Князь Ігор. Слово о полку Ігоревім - Малик Владимир Кириллович - Страница 74

— А може, послати гінців услід  за  князями, щоб  зразу поверталися?

Ігор  був радісно збуджений перемогою, аж хмільний від неї,  а тому  безпечно відповів:

— Повернуться — не  діти... Хай  трохи  потішаться!

За кілька верстов від бойовища знайшли гарне  рівне  поле і стали табором. Полон поставили під охороною посередині, коней і скот  пустили пастися...

Збігала година за годиною. Звернуло з обіду.  Полки Святослава, Володимира і Ольстина Олексича чомусь не поверталися.

Ігор   почав нетерпляче поглядати на  сонце. І чого   баряться?

Славута хвилювався ще  більше.

— Даремно ти  їх відпустив від  себе, княже. Зразу після бою  потрібно було  повертатися назад. До  вечора були  б на Сальниці. Бо  степ  уже  заворушився.

— Ну,  не  так  скоро збере  Кончак свої  орди!  — відповів Ігор. — Поки гінці  домчать до Орелі та Самари, до Дніпра та  Помор’я,  поки тамтешні хани зберуть своїх  людей, не один день  мине...

— Не  легковаж, княже!

Ігор  промовчав. Йому й самому було  досадно.

Перед вечором повернулися ковуї, за  ними прибув Володимирів полк, і лише перед самим смерком у табір  поволі всунувся, переобтяжений полоном та іншою здобиччю, полк Святослава.

Здобич у  всіх  була  велика, і  молоді князі раділи, мов діти.

— Я погромив Сугрівське городище і захопив майже тисячу  полонеників, — хвалився Володимир.

— А ми  набрали стільки паволок та  дорогих оксамитів, що  на  все  інше й  дивитися вже  не  хотіли!  Половецькими накидками, покривалами та  кожухами мости мостили по болотах та  грузьких місцях, коли поверталися з-під Шаруканя!  — вторив йому  Святослав.

Небагатослівний, стриманий Ольстин Олексич не  проявляв так  гучно  почуттів, та  по  його  очах  було  видно, що він  також задоволений і перемогою, і здобиччю.

— Добре ми  їх потгіпали! — сказав коротко.

— Се Бог  силою своєю потріпав ворогів наших, а на нас возложив честь  і славу!  — промовив Ігор  і скоса глянув на Славуту, мовби запрошуючи його  прислухатися до того,  що буде сказано далі.  — Та ми поки що  зробили тільки півділа, браття. Друга  половина діла  — попереду... Ви  самі  бачили, що  на  Сюурлії перед нами стояли невеликі сили половецькі.  Але  завтра їх  буде  ціла  тьма!  Тож  не  будемо гаятись  і ждати, поки вони прийдуть, а  нині ж  знімемося з  місця і підемо через  ніч!  А якщо хто  з половців завтра і нагряне сюди, то не  всі поженуться за нами, а тільки ті, в кого  добрі коні. Отже, сили їхні значно зменшаться, і нам  тоді — як Бог  дасть!  Будемо битися!

Славута слухав уважно й  схвально кивав головою. Це була  розумна думка. Мети походу досягнуто — тож,  не  гаючись, назад!  Щоб не  було  біди!

Та тут схопився Святослав, заблагав:

— Стрию, далеко я ганявся за половцями, і коні мої  не витримають ще  одного нічного переходу! Це  ж непосильно для  них  — ніч,  день  та й знову ніч! Вони падають з ніг!

— Візьмеш половецьких коней, княже, — сказав Славута. — Їх достатньо маємо...

— Поки ми їх потемну половимо, поки пересідлаємо, то світати стане... Та  й  люди стомилися! Не  витримають! — Святослав повернувся до  Всеволода: — Скажи їм,  стрию! Ми  ж упадемо по  дорозі!  Відстанемо!

Всеволод підтримав Святослава.

— Ігорю, треба  дати  людям і коням перепочинок! Весняна ніч коротка — не встигнуть половці за одну  ніч прийти сюди!  А ми  тим  часом перепочинемо і на  зорі  зі  свіжими силами — в путь!

Ігор  завагався і мовчав, поглядаючи по  черзі  то на  Всеволода, то  на  Святослава, то  на  Ольстина, то  на  Володимира.

Чашу  терезів  на   бік   Святослава  перехилив  Ольстин Олексич.

— Княже, коні спгавді стомилися... Люди  теж...

Ігор  надовго задумався, дивлячись, як  пригасає малиновий  жар  багаття. Потім хитнув головою і тихо  промовив:

— Гаразд. Ставте сторожових, відпочивайте. А з зорею — в путь!

3

А хан  Кончак сю  ніч  не  спав.

