Фізіологія жіночої депресії - Андрусів Вікторія - Страница 30

30

– музична школа, саме вчителька з класу фортепіано – мій дитячий ідеал витонченої людської довершеності – голубоока красуня, у яку я була безмежно закохана. Якби мені не поміняли вчительку за рік до закінчення школи, може, мій шлях лежав би до музичного училища. Але сталося так, як сталося.

Додавали радості заняття у літературному гуртку «Юний вакарівець» при редакції газети «Закарпатська правда». Найрадіснішим було те, що я могла безкарно пропускати кілька уроків раз на тиждень, мотивуючи це відвідуванням гуртка. Так чи інакше, приналежність до літературного життя приносила мені величезне задоволення. І не тільки тому, що можна було почути те, що пишуть інші. Гурток вів Василь Басараб. Твори наші щотижня друкували у газеті під рубрикою «Юний вакарівець». А Петро Скунць писав відгуки на друковане. Це вже було цікаве професійне творче спілкування. І не біда, що у школі я бачила байдужі до всього світу очі однокласників…

Взагалі, існувала якась величезна прірва між тим, що відбувалося у школі і поза її межами.

З одного боку, порожнеча, до якої не докричатись, щоб почути бодай якесь відлуння. А з іншого – той глибинний світ, який розвивав і надихав, і так хотілося поділитися радістю від його існування з кимось поза його межами. Хотілося кричати: «Люди, агов! Де ви є?»

…Згадувала я вже про табір творчої молоді у Сваляві. Дивовижні спомини. Оаза у пустелі.

Привезли мене туди трохи пізніше, ніж усіх інших дітей. Тому так сталося, що місця серед «художників» вже не знайшлося, і мене поселили разом з київським хором «Щедрик». Тому багато часу доводилось проводити з «соловейками». І тільки на художні пленери з мольбертом під пахвою я відлучалась від свого «співучого» колективу. Адже, крім відпочинку, ми мали звітувати мистецькими творами.

Ой, що то були за дні! З яким задоволенням ми, співуни, йшли на облюбовану галявину – такий собі лісовий амфітеатр! Розсідались всі на горбочку відповідно до партій і голосів (тут допомогла мені музична школа – знайшли місце і для мене). І линуло через Карпатські гори аж до їхніх київських домівок те рідне й чарівне, що я не раз потім наспівувала собі тихенько на Різдво і просто:

Щедрик, щедрик, щедрівочка,Прилетіла ластівочка,Стала собі щебетати,Господаря викликати…

…Крім київського, було там ще чимало колективів. Серед них і ансамбль народного танцю з Північної Осетії, де п’ятнадцять юних чорнявих парубочків відстукували шкіряними чобітками таке, що кров холола у жилах… Ось тут воно і почалося! Таємні відвідини репетицій одне одного, вечірні короткі побачення (адже життя табору текло за розкладом), сльози розставання, листи у далекий Грозний…

Смішно. Смішно і романтично… Врешті-решт, ми були дітьми однієї величезної країни, і нам здавалося, що немає нічого неможливого. Адже ми десь зовсім поряд, лише за кілька тисяч кілометрів. Ніхто не знав тоді, що дуже скоро все буде переламано-переділено. І той, хто раніше був радянським, стане колись одного дня іноземцем.

…Забирала мене з табору сестра. Несподівано. За кілька днів до кінця зміни. Батьки збиралися їхати на море. А мені не треба було ні батьків, ні моря, і нічого в світі, тільки б залишитись у таборі бодай на день. І тут до мене вперше в житті виявили толерантність. Ні, звичайно, мене не залишили назавжди у тій Сваляві, але до останнього автобуса на Ужгород сестра згодилась почекати. Адже осетинці саме в той день поїхали на екскурсію в замок Паланок і верталися пізно. Гадаю, сестра вперше тоді зрозуміла мене, побачивши, що я вже не маленька.

…Ми стали ближчими після цього. І потім, коли ми залишались удвох, стали знаходити спільну мову. Вступали навіть у якісь змови, і я ставала свідком «дорослих» таємниць, що мені дуже подобалось. А та з лукавим вогником у очах мені нишком підморгувала: «Мала, ну ти ж не зрадиш?»

…Що старшими ми ставали, то більше я розуміла: мені набагато цікавіше серед дорослих (яким здавалось тоді студентство), ніж серед однолітків. Принаймні, коли ми разом ходили чи на ковзани, чи на якісь вечірки, мені було весело. І вже, домовляючись про наступний раз, сестрі казали: «Не забудь малу взяти…»

Ми з сестрою стали приятельками. І мене це бавило – бути в ролі спільника, хоч трішки бути причетною до веселого студентського дорослого життя, у якому вже і танцювалося, і закохувалося, і страждалося…

Якось, посварившись зі своїм хлопцем (з ним вона щасливо одружена двадцять років), сестра мене попросила: «Ходімо кудись, просто покатаємось і помовчимо…»

І ми сіли у перший порожній автобус невідомого напрямку і їхали довго-довго, аж до кінцевої зупинки за містом. Та нам було байдуже, куди… І я бачила, що сестра плаче, а я, як німа, сиділа поруч і тримала її руку в своїй. Мені довіряли…

…А потім почався серйозний етап у моєму житті – підготовка до вступу в університет. Те, що поїду вчитися у столицю, я вирішила давно – ще на згадуваному творчому зльоті, під час екскурсії до Київського державного університету. Ніхто не думав, що скоро прогримить під Києвом Чорнобиль і всі звідти тікатимуть як від чуми, котра несе з собою хвороби і смерть. Тоді я просто стояла перед червоним корпусом і мріяла: отут я буду вчитися через кілька років. І не допомогли мамині вмовляння: «Чого тобі їхати у ту радіацію? У Львові теж є факультет журналістики, таки ж ближче до рідної домівки…» Ні! Рішення було прийняте. Їду у Київ!

Бачив би хто, якою я поїхала завойовувати столицю. Провінційне життя накладає видимий відбиток на кожного з нас, тому безпомилково можна відрізнити мешканця великого міста від людини, яка щойно приїхала з периферії. Виглядала я безпомічною рибкою серед столичних акул. Білий у сині горохи сарафан, зшитий напередодні власноруч із залишків тканини, краваточка і очі, переповнені жахом невідомості (пригадується старенький фільм «Карнавал» і Муравйова, яка приїхала в Москву, щоб стати великою акторкою). А по інший бік – діти маститих батьків, корінні кияни, які всім своїм виглядом говорили: «Що ти тут робиш, провінція?»

Звичайно, ми всі товаришували за університетськими партами. Але той невидимий поділ існував завжди: діти відомих батьків – Рибчинські, Слабошпицькі, Мостові і діти гуртожитку, які досягали всього важко, самостійно, але настирливо…

Не знаю, що було краще – чи бути таким впевненим у собі і знати, що кожен твій крок на день, на рік продуманий, накреслений і безпечний, чи всіма силами намагатися заявити про своє «я», довести свою значущість собі і тим, хто тебе вчить, незалежно, хто твої батьки і звідки ти приїхав. Це було цікаво. І важко. І тоді я зрозуміла в однодення – закінчилось моє дитинство. Закінчилось так стрімко і несподівано, що я не встигла навіть як слід це усвідомити. Не раз схлипувала ночами у подушку, не раз серце рвав відчайдушний крик: «Мамо, хочу додому… Самітно мені тут, дуже самітно…» Але жодного разу цього ніхто не почув:

– Алло, все нормально. Сита, успішна, задоволена – лунало у телефонну трубку.

…А потім почалося життя. Доросле життя. І зараз ще важко мені проаналізувати, яким воно було, для цього потрібно прожити ще низку років.

Було в ньому все: і велике кохання, і ще більше розчарування, і злети, і падіння, і дрібні радощі, і великі невдачі. І напружена робота, і муки творчості, і великі гроші, і бідування, і щасливе материнство, і нещасливе одруження, і настирливі друзі, і повна самотність, і довірливість, і зрада, і об’їжджених півсвіту, і затворництво, і цікаві люди, і депресивна сірість… І все це спліталося – гачкувалося таким вигадливим візерунком, що годі зараз розібратися, що дало свої позитивні плоди, а чого могло би й не бути. Так чи інакше, всі гулі й синці, набиті впродовж років, залишили за собою повчальний слід. І визначення свого глибинного я – те, з чого, власне, ми й починали – це біологічно-психологічне дослідження.

Принаймні, я чітко усвідомлюю, що я люблю і не люблю, що мені вдається, а що ні. Я, як лакмусовий папірець, навчилася розпізнавати людей. Може тому їх – справжніх, відвертих, щирих – так мало біля мене.