Тема для медитації - Кононович Леонід - Страница 48

Запала тиша, й тільки вітер стогнав і ревів у проваллях.

— Так йому й треба!.. — прошепотів Юр.

Вовчиця журливо махнула рукою.

— Що вже тепер за се балакати... всі там будемо — хоч добрі, хоч злі! Ти ж бачив, смерть уже до мене прилітає — та як сяде на бовдура, та так гукає... аж мороз по шкурі дере!

Юр переступив з ноги на ногу.

— Я ще вертатимуся увечері, — пообіцяв він, — і прожену твою смерть, бабо!..

— Вертайся... вертайся, мій соколе! — Вовчиця благально притисла до грудей хлібину. — Тілько ж тебе вона й послухається... бо ти із того світа живий вернувся!..

До містечка він прийшов аж пополудні. Була неділя, й середмістя неначе вимерло. Підкидаючи носаками жовте осіннє листя, він поволі брів через парк; обличчя горіло від стрімкого холодного вітру, ноги аж гули, відмірявши двадцять кілометрів полями та балками, — і йому зненацька подумалося, що вся ця мандрівка може виявитися марною: Чумака давно вже немає серед живих, а в газеті — просто прізвище іншого чоловіка. У верховіттях дерев шалено стогнав буревій, і на стежку летіло чорне поламане галуззя. Ступаючи нога за ногою, він звернув у бічну алею і в кінці її побачив дворисько, обнесене голубим штахетником. Ще мить — і ось він уже стоїть на ґанку й, ледве стримуючи хвилювання, стукає у двері.

— Не замкнено! — гукнули десь у глибині будинку. — Заходьте.

В покоях було порожньо й темно. Десь попереду горіла настільна лампа, й він попростував на те світло. За хвилю перед ним постало: кабінет, завалений книгами, і невисокий чоловічок, який балакав у телефон.

— Як-як, ви кажете? — Чумак відкинувся у фотелі й, узявши ручку, почав щось записувати. — Ану по літерах, будь ласка...

Юр сів на стілець. Чумак сливе й не змінився, хіба що посивів і якось наче всох, — але очі його так само гостро й допитливо зирили крізь шкельця окулярів, як і чверть століття тому.

— Так, звичайно... Ні, з публікацією проблем не буде! На все добре... — Чумак поклав слухавку і, взявши цигарку, яка диміла в попільничці, видихнув хмару тютюнового диму. — Ви, — озвався він, — у справі прийшли?

— А ви не впізнаєте мене? — глухо поспитався Юр.

Чумак уважно глянув на нього.

— Ми були знайомі?

— А певно!

— Коли це?

— Давно, — сказав Юр, — давно...

— Та коли ж? — вигукнув Чумак. — За яких обставин?

Юр нахилився вперед, і світло від настольної лампи впало йому на лице.

— Впізнали?

Чумак ще раз уважно роздивився його з усіх боків.

— Ми з вами ніколи не зустрічалися! Послухайте, що вам, у дідька, потрібно?!

— Я приніс портфеля! — тихо сказав Юр.

— Якого?!

— Та ось!.. — він підштовхнув його носаком до столу.

Чумак спантеличено зняв окуляри.

— Та я не тямлю, про що ви говорите! Е, чоловіче... може, ви переплутали номери будинків?

— Тут усе на місці... — Юр нахилився і, клацнувши замком, відчинив портфеля. — Дивіться... геть усе ціле!

Мабуть, вираз його лиця був при цьому особливий, тому що Чумак хтів було ще щось заперечити, — але, глянувши на нього, передумав і, нахилившись, витяг з портфеля першу-ліпшу теку. В жовтому світлі настольної лампи видно було, як він аж закам’янів, тоді знову глянув на Юра, поклав теку і надів окуляри.

— Ти... Юр?!

— А-а, — криво посміхнувся Юр, — впізнали-таки...

— Ні, ти справді Юр? — Чумак схопився з місця й, обернувши настольну лампу, почав розглядати його упритул. — Мені ж казали, що ти загинув...

— А ви вірите чуткам? — він крутнув головою і засміявся. — Колись те саме сказали й про вас... пам’ятаєте?

Чумак відійшов назад і розгублено зняв окуляри.

— Оце сюрприз! Послухай, але ж... скільки ж це років ми не бачилися з тобою?

— Двадцять п’ять...

— Хай йому дідько! Але ти ж і змінився, друже...

— Не на ярмарок уже ж літа йдуть!

— А й правда, що з ярмарку... — Чумак махнув рукою, розганяючи дим. — А що це за форма на тобі?

