Князь Ігор. Слово о полку Ігоревім - Малик Владимир Кириллович - Страница 55

55

Чом  на тобі,  степ, нема  ратая, скаче  лиш  орда р озпроклятая? — Що  від крові  я, від солоних сліз галиччю покривсь, ковилом поріс... Степ, широкий степ, мій  привольний край!.. Що  на серці  — біль, на душі печаль...

Це  була  нова пісня Славути, складена ним після походу на  Оріль. Її прості слова, що,  здавалося, жили в серці кожного, хто ходив  у похід,  її розлогий, як безмежний степ,  спів, її глибока туга  й печаль приголомшили всіх,  вразили, ніби громом, видавили з  ока  не  одного суворого воїна пекучу сльозу. Справді, яка  лиха  година, яка  напасть насунулася на рідну  землю, на  широкі прабатьківські степи!

Супився Святослав, витирав очі  Рюрик, хмурився Ігор  і Володимир, ридав, не  стримуючись, гридень Кузьмище, і сльози текли по  його  чорній закошлаченій бороді.

— Славуто, сьогочасний-бо Яне  наш!  — Святослав поцілував співця у сиву  голову. — Незрівнянний наш!  Дякуємо  тобі!

І гридниця загула, заревла, застогнала сотнями голосів:

— Славуто-о!

5

По  приїзді в Новгород-Сіверський Ігор  запросив до себе княжича Володимира Галицького. Помітно схвильований і злегка зблідлий, той,  щойно прибувши з Путивля, поспішно ввійшов до хоромини, обняв сестру і зятя  і відразу, без зайвих  слів  запитав:

— Ну  що?  Батька бачили? Як  він?  Що  сказав? Ярославна схлипнула, її рівний гарний носик зморщився,  шовковисті брови здригнулися.

— Постарів... Схуд...  Очі стали тьмяні, заглиблені в себе, ніби  дивляться не  вперед, а назад, на  пройдене життя...

— Ну,  це  ясно — старість. А старість — не  радість... Та не про  те мова... Про мене ви з ним балакали? — нетерпляче запитав Володимир.

— Балакали, — відповів Ігор. — Спочатку й  слухати не захотів про  замирення з тобою, а потім погодився на  твоє повернення, якщо даси  слово, що  порвеш з боярством і не піднімеш руку  ні на  нього, ні на  брата  Олега!

— Такого брата  у мене немає! — скипів Володимир. — Чого  захотів!  Визнати братом сина Настаськи! Ніколи! Який він  княжич! Байстрюк!

Ігореве обличчя посуворішало.

— Та ти не  гарячкуй! Вислухай спочатку!

— Ну?  — Володимир дивився чортом.

— Ти  міркуєш не  як  дорослий муж,  а  як  отрок... Тебе жде  золотий Галицький стіл,  під  рукою незабаром стануть залізні галицькі полки, під  якими, коли вони йдуть, здригається земля і води  розступаються!.. Князь Ярослав справді дуже  постарів. Видно, ті незгоди, що  впали важким тягарем   на  його плечі, укоротять йому віку.   А  ти  не  хочеш цього зрозуміти! Дався тобі  Олег!  Про князівство думай, а не про  нього. Та й брат  він  тобі  по  батькові, від цього нікуди не дінешся! Серед князівських синів байстрюків не буває! Все  одно в них  князівська кров!

— Не  вeзнаю я  Настасича братом! Ніколи не  вeзнаю!

— Визнаєш! — Ігор  почав сердитися. — І напишеш про це батькові! Бо  це для  тебе  єдиний шлях  на Галицький стіл! Іншого я не  бачу...

— А якщо не  напишу?

Ігореве обличчя скам’яніло, очі  похмуро блиснули. Він умів  бути  твердим і суворим.

— Якщо не напишеш, тоді їдь від нас,  Володимире! Хоча, видить Бог, я цього не  хочу,  бо люблю тебе  як  брата!

— Ось  як!  — Володимир ще  дужче  зблід, по  обличчю пробігла гримаса болю. Він  повернувся до  Євфросинії. — І ти,  сестрице, так  думаєш, як  твій  ладо?

Ярославна помертвілими губами прошепотіла:

— Прости мене, братику, але  і  я  так  думаю. І прошу тебе  — напиши батькові! Помирися  з  ним!  Не  довго вже йому  стежку топтати на білому світі,  тож  хай хоч наостанку знайде спокій... Напиши!.. Заради себе і всіх нас!.. А ще — не вір  боярам! Не  вір! Це  змії  підколодні, підступні!

