Князь Ігор. Слово о полку Ігоревім - Малик Владимир Кириллович - Страница 63

3

Князь Ярослав на честь  брата, великого князя київського,  звелів дзвонити у всі  дзвони Чернігова. І поки Святославові човни приставали до  причалу, поки веселий князь із  Славутою сходили на  берег, де  стояв в  оточенні бояр, ждучи  їх,  Ярослав, у синьому надвечірньому небі  пливли і пливли урочисті передзвони і линули за повноводу весняну Десну, що  нещодавно звільнилася від криги, на  Чорну могилу,  на  Болдині гори  і на  всі  кінці світу  — на  Красне, на Любеч, на  Городню та Мену...

Невеличкий, ошатно одягнений, з рівно підстриженою бородою та хитринкою в карих очах,  Ярослав широко розкинув руки  і тричі, хрест-навхрест, поцілував брата  в уста.

— Здоров будь,  брате  мій,  великий княже мій!  Твій  рідний Чернігів радіє  з твого  приїзду і щиро вітає  тебе!

Потім обняв Славуту.

— Учителю! Мій  дім  — твій  дім! У ньому ти будеш найбажанішим гостем!  Не гостем, а господарем, бо Чернігівська земля — твоя  вітчизна, а мені  хочеться, щоб  ти відчував себе тут,  як  дома!

Ярослав умів бути гостинним, коли хотів.  Умів і лукавим бути  одночасно. І важко було  визначити, коли він  той  чи інший.

Цю   братову рису   добре знав Святослав,  тому   відразу обірвав його  медоточиві слова:

— Не  гостювати приїхали ми,  Ярославе, а по великому і важливому ділу  завітали до  тебе... То  ж на  пир  нас  увечері запрошуй — вихилимо келих  за твоє  здоров’я, але перед  тим знайди годинку, щоб  порадитись з тобою!

— Гаразд, брате, — схилив голову Ярослав.

Баскі коні швидко винесли їх на невисоку гору,  де здіймалися могутні вали  та  дубові, потемнілі від  часу  і негоди стіни города. Позаду гарцювали молоді гридні з охоронного стяга  Ярослава. Тисячні натовпи людей вкрили узбіччя дороги  та навколишні горби. Кожному кортіло поближче побачити Святослава — переможця Коб’яка та Кончака. В’їхавши  через Київські ворота в  город, Ярослав відразу повів гостей до  себе, усадовив за  стіл,  звелів подати сит  та березового соку, а потім прямо, без  передмов, запитав:

— Кажи, брате, що  привело тебе  нині до мене? Святослав усміхнувся в сиву  бороду. Зацікавив Ярослава — кортить дізнатися. Таким він  був і змалку — допитливим  і разом з  тим  потайним. Сам  хотів  усе  знати, а  своїх думок нікому не  довіряв.

— Ярославе, брате мій, княже чернігівський, — почав великий князь. — Степ усе дужче  й дужче  натискує на  нас. Тобі  відомо, якої  шкоди завдають погані Руській землі, зокрема Україні Переяславській,  твоєму зятеві Володимиру Глібовичу. Постійні  напади  поганих  украй  зруйнували і знекровили її! Села  спалено, городи сплюндровано! Посульські   городки, збудовані двісті   літ  тому   нашим пращуром Володимиром, у багатьох місцях зруйновані Кончаком... Навіть  на  Київ та Чернігів зазіхає, окаянний!

Ярослав перебив його  мову:

— Я  все  це  знаю, Святославе, — сказав ласкаво. — Не розумію тільки, до чого  ти вернеш...

Святослав перехилився через  стіл  і поклав свою  гарячу долоню на  твердий Ярославів кулак.

— Брате, замислили ми  новий, третій, ще  більший, ніж торік та взимку, похід  на  Кончака. У двох  попередніх твоїх хоробрих полків, на  жаль, не  було.  Сподіваюся, на  цей  раз ти приєднаєшся до нас і незмірно зміцниш наші  сили. З цим і прибув до тебе,  Ярославе! Що  скажеш на  це?

— Коли розпочнеться похід?

— Наприкінці травня або  на  початку червня.

Ярослав через  братове плече глянув на невелику шкатулку,  що  стояла під  протилежною стіною на  низькій пузатій шафі, — в ній  лежав лист  від Ігоря з закликом узяти участь у весняному поході  сіверських князів на Дон.  «З ким  же йти? Що  робити? — подумав Ярослав. — Сказати Святославові про   листа чи  промовчати! Звичайно,  краще промовчати! Адже Ігор  застерігає, що похід буде тільки  їхній,  сіверський... Тоді  з ким  же  йти?  З Ігорем? Зі Святославом? Чи  ні з тим, ні  з другим? Може, краще залишитися дома, як  уже  робив не  один раз?  Хай  вони воюють, а  я  прибережу сили? Це, мабуть, найрозумніше, що тут можна придумати... Святослав уже старий, — хто відає, коли Бог  покличе його  до себе?  От і звільниться в Києві великокнязівський золотий стіл  — а я тут як  тут! Та  не  сам, а зі своїми могутніми полками! Звичайно, племінники, Святославові сини, так  просто не  поступляться Києвом, бо котрийсь із них  — чи Гліб,  чи Олег, чи Володимир, чи Всеволод Чермний, чи Мстислав — захоче посісти батьківський стіл,  та що  вони вдіють  навіть гуртом,  коли мене підіпре вся могуть  Чернігівської землі? Адже Київ нині не  той,  що  був  раніше, — не  та сила  в нього без Київської землі, яка  належить Рюрику Ростиславичу... Ох, цей  Рюрик! Сильний князь! Він  теж  захоче повернути собі Київ! Тоді   я  об’єднаюся з  племінниками  проти Рюрика! А ще  ж Ігор  з братією буде за мене!  Цих  треба  тримати при собі,  щоб  було  на кого  опертися!.. Ні,  тут треба  не схибити! Брат братом, а  своя   сорочка до  тіла  ближча! Думай, Ярославе, передусім про  себе!»

