Князь Ігор. Слово о полку Ігоревім - Малик Владимир Кириллович - Страница 77

Найвищої напруги битва досягла в другій  половині дня і перед вечором.

Відбивши всі  намагання  русичів прорватися до  Дінця, Кончак зрозумів, що  чаша  терезів перехилилася на  його  бік і  ключі від  перемоги опинилися в його  руках.  Він  посилив натиск з півночі, від  Дінця, і з заходу  та  півдня від  Сюурлію,   залишаючи  більш-менш  вільним,  прикритим  лише слабеньким заслоном шлях  на  схід,  до  невеличкої, довжиною  всього в вісім  чи  дев’ять верст, річки Каяли, що  текла  в  глибокій  долині з  крутими скелястими берегами з півночі на  південь і  впадала в  Сюурлій неподалік від  великого озера. Він   уже  дізнався, що   цілком несподівано, замість Святослава  Київського  з  об’єднаною  силою всієї Руської землі, зустрів лише одного Ігоря з братією. Дізнався  — і злорадно вигукнув:

— Зарвався, Ігорю!  Хоча  й сміливий ти,  хоча й досвідчений воїн, а нині зарвався! Знехтував, злегковажив небезпекою, що  чигає на  тебе! Отут  ми  тебе  й пристьобнемо! Отут, на  Сюурлії чи  на  Каялі, тобі  й кінець буде! Ой-бой!

Вимотавши сили русичів безперервним обстрілом, короткочасними, але  гострими і  кровопролитними кінними наскоками, а  особливо тим, що  змусив їх терпіти спеку й безводдя, Кончак  перед вечором кинувся  всіма силами в атаку.

І знову гаряче небо затьмарилося роями половецьких стріл.  Знову задзвеніли шаблі, закричали вої,  заіржали коні, застогнали поранені. Шум, тріск, гам,  скрегіт, тупіт,  крик знялися над  кривавим бойовищем і не  вщухали ні  на  хвилину.

З палаючим поглядом і запеченими, почорнілими вустами,  з закривавленою пов’язкою на руці  Ігор  гасав  по  полю, піддавав воям духу. Мчав від Святослава до Володимира, від ковуїв до  Всеволода, а  потім до  новгород-сіверців — підбадьорював, закликав триматися і щосили пробиватися до Дінця, надихав і добрим словом, і мечем, а головне — одною своєю появою в самій гущі  бою.

— Ігор  тут! Ігор  з нами!  — лунало по рядах, і вої з новим завзяттям кидалися в  бій,  забуваючи і про  те,  що  ось  уже який час  б’ються вони без  їжі  та  води, що  пече  їх сонце і палить сухий  степовий вітер, що  коні ледве  тримаються на ногах  від  утоми й  спраги, що  майбутнє невідоме. Смерть? Полон?

Вечір  приніс легку  прохолоду, але не приніс перепочинку.  Бій  тривав далі.  Коли стало особливо важко, примчали Ольстин Олексич та Рагуїл  з декількома воєводами.

— Княже, усім  нам  тут  кінець! І вої,  і ковуї, і витязі,  і вся  бгатія ляжуть тгупом!  — схвильовано загаркавив Ольстин. — Тгеба  тікати!

— Як  же втекти? — не  зрозумів Ігор. — Ми  оточені!

— Вночі невеликою дружиною можна буде  пробитися, княже, — почав пояснювати Рагуїл. — Пересядемо на  підмінних коней, знайдемо прогалину серед  половецьких полків  — і проб’ємося!

— А чорні люди? А вої,  у яких  немає підмінних коней? Як  же вони? Залишити їх?

— Усі ми  не  врятуємося! Марна надія! Ігор  спалахнув.

— Що  ви  мовите? Одумайтеся! Як  же  я можу  покинути простих воїнів, а з одними воєводами тікати!  Або нам  добре, або  зле  станеться — то всім  гуртом!  Бо  якщо я втечу  з воєводами та  старшою дружиною, а  простих воїнів залишу в руках  іноплемінників, то який одвіт  дам  перед Богом? Тоді довіку каратимуся більше, ніж  коли б  я  смерть прийняв! Будемо вночі всі  разом пробиватися до  Дінця! Такий мій рішенець!

Присоромлені воєводи поскакали до  своїх  стягів, і бій розгорівся з новою силою — нічний бій!

Вістрям своїм Ігорів полк був націлений на Донець. Мечем і списом прокладали собі шлях  сіверські дружини, встилаючи його  своїм і ворожим трупом. Коли коні почали падати  від знемоги і спраги, воїни спішилися.

Ігор  заохочував:

— Браття і  дружино, тут  зовсім близько! Бувалі люди кажуть, що  за той  час,  скільки потрібно доброму молодцю, щоб  пообідати, ми туди навіть пішки дійдемо!  Так піднатужмося, браття!  Вперед!

