Тема для медитації - Кононович Леонід - Страница 25

— Наїхало до неї рідні, як гною, а ніхто не захтів од відьми дання перейняти! Онук, той узяв би... але ж його вбило! — Дзякунка перехрестилася. — Слава тобі, Господе, що той зарізяка у сиру землю пішов! Ох то ж і песиголовець був... він же батькові Леніну голову одірвав і...

— Ото не бреши, бабо! — не втерпів Юр. — От не люблю, коли вже брешуть! Та голова, щоб ти знала, одбита була й за сценою валялася... ясно?

Дзякунка знову роззявила рота.

— А ви не з райкому хіба? — поспитала вона, підступаючи до нього. — Ви... хто ж се ви, товаришу?

— А вгадайте!

Вона обійшла його колом, уважно приглядаючись.

— Так... се ти Юр, виходить... еге?

— Авжеж!

Вона вдарила руками в поли.

— Боже, Боже!.. Та коли ж тебе, зарізяко, вже чорти рогаті ухоплять! Та коли ж тебе вже на марах винесуть, драбе ти кандигарний! Та коли ж прийде тая чорна година да нечиста сила, котра з тебе кров виссе, щоб ти по світу не вештався! Та ти ж і в тюрмі сидів за совєцької власти, і на войні воював, кажуть... і ще й досі живий?

— А як бачите! — буркнув Юр.

— А до мене чого ж ти отеє прийшов? — поспитала Дзякунка, спиняючись коло вікна. — Задушити, мабуть, хочеш? Чи теє зробить, що Хванасьці Бовкунисі утнули, як война була?

Він махнув рукою.

— На дідька ти мені здалася, Дзякунко! Сама себе задушиш... Хто вбив мого діда?

— Я нічого не знаю!

— Хто записав нас у куркулі?

— А як же ж вас не записати було, як ви в колгосп не хтіли йти! — Її очі знову заблищали, мов шкло. — Товариші! Хто проти колгоспу, — той куркуль. Куркуля треба ліквідувати, як клас. Двадцять чотири години — й на Сибір. Вам ясно, товаришу?

— Хто ж попередив, що Юр прийде в село?

Вона покрутила головою.

— Не знаю, товаришу! Люде казали...

— Ну?

— Казали, в селі у нього спільники були, й вони його видали на смерть!

— Спільники?! — перепитав Юр.

— А хто ж іще! Ви що, товаришу, — Дзякунка зміряла його зневажливим поглядом, — на голову шванкуєте? В мізках олію немає, еге?

— Та не товариш я! — сказав Юр, підводячись зі стільця. — Немає чого називати мене цим собачим званням, бабо! В райкомі будеш так на комуняк говорити, втямила?

Дзякунка роззявила рота.

— А... а ви не з райкому хіба?!

Юр узявся за клямку.

— Я в райкомі якщо й поріг переступлю, то тільки з ножем за халявою! — буркнув він скоріш сам до себе.

ГЛОСАРІЙ. Тії Чигирі за річкою сиділи, як оце зараз до коперації йти. У тридцять третім году старих вивезли на Сибір, а четверо дітей так і зосталося на обійсті. А прийшла комсомолка Хванаська Бовкуниха та й повиганяла тую малечу на мороз. «Ідіть, — каже, — к лихій матері, куркульські вилупки... була ваша хата, — а стала тепер моя!» Діти тії залізли у скирду на полі та до ранку й закоцюбли. Оден Павлусь тілько й вижив, бо його вранці їздовий підібрав.

Як прийшли німці, то Хванаська Бовкуниха свій комсомольський білет спалила і з хвашистами стала водитися. Жила з німецьким комендантом і на бричці їздила, спишна голову задерши. А як почали наші наступати, посадив її комендант на машину та й ну втікать із села. Недалеко, правда, й утік: десь біля Жорнівку вийшли з ліса партизани. Німця вони зразу вколошкали, а до Хванаськи другого фортеля застосовано було. Як не спірвуть за коси:«А т-ти, — кажуть, — курво фашистсько-німецька! То це чоловік десь на фронті кров свою мішками проливає — а ти тут із німцями лигаєшся ? Та ти, — кажуть, — враг народа!» Коли ж тут підходить Павло Чигир, який до тих партизанів раняний прибився. Хванаська як не вчепиться у його: «Павлусю, — кричить, — ти ж знаєш мене, порятуй!» «А хто ж се ти така», — питається Павло, бо не впізнав й зразу. «А ти не помниш хіба, — каже вона йому, — я ж Бовкуниха — ота, що хату вашу в голодовку викупила!»