Мовчання затягувалося, і Святослав стиснув Ярославів кулак, спонукаючи його  до відповіді.

— Ну?  Чого ж мовчиш?

— А що  говорити? — запитанням на  запитання відповів Ярослав. — Я не  проти. Приєднаюся! Як  усі!

Святослав  полегшено  зітхнув,  відкинувся  на   бильце стільця.

— Дякую, брате, дякую... Тепер і  з  Ігорем легше буде домовлятися, бо останнім часом, помітив я, ви з ним  заприятелювали. Тож  коли він  дізнається, що  ти йдеш, і сам  піде без  вагання...

Ярослав якось непевно усміхнувся.

— Звичайно,  звичайно, —  і  швидко  перевів мову   на інше. — А  тепер, коли важливі діла  залишилися позаду, якраз упору  сісти  до  трапези, бо  вже  час  — княгиня жде... Прошу... Та й ви  з дороги голодні, стомилися...

4

Ріки — найзручніші шляхи в такій безмежній низинній країні, як  Русь.  І великих річок, і менших річок тут усюди багато, вони повноводі, тихоплинні, без  небезпечних порогів,  окрім дніпровських, — пливи по  них  і їдь  в  усі  кінці, куди  хочеш!  Улітку  — по воді  на човнах, узимку — по льоду на  санях чи  верхи...

Від Чернігова до Новгорода-Сіверського проти течії  три дні  плавання, і Святослав, не  затримуючись у брата  жодної зайвої хвилини, наступного ранку вирушив у дальшу путь. Попутний вітер   пругко надув прямокутні  вітрила, молоді дужі  гридні вдарили дружно по  воді  веслами — і невелика флотилія шпарко помчала в глиб  Сіверської землі.

Хоча  верби вже  красувалися в  жовто-зелених котиках, придеснянська весна була  не тепла. Від синіх  талих  вод,  що прибували з півночі, віяло холодом. Великий князь востаннє  помахав рукою братові Ярославу, що  стояв на  причалі, щільніше закутався в кожуха і сів на заслане ведмежою шкурою  сидіння під дерев’яним дашком в носовій частині човна  поряд зі Славутою. Накинувши на  ноги ведмежу шкуру, сказав:

— Не подобається мені  останнім часом брат  Ярослав. Як став  після мене князем чернігівським, то дуже змінився. До мене — холодком, в’яже  дружбу  з Ігорем... Жодного разу  не пішов зі мною в похід  проти поганих, зате  веде  перемови з Кончаком... Невже мріє   про  великокнязівський стіл?  Так цей  коровай не  по  його  зубах!

Славута заперечливо похитав головою:

— Не  віриться, щоб  Ярослав замишляв щось лихе  проти тебе,  княже. Хіба  що  приміряється на  майбутнє... Бо  хто ж з князів, та ще  чернігівських, не мріяв і не мріє  стати  великим  князем?

— У тім  і лихо, що  кожен хоче  стати  великим князем, а слухатися його  нікому! Всяк тягне у свій  куток!  Русь  розвалилася, розпалася, і погані скубуть її зі всіх боків!  — вигукнув  гірко Святослав.

— Твоя правда, княже, — тихо  мовив Славута. — Русь нині має  два  лиха:  князівські чвари і половецькі напади... І яке  з них страшніше — важко сказати... По-моєму, перше... Коли б  князі слухалися великого князя,  коли б  усі  були заодно, то  й  половці були  б не  страшні! Ми  їх гуртом вигнали б  з  наших степів, як  зробив це  колись Володимир Мономах, який загнав Кончакового діда Шарукана за Обезькі  гори... А зараз вигнати їх  ми  не  можемо, бо  сили Русі розпорошені, роз’єднані. Навіть серце Русі  — Київ і Київська  земля — не  належать одному князеві: Київ — тобі,  а земля — Рюрикові. А між  вами, хоча  ви й мирно живете, не завжди  є  одностайна згода. Що  ж  говорити  про   інших князів?.. От  і виходить, що  головне зло  наше — князівські незгоди, князівські міжусобиці!.. Утихомир князів,  Святославе!  Приверни до  себе  серця покірних ласкою, а  на  непокірних накинь вузду,  щоб  слухняні були! І тоді,  зібравши сили в один кулак, удар  на  поганих, щоб  назавжди відбити в них  бажання ходити на  Русь!