Князь Ігор. Слово о полку Ігоревім - Малик Владимир Кириллович - Страница 57

— Виходить, тепер ти  не  безрідний, — сказав Мотига.

— Як же ти? — спитав Овлура Кузьмище. — Куди тепер? До  матері чи  залишишся  тут?

— До  матері!.. Я було  занедужав після нелегкої зимової дороги й  оце  ледве  вичухався. Тепер мені  ліпше, а  завтра збираюся рушати назад.

— Чому   ж  завтра? Поїдемо разом післязавтра — все  ж безпечніше. Доведу аж  до  Ворскли, а звідти тобі  до  матері рукою подати!

— Гаразд, поїдемо, вуйку. Я  дуже  радий, що  зустрівся з тобою...

Ще   чотири дні,   тепер уже  не  поспішаючи,  мандрував Кузьмище зі своєю сотнею та Овлуром на  схід по  нічийній землі. Ні  села  ніде, ні  хутора. Лише в затишних місцях, по лісах  та в байраках, стояли невеликі хижі-зимівники, в яких Кузьмище залишав по два,  по три  вої з усім необхідним для життя — сухарями, солониною, мороженим м’ясом, крупою. На  найвищих деревах вої влаштовували виту  — невеличкий поміст, з якого видно було  довкіл на  багато верст, піднімали  туди  дерев’яний жбан зі смолою, щоб  розвести вогонь і подати сусідній виті знак, що йдуть вороги, і, попрощавшись з товариством, ставали на  чати.

Так  поволі сотня танула і танула, залишаючи сторожу в тих місцях, де могли пройти половці. По  правому, високому березі Ворскли Кузьмище поставив десяток сторож — і на одній з них,  розставшись з Овлуром, залишився сам.

РОЗДІЛ ТРИНАДЦЯТИЙ

1

На  початку лютого 1185  року, зібравши велике військо, Кончак вирушив у похід.  Ішов у силі  тяжкій. Тисячі вершників, ведучи запасних коней, нав’ючених зброєю та  припасами, вкрили засніжений степ.

Позаду, на міцних санях, найбільш досвідчені воїни везли  два  тугі самострільні луки-катапульти, що  натягувалися багатьма воїнами і метали через  городські вали  «живий вогонь», тобто запалювальні снаряди,  привезені з  далекого Ірану. Разом з катапультами їхав і знавець цієї  грізної зброї басурманин Сулейман. «Живим вогнем» Кончак сподівався залякати русичів, спалити їхні  городи, а  вали зрівняти з землею. Щоб і сліду  не  зосталося. Басурманина берегли як зіницю ока.  Його везли в утепленій вовною та верблюдячою шерстю кибитці під охороною цілої  сотні  воїв,  годували добре,  задовольняли кожну його  забаганку.

Кончак вирушив у цей  похід  з великими надіями на  перемогу. О, тепер  він розгромить русичів, де б вони не були — в  полі   чи  за  городськими валами, знищить їх  чи  відкине далеко в ліси  і, приєднавши обидва береги Дніпра до Дешті-Кипчака,  стане ханом ханів, самодержавним володарем усього  степу  від   Волги  до   Дунаю  і  від   Кубань-ріки  та Лукомор’я до  витоків Дону   та  до  прип’ятських боліт!  Він створить могутню кипчацьку державу, про  яку  мріяв його дід,  великий хан  Шарукан, і утвердить її на  тисячу літ!..

Він  підставив морозному вітрові темне суворе обличчя і  пильно вдивляється в обидва крила свого війська, а воно котиться на  захід  сонця, і  немає йому   ні  кінця ні  краю. І немає також зупину гордим помислам і райдужним мріям великого хана. Справді, такої сили кипчаки  не  збирали ніколи. Хто  ж  із  уруських князів  здатен протистояти  їй? Ніхто! Він добре  знає  їх усіх. Ніхто!  До того ж їх роз’єднують чвари і свари, яких  вони не  можуть позбутися ось  уже  сто років. Князівські чвари і свари — то  найперший і наймогутніший його  союзник, і їх треба  підтримувати, підігрівати,  щоб  вони не  згасли і не  дали  можливості князям об’єднатися.

— Ярослав — ось  хто допоможе мені  в цьому!  — вголос промовив Кончак, відповідаючи на  свої  потаємні думки. — Ярослав Чернігівський.

Охоронець, що  їхав  позаду, почувши, що  хан  щось сказав,  наблизився до нього і перепитав, що  великий хан  хоче. Але Кончак нетерпляче махнув рукою і різко кинув:

— Геть!

Охоронець злякано зіщулився, втягнув голову в плечі  і відстав на  половину кінського тулуба, щоб  не  бути  на  очах у хана  і разом з тим  не  проґавити жодного його  слова.

