялинкою – на носі ж бо свята, і чи не у кожного красується у вікні пишна красуня. Подаруночків купити усім… А, власне, кому? – мамі та й синові, який не знати чи приїде зі столиці, – там він у консерваторії вчиться. Але даруночок можна оказією передати.

Похапцем пригадала далеку дівочу мрію: мати велику родину – трійко дітей, з десяток онуків, і всі вони з’їжджатимуться на Різдво до рідної хати. І вона – мама серед мам – від того великого материнського щастя накриватиме усій громаді гостину з дванадцяти страв, і пахнутиме у її, нехай і міській, оселі соломою, привезеною з села кимось із дітей… І буде під ялинкою купа подарунків, закутаних у блискучий шурхий папір, який її змалечку притягував, немов сороку, своїм глянцем. І кожен шукатиме свій пакуночок, і очі дитячі блищатимуть від щасливого захоплення, а її – від щасливих сліз…

… Так не сталося. Але хто знає – може, все ще попереду, зараз модно народжувати пізніх дітей, а пакуночок синові у столицю вона все одно надішле…

Похапцем дописувала новорічну статтю у редакції – номер вже здавали в друк. Похапцем віншувала колегам гарних різдвяних свят і, вже пхаючись у переповнений, як завжди у передсвятковій гарячці, автобус, ледь вчула, як дзвонить захований під шубою телефон. Видобула його на світ Божий, і синів голос – рідний і радісний – оповіщав:

– Накривайте стіл, мамо, їду з різдвяним концертом додому. Отже, на свята будемо разом.

– Це просто прекрасно, – репетувала вона у телефонну трубку, перекрикуючи автобусний гамір. – Чудово, сину, я й бабуню намагатимусь з лікарні додому забрати… – На черговій вибоїні всіх добряче трусонуло, пасажирів утрамбувало, наче оселедців у бочці, і зв’язок перервався.

– От і добре, – посміхалася вона до себе. – Який він все ж таки молодець. Приємно, коли сином пишаєшся…

Запах лікарні її завжди лякав і відштовхував. Тут її уява будувала одразу власне майбутнє – у загальній облупленій палаті, яка потребувала ремонту вже років тридцять, на рипучому металевому ліжку (рештки совдепівських років), серед застояного смороду медикаментів і сечі… Словом, радісна перспектива. Йшла найперше до головного лікаря з проханням забрати маму на свята. Згодився охоче – ходячих хворих відпускали, щоб менше клопоту було на Різдво медсестрам.

Несла мамі дві радісні звістки: і те, що свята зустрічатиме вдома, і те, що онук приїжджає. Мама тихо всміхалася і гладила їй руку: якби не донька, то давно була б на тому світі…

Виходила з лікарні задоволена – все їй сьогодні вдавалося. І помчала далі – за ялинкою, за подарунками і невідомо за чим, але абсолютно необхідним для зустрічі свята.

Як підходила до ринку, аж зойкнула, побачивши здалеку свого приятеля без ніг. Не могла повірити своїм очам: той сидів у новісінькому, з блискучими нікельованими ручками кріслі (достеменно таке, як їй уявлялося колись), і його дбайливо закутані культі опочивали не на промерзлому картоні, а на м’якому сидіннячку.

– Оце так новина! Прекрасно! – Аж сплеснула руками. – Лишень не кажіть, що то Дід Мороз на трійці білосніжних коней опустився до вас з небес з таким подарунком.

– Дід Мороз ні, але Міжнародна асоціація інвалідів про нас подбала, – сміявся він, задоволено поплескуючи крісло по підлокітниках, наче старого приятеля. – Як Вам мій всюдихід? – і він щасливо демонстрував, як миттєво спрацьовують коліщатка при найменшому фізичному зусиллі. – Тепер я вже на висоті! – зробив він логічний висновок, змірявши відстань від асфальту, на якому просидів півжиття, до сидіння, що здавалось йому троном самого царя.

– Я вас вітаю, – раділа вона. – Це справжній подарунок на Різдво, – і летіла вже далі за ялинкою, за подарунками і казна-чим…

… Додому тяглася голодна і змучена, ялинку залишила за дверима, обкутавши оземок вологою ганчіркою – завтра вже її встановить і причепурить…

… Вмикала телевізор, набирала воду у ванну, готувала вечерю…

– От так – кожен день, – думала собі, – не встигнеш схаменутися, як життя пройде, а тоді замислишся як жила, для чого жила, та буде вже пізно… Суєта суєт, та й годі…

Простягла втомлені ноги на ліжку, брала до рук книгу, але літери розповзалися, бо змикалися очі. Наостанок перед сном згадала, яким сонячним був ранок і віщував їй щось Прекрасне. А день був як день, як всі інші дні у році – клопітний і насичений… І де воно нарешті те Прекрасне? Ще подумала, що добре би запам’ятати сон, який їй сьогодні присниться – напередодні бо Різдва всі сни мають бути віщими. І покотилася-покотилася десь у потойбіч у блаженному спанку…

… А Прекрасне скрутилося калачиком попід дверима і теж тихенько захропіло, вщент розчулене тим, що протягом дня його так ніхто і не помітив…

Наближалося Різдво…

Метаморфоза

Я проживаю своє життя у двох вимірах.

Воно, може, звучить трохи дивно, але так і є. Один вимір – реальність. Хоча це річ дуже умовна, бо ніхто з нас насправді не знає, що воно таке.

Інший вимір – це сни, що здаються не менш реальними, але набагато зрозумілішими і яснішими, ніж розмита буденність.