Вона обняла брата  і на  грудях  у нього заплакала. Володимир обережно відсторонив її,  посадив на  лаву  і сам  сів  поряд, охопивши голову руками. Довго так  сидів, непорушний, дивився у  куток, і  не  можна було  зрозуміти — думає він  що-небудь чи ні,  таким безтямним був його погляд.

Ні  Ігор, ні Ярославна жодним словом не  порушили цієї напруженої тиші, даючи княжичу можливість самому зважити все  і  знайти вихід  із  того  становища, в  яке   він  потрапив.

Нарешті Володимир важко зітхнув і тихо  проказав:

— Гаразд, я  напишу такого листа. Напишу... Хай  усім вам  буде  легко!

РОЗДІЛ ДВАНАДЦЯТИЙ

1

Відразу після Різдва до Вербівки прибув молодий князь Володимир Ігоревич з почтом. Його супроводжували боярин Вовк, старий досвідчений воєвода, путивльський соцький, волосний тіун  і півсотні гриднів. Усі верхи, в дублених кожухах,  хутряних і ялових чоботях, несподівано виїхали з-за горба, спустилися вниз, у безлюдне село, занесене снігами, і, не зустрівши жодної живої душі,  зупинилися на вигоні, де колись, до нападу половців, стояла дерев’яна церковця, а тепер  широко розкинувся пустир.

— Трубіть збір! — наказав князь, трохи  здивований тим, що  ніхто  з мешканців хижок та  землянок не  помітив прибуття  військового загону.

Молодий гридень підніс до  рота  ріг,  щосили затрубив. Сильний протяжний згук  сколихнув снігову тишу  і луною відгукнувся в бору  за Сеймом. І зразу  ж з кількох найближчих  хижок злякано визирнули люди. Чи  не  половці?

— Сюди йдіть!  Сюди!  — замахав руками тіун.  — Не  бійтеся!  Прибув князь Володимир Ігоревич!

Люди  боязливо рушили навпростець, по  снігу, і юрбою ставали перед вершниками.

Ждан обідав з матір’ю та Любавою. Хижку він  встиг  закінчити до  холодів, і тепер стало вільніше: був  час  і коней попорати, і  до  сусідів заглянути,  і  спокійно біля   столу з мискою юшки посидіти. Любава остаточно видужала, розквітла, погарнішала, і Ждан, уже  не  ховаючись від  матері (бо  раніше соромився), зазирав дівчині в вічі,  милувався її красою і чекав назначеного Любавою дня, коли зможе назвати її своєю жоною.

Жили сутужно: хліба  не  пекли, бо  ні  з чого  було.  Брат Іван позичив кілька корців проса та  ячменю — товкли в ступі  і варили кашу. З лози  Ждан наплів десятків два верш, рубав  лід і заставляв їх в ополонки у рибних місцях, де водилися лини, соми та  в’юни, — із  улову, якщо щастило, варили юшку. Окрім того, кожного дня, взявши сильця, лука, списа та рогатину, ходив  на  лови. Бувало, вертався з порожніми руками, але,  бувало, приносив зайця, козулю чи якусь іншу  дичину, і тоді  в хаті  було  маленьке свято — ласували свіжиною.

І сподівалися на краще. Восени Ждан, зробивши з міцної дубової гілляки рало, розорав чималий шмат землі  і посіяв пшеницю та жито. Посів дружно зійшов, заврунився, закучерявився, обіцяв, якщо буде  з  весни поліття, обернутися добрим врожаєм. А ще  ж була  надія і на  яровину: на  коня виміняли  насіння  гречки,  проса,  ячменю,  і  вона  добре покільчилася, і якщо Ярило своїми гарячими променями не висушить ріллю, не  зів’ялить паростків, теж  дасть  урожай. Тоді  наступну зиму  можна зустрічати без  страху...

Ждан зачерпнув з дерев’яної миски-довбанки шмат  білої розвареної линини і вже  лагодився запустити в неї  свої  молоді  зуби, як  тут у хижку  ввірвався протяжний звук  рога  — ту-ту-ту-у!

Ложка на  мить  застигла в повітрі, потім опустилася назад,  у миску. Любава ойкнула:

— Ой  лишенько, що  це?

Через невеличке кругле віконце в хижку  проникало небагато сонця, та все  ж було  видно, як  і мати  зблідла. Любава злякано глянула на Ждана, ніби  шукаючи у нього захистку.  Про їжу миттю забули, хоча  були  голодні.