Павло як почув теє, то й затрясся мов осиковий лист. А тоді шапку зняв, перехрестився да й каже: «Господе вишній! Я все не вірив, що ти єсть на небі, — а тепер славить буду тебе вдень і поночі, бо ти цю лярву комсомольську в мої руки оддав!» «Ти чого се», — питають його друзі-партизани. А він тоді й давай розказувати, як з цею Бовкунихою в тридцять третім году діло було. Як скінчив, то їхній командир і каже: «Ти диви... гарна штучка нам у руки попалася! Цю, — каже, — треба добре пошановати!» Та нагнули дві берези, та залигали Хванаську путами, та й прив’язали догори ногами. Підійшов до неї Павло Чигир да й питається: «Ну що, суко... як тобі тепер?» А вона як зареве: «Павлусю, лебедику... порятуй, бо не хочу я вмирати, не хочу!» А Павло тоді аж побілів. «А ти пам’ятаєш, — каже, — як ти вигнала нас маленькими з хати? Я, — каже, — тулив братиків до себе, тулив... а вранці кинувся, — а вони вже й кригою взялися!

Щоб ви, — каже, — прокляті були, комуністи да комсомольці, разом з вашими вождями вкупі!»

Та й махнув рукою. «Давай, — каже, — хлопці!»

Вони як пустили ті берези, — так сяя комсомолка на дві половини й роздерлася.

... яка стояла у вікнах, мов темна вода. Помацки запаливши світло, Юр сів біля столу й утомлено схилився головою на руки. Він сидів, заплющивши очі, й думав, про те, що збіг іще один день, — а йому так і не пощастило вивідати в цій історії чогось суттєвого; про те, що люди, які могли б щось розповісти, вже давно на тім світі, й усі його потуги крути не крути, а будуть марними; про те, що він так і піде у безвість, не зробивши нічого путнього в житті, й за рік на цім двориську будуть бродити здичавілі коти й кричатимуть пущики... Він розтулив повіки; крізь вії зблиснуло яскраве світло, котре відбивалося від сліпучо-білих стін; краєм свідомости майнула невиразна думка про те, що слід було і повечеряти, але якась дивна млявість скувала всеньке його тіло, й тоді він, рухаючись мов сонна муха, роздягся й заліз під ковдру.

Й коли у хаті запала непроглядна чорна темінь, у якій чутно було тілько його віддих та цокотіння годинника, що висів коло узголів’я, то свідомість його знову заметалася, намагаючись ухопитися за якусь точку опори і віднайти у цій могильній пітьмі відповіді на запитання, які все не давали йому спокою. Проживши на світі сорок літ і спинившись перед межею, за якою починається небуття, в;н аж тепер збагнув, що насправді не існує ні часу ні простору; що всяка доля становить окремий викінчений малюнок, який висить у такій же пітьмі, як і ця, що панує зараз у хаті, от тільки масштаби і властивості того мороку мають зовсім іншу природу і збагнути її людській істоті просто не дано; збагнув, що світ — це ілюзія, і справжнє лице реальности геть відрізняється од того, що бачиться йому наоч; й усвідомивши це, він скорився непоправному і погодився з таким порядком речей, — і тільки одне-єдине запитання невідступно пекло й пекло в глибині душі: чому ж візерунок його долі було накреслено саме отаким, яким він є? Адже ніщо не існує окремо від інших явищ; світ, — хоч оцей ілюзорний, що його дано людині у відчуттях, хоч отой реальний, що недоступний сприйманню, — становить собою цілісну картину, де всі явища пов’язані причинно-наслідковим зв’язком, себто кожне явище задумано як таке, що має виконувати певну визначену функцію, а отже, і власне життя він прожив не для себе, а задля виконання якихось інших, містичних задач. Йому здавалося, що він може розв’язати цю проблему; однак свідомість, метаючись у глухій чорнильній пітьмі, що залягла у хаті, не знаходила в ній нічого, крім цілковитої порожнечі; й утомившись од цієї метушні, він аж не зчувсь, як почав помалу засинати, кружляючи в корогоді строкатих плям, що знай танцювали й танцювали за повіками; й коли сон пійняв його до тої міри, що думки та образи почали пролітати перед внутрішнім зором, неначе пожовкле листя, то він зненацька уздрів: голий пагорб, на якому подекуди ростуть кущі дикої рожі. Трава, од якої пахне солодким ягідним духом. І два кагати, котрі геть засмоктало землею...