Опівдні передові загони підійшли до  Ворскли і з  ходу, не  зупиняючись, перемахнули по  льоду  на  той  бік.  І майже одночасно на  гіллястому дубі-нелині, що  високо здіймався над лісом, спалахнув вогонь, завалував смолистий дим і чорним стовпом піднявся у синє небо.

Кончак люто  вдарив кулаком по  луці  сідла.

— Прокляття! Уруська вита! Не пощастило скритно ввірватися на  Посулля! — І, повернувшись до  охоронців, кинув: — Погасити негайно! А спостерігачів піймати і привести до мене!

Сотня воїнів, збиваючи копитами снігову пилюку, швидко  помчала через  Ворсклу прямо на дим, що  ще  дужче  клубочився над  лісом. Незабаром полум’я згасло, а дим  поволі почав розвіюватись.

— Пізно, — процідив крізь зуби  Кончак, з’їжджаючи на дзвінкий лід ріки.

Назустріч мчав  гонець.

— Ну?  — зустрів його  суворо хан.

— Погасили!

— Сам  бачу... А полонені де?

Той  знітився. Очі  злякано забігали.

— Немає, хане... Уруси  втекли. Їх було  двоє  і вони мали четверо свіжих коней... Наші погналися по  сліду.

— Погналися! — передражнив Кончак гінця, ніби   той був винен, що  уруси  втекли, і ледь  помітним порухом руки відтрутив його  від себе.

Два  дні  половці рухалися від Ворскли до Хоролу. І весь час  Кончак похмуро горбатився в сідлі,  ні  до кого  не  заговорюючи, а на  звертання відповідаючи односкладно. Важкі думи  охмарили його  чоло.

Хоча  сила  у нього була  велика, ризикувати він  не  хотів. Ще  вирушаючи з Тора, поклав з ходу захопити Переяслав і обложити Київ. Це за тієї умови, коли б напасти пощастило несподівано. Та  несподіваності не  вийшло. Досі  в Переяславі  та в Києві б’ють  на  сполох. Святослав устигне зібрати князів, — у першу чергу  закличе брата Ярослава та  Ігоря Сіверського, — і  зустріне його об’єднаними силами: сам Святослав, Рюрик,  Володимир Переяславський,  Ярослав Чернігівський, Ігор  Сіверський з братією... Немало! А ще  ж може закликати князів смоленських, волинських, туровопінських... Ні,  допустити цього не  можна!

На  Хоролі, проти Лубна, він  раптом занедужав. Його трясло, поперек ломило. Ноги були як у льоду,  а голова — як у вогні.

Він  наказав вибрати зручне місце і стати  кошем. Сподівався тут  перебути хворість. Звідси  послав  нарочних  до Ярослава — просити миру  і дружби. Ними передав князюсріблолюбцю дорогі подарунки  — трьох  жеребців, шаблю дамаської сталі,  шитий найкращими ромейськими кравцями одяг  на  сорок срібних гривень.

Приманка вагома. Чи  клюне?

2

Святославові і Рюрикові дружини збиралися в Києві та на  його  околицях. По  рихлому снігу  сюди  били дорогу  кінні стяги і санні валки, що  везли припаси для людей і коней, ставали у відведених їм місцях на  постій.

Князь Рюрик, меткий, непосидючий, цілими днями гасав  на  змокрілому коні від одного стяга  до іншого — наводив  порядок у війську. Князь Святослав листувався з князями та воєводами, щоб  залучити до походу якомога більше сил.

З кожним днем  прибували все  нові  й нові  загони. Київ і  Київська земля виставили всіх,  хто  міг  і  вмів  орудувати мечем, луком і списом. Володимир Глібович збирав свою дружину й ополчення в Переяславі. З дня  на день  очікували чорних клобуків хана  Кунтувдея, що  мали прийти з  Росі. Святослав щодня писав братові Ярославу в  Чернігів, щоб той не гаявся. Тривало безперервне і напружене листування Святослава з братом Ярославом.

Дізнавшись, що  Кончак перейшов Ворсклу, Святослав послав ще  й  листа: «Брате, а допоможи мені!»  На  це  Ярослав,  одержавши від Кончака багаті  подарунки і запевняння, що  половці хочуть  миру  і дружби з  чернігівським князем, відповів: «Аз  єсмь послал к  ним мужа   свойого Ольстина Олексича, а не  можу  на  свой  мужь  поїхати!»

Гарячий, як  і  всі  Ольговичі,  Святослав  вибухнув лайкою:

— Чортів син Ярослав! Він  послав до  Кончака ковуя[52]

52

К  о в у ї  — тюркські племена, що були  на службі  у руських князів.