Окремі стяги піднатужувалися і глибоко врубувалися в темні й  непроглядні полки половецькі, відтискуючи їх усе далі  й далі  в поле. Здавалося, ще  одне  зусилля — і залізний обруч  половецький трісне. Ігор  кидався до них  і захриплим голосом гукав:

— Соколи! Витязі руські!  Ну,  ще  трохи!  Ще!

Та  прорватися ніде  не  щастило. Всюди на  цьому шляху темною непробивною стіною стояли кочовики, які  супроти одного руського воїна виставляли трьох  чи  чотирьох своїх. І під  ранок стало ясно: тут не  пробитися.

А на  світанні, у неділю 12 травня, трапилося найгірше: раптом почали тікати ковуї.  Скориставшись тим,  що Кончак з-перед них  відтягнув значну частину своїх  сил  на  північ, вони, як тільки загорілася ранкова зоря, прорвали неміцний половецький заслін і кинулися без оглядки в степ.  Вони ще не знали, що  це була  пастка, хитромудро поставлена на них Кончаком.

Над  полем пролунав чийсь стривожений голос:

— Ковуї тікають! Ковуї!

Ігор  щосили ударив острогами Воронця, помчав услід  за втікачами. Ні  Янь, ні  Ждан на  своїх  стомлених конях не змогли його  наздогнати.

— Верніться,  браття!  Верніться!  —  гукав розпачливо Ігор.

Та  ковуї, чи  то не  впізнаючи його, чи  охоплені жахом і бажанням  будь-що врятуватися з  цього пекла, не  хотіли впізнавати, мчали далі,  не  звертаючи на  нього уваги.

Тоді  Ігор   скинув шолом і  ще  дужче  приострожив Воронця.

Невже ніхто  не  впізнає князя?

— Воєводо Ольстин! Браття ковуї!  — загукав щосили.

Та  захриплий голос потонув у гучному тупоті копит  і дикому лементі, що  знявся над  головами втікачів. Лише один вершник оглянувся і зупинився. Це був Михалко Гюргович, син  ковуйського хана  з Остра.

— Прости, княже, — схилив він  чорночубу голову. — Злякалися ми!  Смерті злякалися!.. Адже  половці вважають нас  відступниками, зрадниками і в полон не беруть  — січуть усіх підряд!

За  ковуями здіймалася хмара куряви, а в широку прогалину, що  утворилася в оборонному кільці русичів, хлинули загони кочовиків.

Ігор  зрозумів: це  кінець! Ніяка гать  не  спинить весняну повінь, якщо вона прорвала собі  прірву!  Ніяка сила  не спинить тепер половців, що  скористалися  боягузтвом ковуїв і ринули в саму  серцевину руського війська!

— Прокляття! — вигукнув він.  — Що  ж вони наробили! І самі  загинуть, і нас  усіх віддадуть на  поталу ворогові!

— Там  Каяла, а  за  нею  — озеро, — пояснив Михалко Гюргович. — Вони хочуть  дістатися до  води, а  звідти, напоївши коней і самі  напившись, далі  в степ... Якщо пощастить, звичайно...

— Якщо пощастить... Нещасні! Там  далі  — Каяла! Чи  ж зуміють перебратися  через   неї... Та,  врешті, що  нам  зараз до  них!..

Різкий окрик Яня, що  разом зі Жданом наближався до князя, вивів  Ігоря з заціпеніння:

— Половці!

Ігор  підвів голову. Половці були  недалеко. Вони мчали йому  навперейми. Вже  добре  видно оскали кінських морд, хижий блиск очей  розпалених боєм верхівців.

— Тікаймо! — пригнувся в сідлі Михалко Гюргович і вдарив  князевого Воронця батогом по  крупу.

Коні бігли  з усіх сил.  Та сил  було  мало. Ні  гострі остроги,  ні батіг,  ні лайка, ні понукання, ні благання, — ну,  виручай, друже!  — ніщо не  могло примусити бігти  їх так,  як бігли  напоєні, нагодовані і не  змордовані половецькі коні.

Ось  Янь  і Ждан. Вони тікають разом з князем, але скоро відстають. Відстав  і Михалко Гюргович — Ігор  вирвався вперед.  Йому залишається один перестріл із лука  до своїх.  Зовсім  близько! Один перестріл!

— Ну,  конику, ну,  Ворончику, виручай!

Воронець мчить. Змучений, знесилений, спраглий, витягується в нитку, хрипко дихає. З нього клоччям спадає на землю піна, болісно зойкає селезінка. Сили його  вичерпалися, він  спотикається, ледве  не  падає з ніг...

Тоді  з гущавини руського війська виривається високий бородань, хапає першого ж коня, що,  втративши господаря, никає по  полю, і мчить князеві на  виручку. Його розкошлачена борода розвівається на  вітрі,  в жилавій руці  виблискує проти сонця двосічний меч,  він здалеку гукає  захриплим голосом: