Тема для медитації - Кононович Леонід - Страница 32

32

— Ну й що?

— Підійшов один активіст і каже: «О-о... ти ніби на лаві підсудних! Ну нічого, звикай... скоро ми тебе посадимо за такий бар’єр, але вже під конвоєм!»

— Але ж ти закінчив перший курс!

— Леляно, — посміхнувсь я, — протягом першого курсу вони ще сподівалися зробити з мене радянську людину! Але тепер їм стало зрозумілим, що з цього нічого не вийшло. Врешті, й виганяти мене особливо не було за що — вчивсь я добре, а з самвидавом працював дуже обачно... Ні, ти уяви собі, — я крутнув головою, — Дзюбу на нашому курсі читало душ із вісім — і ніхто не доніс!

— Бач, а ти кажеш!..

— Люба моя, скільки клубочку не розмотуватись, а кінець таки знайдеться! Моїх приятелів уже викликають у перший відділ і розпитують, що я за один і яким духом дихаю...

— А вони?

— Клянуться, що запевняли, ніби я радянська людина і гарячий інтернаціоналіст...

Леляна спохмурніла.

— Значить, тобою вже зацікавилося КГБ... Це дуже погано, Юру!

— А тут, — згадав я, — іще одна халепа трапилася... Нас же змушують чергувати в добровільній народній дружині, а я з’ясував, що нам цього не можна робити, бо ми ще неповнолітні, уявляєш? Тільки став розповідати про це перед лекціями, як одна комуністка й каже: «Ану замовкни!» — «А чому це?» — «А так... замовкни і все! Закрий рота, зрозумів?»

— Це Вірочка, чи що?

— Та ні... друга! Теж активістка. Я її прозиваю Лошиця ... молода така, вродлива!

— Ну, а далі?

—Все це скидалося на бандитизм: якщо аргументів немає, бандити завжди погрожують розправою! Я не втримався й обізвав її партійною мордою. Вона так здивувалася... «Як ти міг таке сказати! — питається. — Ти ж повівся немов фашист... поліцай! Послухай, тобі не соромно?»

— Боже, Боже! — прошепотіла Леляна, взявшись за голову. — Юру, в тебе що, клепки бракує?

— Найцікавіше, — провадив я, — що мені не було соромно за ці слова! Тому що я втямив у цей момент кілька дуже важливих для себе речей...

—... що ти вилетиш із університету! — тоскно сказала вона. — Тепер і я в цім переконалася.

— Я зрозумів, — сказав я, не звертаючи уваги на її ламентації, — що член КПРС — це не людина. До цієї партії потрапляють лише специфічні типи — активні мерзотники, патологічні садисти і покидьки, для котрих не існує ні добра ні зла!

— Юру, ми ж із тобою марксисти-ленінці! Ми ж правильні марксисти... не такі, як вони! Як же ж ти можеш отаке верзти, скажи мені?

— І ще одне. Тепер я збагнув, що будь-які спроби порозумітися з партією безрезультатні! Втім, на власному прикладі це засвідчили і Чорновіл, і Дзюба. Єдиний метод впливу на КПРС — це грубе фізичне насильство! Запитання?

— А ленінські заповіти? — запитала вона.

Я спохмурнів.

— Мені здається, — сказав я по хвилі, — що ми обрали неправильний шлях...

— Як ти сказав?!

— Потрібно відкинути комунізм! Як це зробив у Росії Солженіцин... Втямила?

— Увесь комунізм?

— Абсолютно увесь! — потвердив я. — Але про це зараз давай не будемо... а то ще, боронь, Боже, посваримося! До речі, як там Стоян?

— Оті матеріяли, які ти привіз із села, читає майже всенький курс! Він виявився дуже надійним каналом розповсюдження... Так що, як бачиш, ти помилявся!

— Ну, — буркнув я, — іще подивимося... А взагалі, мені здається, ми повинні трохи згорнути цю діяльність! Принаймні поховати самвидав, а то він у нас валяється де попало... Збери все, що маєш, і я завезу в село.

— Коли ти поїдеш?

— Сьогодні ввечері. Треба ж викопати бабі картоплю... поки погода стоїть!

Вона благально подивилася на мене.

— Юру, а можна... можна й мені поїхати з тобою?

— Куди?!

— Ну, до твоєї ж бабуні... помагати! Га?

Я відчув, як серце моє на мить завмерло, а тоді закалатало, мало не вискакуючи з грудей.

— Я ж із села... і дуже роботяща, ти не думай! — гаряче запевнила вона. — Ти стільки розповідав про свою бабуню, що мені кортить познайомитися з нею!

— Гм!.. — буркнув я.

Леляна поклала руку на мою долоню.

— Ну, Юру... ну, ти ж не відмовиш мені, правда?

— А як... — голос мій зненацька захрип, — ...як же ж мені представить тебе?

Вона якось чудно посміхнулася, і її очі засяяли, мов дві зорі.

— А ти скажеш, — пошепки промовила вона, — ти скажеш їй, що я — твоя дівчина...

... поворухнувся й розплющив очі, та замість укритого інеєм двориська, яворів і морозяного сонця понад ними уздрів густу чорнильну пітьму, і в цій пітьмі зненацька озвався отой журливий голос із нещодавнього сну, який промовляв давно забуті слова:

Пригадуєш: весна горіла, немов закохане дівча. Навпроти вийшов ти несміло невловне щастя зустрічать. Пригадуєш: циганський вітер дівчатам поцілунки крав. Кохання сім гарячих літер на твому серці написав...[5]

І коли ці слова відзвучали й пропали у чорній непроглядній тьмі, то він гірко засміявся, киваючи головою і не бачачи нічого, крім глухого щільного мороку, який стояв йому в очах, і сміявся голосніше й голосніше, розгойдуючись назад і вперед, мов китайський бовван, аж пітьма обвалилася, мов земля, і накрила його з ніг до голови...

ГЛОСАРІЙ. Над тихою водою красна дівка біль білила, до свеї біли говорила: «Білю ж моя білесенька! Хто ж тебе, моя білю, марувати буде, віночок мій дівоцький одбирати буде — чи князь, чи боярин, чи славний козак-полянин?» Ой візьму я золотого персня, виїду конем-воронем на жовтого берега, стану до тої дівки такими словами промовляти: «Дівчино -любцю! Подай же білую рученьку, щоб надів я на неї сього персня дорогого — бо я ні їм, ні п’ю, ані гуляю, усе тебе лиш одну на помислях маю!» — «Ой ти козаче, соколе ясний! А чим же ж я тебе причарувала, яким же скарбом дівоцьким твоє серце звоювала ?» — «Ой ти ж дівчино, райськая паво! Очі твої мов два ізмарагди зелені, руки твої мов дві ласиці прудкії, груди твої мов дві голубки білії. Коси твої, як чорний дунай, котрим душа моя в остатнім човні плисти буде. Вуста твої — з рожі квіт, який у в Ирі процвітає. Вся ти мов чаша ярого меду, в котрій серденько моє навік утонуло...»

... і запах розворушеної землі, й гіркий присмак диму, який стелився понад городами, і мелодійний клич журавлиної зграї, яке линула ген-ген у високій височині — усе воно й досі горить у моїй пам’яті, хоча відтоді утекло стільки води, що мені тепер здається, ніби я прожив двоє життів.

— Юру, Юру... глянь, журавлі летять!

— Не кажи, доню, журавлі... кажи: веселики! — озвалася баба, порпаючись у землі. — А то будеш увесь год журитися...

Леляна закинула обличчя до неба.

— В цій долині так легко... так легко! Ну, чому мені так добре тут... га, Юру?

— Ця долина має виразну містичну ауру... про це ще з літописів дійшли відомості! — відказав я. — Он там на кручах стояло капище Тура, де чинилися ріжні язичницькі таїнства й жертвопринесення... а отут, де зараз наше обійстя, на Купайла відбувалися ігрища! Кажуть, річка тоді була глибока й повновода, й дівчата з оцієї кручі пускали свої вінки...

— Пускали, пускали... — закивала баба. — То вже пізніш Дунай-богатир посадив тут своїх воїв і городище засновав... а до того на сій горі стільки дівок сходилося Купайла справляти, що вінки їхні, неначе мак, цвіли! І якраз в тую ніч дуже багацько дівок викрадали. Ото як підуть дівчата од огня в ліс, щоб голими в росі покачатися, то козаки підглядали — і котора найдужче понаравиться, ту й умикає собі...

— Звідки вона все це знає... про городище, про купальські ігрища?! — поспиталася Леляна. — Адже це було... ну, може за тисячу років до нас!

Я стенув плечима.

вернуться

5

Рядки з поеми Антонича «Елегія про ключі від кохання» — прим, автора.