— Та... довго розповідати! — Юр нарешті зважився підняти погляд. — Ви вже давно у цих краях?

— Ще з початку дев’яностих! Я ж відбув два терміни... у вісімдесят дев’ятому Горбачов звільнив мене указом про помилування! До речі, оту звістку про мою загибель спростували вже через місяць... — Чумак знову глянув на портфеля. — А як же ти оце все зумів сховати від обшуків?

— А ви й про це знаєте?

— Я багато про що знаю!.. — Чумак нерішуче роззирнувся по кімнаті. — Давай, мабуть, вип’ємо, га? Це така несподіванка, що ти завітав!..

Він одчинив шафу і, понишпоривши там, добув пляшку горілки й пару шклянок. Юр сидів і зацікавлено роззирався по кімнаті. Стіни тонули в напівмороці, однак, судячи за обстановкою, тут нічого не змінилося. Й навіть тиша стояла, як тоді... така недвижна, така сіра й глуха тиша — ну, як перед кінцем світа!

— Ну, — сказав Чумак, сідаючи у фотель, — берися! Вип’ємо за те, що ми знову зійшлися на цім світі... й що обоє зуміли вціліти!

— Ніхто ніколи не вмирає!.. — переконано сказав Юр і залпом вихилив свою шклянку.

— Послухай. — знову поспитався Чумак, пахкаючи тютюновим димом, — але що ж за форма оце на тобі? Відзнаки, бачу, ти споров... але ж сліди видно! Воював десь, чи що?

Юр дістав пачку «Кемелу» і клацнув запальничкою.

— Я ж контрактник... Шакал війни, як тут кажуть!

— А який же дідько тебе туди заніс?!

— Та який... — він замислено пахнув сигаретою. — Після того, як мене витурили з університету, я бомжував по всенькому Союзу. Наприкінці восьмидесятих забився в Карабах, а там почалася війна. Я так подумав, що вірмени — свої хлопці, та ще й християни, та й пристав добровольцем... Спочатку сидів ув окопах, а пізніше служив у розвідці.

— Але чому... чому ти не повернувся на Вкраїну! — вигукнув Чумак. — Тут же все кипіло!

Юр стенув плечима.

— Був я тут... В перший же день путчу я подався прямісінько до Верховної Ради!

— Та й що?

— А ви не знаєте? Біля парламенту вже зібралася купа людей. Хтіли вивертати стовпи, перекидати тролейбуси — одне слово, будувати барикади! А під вечір по радіо виступив Кравчук і сказав, що ліпше готуватися до зимівлі худоби... — Він коротко реготнув. — Відтоді цей народ тільки те й робить, що готується до зимівлі!..

— Все готується та готується... — зітхнув Чумак. — Значить, у дев’яносто першому ти був на Вкраїні?

— Лікувався... після першого поранення! А ви?..

— Я спочатку мешкав у Києві... там було багато політичної роботи! Ну, а в дев’яносто другому стало ясно, що ми проґавили свою нагоду і владу вихопили у нас із-під носа... Якраз тут звільнилася посада головного редактора, і я вирішив, що краще вернутися додому...

— У дев’яносто другому?!

— А що?

Юр посміхнувся.

— Треба ж таке! Навесні того року я подався у Придністров’я. А могли б і зустрітися...

— Послухай, — сказав Чумак, дивлячись на нього своїм гострим допитливим поглядом, — ти мені все ж поясни: чому тебе занесло в найманці? Ти ж любив літературу, писав вірші... у тебе були ідеали!..

— Ідеали?! — Юр голосно зареготався. — Ви пам’ятаєте дев’яносто другий рік? Інфляція, безробіття... голод! Я не міг заробити у своєму селі на шмат хліба. Врешті, й хліба в сільмаг не завозили, тому що не було бензину... А щодо Придністров’я, то я поїхав туди спецкором одного часопису. Просто через пару місяців часопис припинив існування, й мені довелося знову взятися за своє ремесло...

— Чекай-но, друже... але чому ти вирішив, що війна — це твоє ремесло?

Юр нахилився вперед.

— Я, — з притиском сказав він, — війну ненавиджу так само, як і ви... а може, й ще дужче! Одначе з віком людина починає мінятися. Причина цього — крах ілюзій і того, що ви називаєте ідеалами! Зараз... — він перевів подих, відчуваючи, як раптом закалатало серце, — ...я вже нічого не хочу від життя. Нічогісінько! Крім одного. Й цього одного я чекаю вже десять років.

— Ну й чого ж ти оце чекаєш? — поспитався Чумак.