Дізнавшись опівдні про  несподіваний напад урусів, він спочатку здивувався, не  розуміючи, як  вони могли непоміченими пройти від  Ворскли аж  до  Сюурлію, а  потім, не знайшовши пояснення цьому, задоволено потер руки, подумавши: «На  ловця і звір  біжить!  Ну,  Святославе, тепер ти мій!  Сам  лізеш у розставлені мною тенета!»

Він  не мав  ні найменшого сумніву, що  на Сюурлій прийшов сам  Святослав Київський з  братією. Ще   два  тижні тому  з Росі  повернувся Джабай і привіз від Аяпа  надзвичайно  важливу звістку про  те,  що  Святослав задумав великий похід  на  Дон  і зараз поплив по  Десні збирати сили.

«Швидко ж ти їх утратиш, Святославе! — злорадно усміхнувся тоді  Кончак. — Тепер, знаючи твої  наміри, я нанесу тобі  попереджувальний  удар!»

Однак він скоро передумав. Для  чого  сурганитися аж під Київ, коли уруси  самі  йдуть  до рук?  Чи  не  краще приготувати  Святославові пастку тут,  у Половецькій землі?

Ця  думка йому  сподобалась. Знаючи зі слів  Аяпа, куди і якими силами ударить Святослав, він  вирішив ждати  його приходу дома, на  Торі.   Сюди та  в  найближчі навколишні степи він  зразу  ж  закликав орільських та  приморських ханів,   які  й  прибули з  ордами. Примчали навіть кулобичі з далекої Куль-Оби! Є  чим  пригостити зарозумілого Ольговича!   Буде   йому відплатити і  за  Коб’яка з  братією, і  за недавню хорольську ганьбу!  Всі сили Дешт-і-Кипчака стягнуті  в один кулак!

Ну,  Святославе! Начувайся!

Після полудня примчав до  нього хан  Кза. Мов  п’яний, заточуючись, ввалився в юрту,  в знемозі опустився на  подушку, простягнув уперед благально руки. На  зморшкуватому, подзьобаному віспою обличчі брудні патьоки поту, рідке  сиве  волосся збилося в ковтюхи.

Кончак уже  знав, з чим  прибув Кза, в душі  зловтішаючись, мовчки ждав, що  скаже хан-суперник.

Кза  одним духом  випив чашку холодного кумису, на яку очима показав йому  Кончак, промовив хрипко:

— Хане!  — і тут же  поправився: — Великий хане!  Прокляті уруси  захопили мої  вежі  і мої  табуни!  Полонили  всіх жінок і дітей  мого  роду! Я ледве  встиг  вивести військо з-під удару!  Що мені   робити? О,  я  нещасний! Скажи, що  мені робити?

Кончак ледве  стримав у собі  хвилю радості, що  раптом розперла груди.  Кза, той  самий Кза, який завжди ставав на його  шляху, який не  визнавав за  ним верховної влади над Дешт-і-Кипчаком, нині сам назвав його  великим ханом!  Яка примхлива доля!  Вороги своїми руками прочищають йому шлях  до влади!  Спочатку уруси  прибрали Коб’яка, хитрого і  могутнього Коб’яка, який хотів  одноосібно правити Степом, а тепер поставили перед ним на коліна сильного і гордого  Кзу!

Та  хитрий Кончак жодним словом, жодним порухом не проявив своїх  почуттів. Навпаки, нахилившись, обняв Кзу за плечі, підбадьорив:

— Не  сумуй, хане! Ти врятував військо, а поки за твоїми плечима військо, ти  — хан! Жінок же  та дітей  твоїх  визволимо!  І стада  твої  нікуди не  дінуться! Іще  завтра Святослав розплатиться з тобою за кривду сповна!

— Який Святослав? — здивувався Кза. — Київський? Я його  там  не  бачив... Над  полками урусів  майоріли стяги Ігоря Сіверського...

— Ігоря Сіверського? То й він тут, мій  сват?  Пай-пай! — Кончак узявся в боки. — Упізнаю гарячого Ольговича! Видно,  напросився, щоб Святослав дозволив іти в голові... Отже, це  він  тебе  сьогодні гарненько попатрав!

Кончак усе-таки не  втримався, щоб   не  вколоти хананедруга.

Кза  схопився на  ноги. Кончакові слова боляче вдарили його  по  серцю.

— Я відомщу йому!

— Ми  помстимося! Ми!  Гуртом!  І не тільки йому, а всім князям, і передусім Святославові! — жорстоко кинув Кончак і взяв  Кзу  за плечі. — Настав наш  час,  хане! Круг  мене нині зібрався весь  Половецький степ! Я приготував Святославові добрячу петлю, і він  уже всунув у неї  свою  голову!  Залишилося зашморгнути!.. Якщо ми  тут  погромимо  урусів, тоді ніяка сила не  спинить нас   у  нашому поході на  Русь!  Ти розумієш, що  це  означає?