Князь Ігор. Слово о полку Ігоревім - Малик Владимир Кириллович - Страница 85

Сонце підбивалося все  вище і  вище. Скоро й  обідати пора!.. Та  раптом відчайдушний жіночий крик струсонув і сонячну тишу, що  зависла над  Сеймом і над  левадами, і все навкіл:

— Людоньки-и! Половці!.. Убивають!.. Рятуйте!..

Прач випав із Любавиних рук.  Дівчина глянула на  село і  завмерла від  жаху:  з трьох  боків його  затоплювали степовики, вони мчали вулицями, навпростець городами, вривалися, мов  хижаки, у двори, в  хати,  нишпорили по  хлівах, клунях, коморах, наздоганяли людей, що  тікали в поле  чи до  річки, в левади чи  в ліс,  одних в’язали, інших убивали, тягнули все,   що  потрапляло під  руку,   виганяли з  повіток худобу, коней,  птицю... Ось  запалав один куток, задимів другий. Стовп диму  й вогню шугнули в синє небо... Всюди крики, тупіт,  чужинська лайка, дитячий вереск, стогін поранених, чоловічі прокляття...

Жданко зіщулився, притулився до  Любавиного коліна голівкою і тремтів, мов  перелякане пташеня.

— Мені страшно!

Вона теж  боялася. Страх скував її серце льодяним панциром. А  потерплі ноги мов   прикипіли до  землі. Щось подібне вона відчула торік у Глібові, коли на нього несподівано напали сіверяни.

Жданків голос вивів  її з остовпіння. Треба ж щось робити! Треба рятувати матір, Варю, маленьку Настуню! Ось-ось половці нагрянуть і до них!

— Мамо! Варю!  Тікайте сюди!  У леваду!  — гукнула вона щосили.

Та  її  голос розтанув у  страшному ґвалті,  що   охопив усеньке село.  Тоді  вона  кинулася бігти  — і враз  зупинилась. Хіба  встигне? Ген  на  їхнє  подвір’я завертає один  чужинець, другий, третій... Вриваються в хатину... Чується приглушений  скрик,  дитячий вереск... О  небо!   Що там   діється!.. Невже і мати, і Настуня вже  мертві, загинули?

Вона переводить погляд на Іванове обійстя. Звідти долітає  несамовитий крик Варі:

— Дітоньки-и!

Половець тягне її за коси, вона пручається. Тоді  він  б’є її, мов  скотину, ногою в живіт, в’яже  сирицею руки...

Любава хапає Жданка, хоче  занести його  за  кущі, щоб не  бачив того  жаху,  але  хлопчина вже  почув материн голос і кричить щосили, пронизливо:

— Мамо-о!

Половці почули той  дитячий крик,  побачили Любаву і Жданка. Один з  них   відразу ж  метнувся вниз, до  річки, швидко зачеберяв своїми викривленими ногами, що звикли до верхової їзди.  На  ходу  ладнав лука...

Любава зі Жданком стрибнула в човен, бовтом щосили відштовхнулася від  берега. На  той  бік!  В  очерети! До  лісу! Швидше! Швидше! Тільки там  можна сховатися від  хижих людоловів!

Яка, одначе, широка ріка!  Як  поволі пливе човен!  А половець уже  збігає в леваду, піднімає лука, цілиться.

Стріла плюхається в воду  зовсім недалеко — за кормою. Половець вищирив зуби, регоче і накладає другу стрілу. Він упевнений, що  влучить!  Швидше! Швидше! Вона упирається  бовтом у дно  — раз,  другий!  Шумить прозора вода, все ближче зелена стіна  очеретів. Чи  ж устигне?

Стріла цвьохнула над  вухом, опекла плече.

— Тетю  Любаво! У тебе  кров!  — кричить Жданко, показуючи на  білий рукав, що  почав червоніти.

Та  думати про  це  ніколи. До  кущів, до  заростей зовсім недалеко — десять кроків, п’ять...

Вона оглядається. Половець усе  ще  регоче і  накладає третю  стрілу.

Ну,  кінець! Тричі долю  не  випробовують!

Але  тут  човен із  шелестом розсуває високий  очерет і ховається в густих  його  заростях, а через  мить  упирається в твердий берег. Любава хапає на  руки  Жданка і, продираючись  крізь жовто-зелений верболіз, біжить лісом. Біжить, не відчуваючи болю  ні  в плечі, ні  в босих  ногах, що  ступають по колючій глиці, натикаються на сухе гілля  та пеньки, ні в обличчі, по якому шмагає ялинове віття... Біжить до знемоги...  І коли вже  відчула, що  останні сили залишають її, упала  в  траву, притиснула до  себе  маленьке тремтяче тільце хлоп’яти і безсило заридала...

4

В  той  час,   як  хан  Кза із  синами Романом та  Чугаєм, зятем Костуком та своїми прибічниками плюндрував обидва береги Сейму, поволі наближаючись до  Путивля, Кончак, розділивши свої  сили на кілька загонів, напосівся на Посулля  і винищував ті поодинокі селища й городки, які  уціліли від попередніх нападів або  зусиллями Володимира Переяславського були відбудовані. Терьтробичі спалили П’ятигірці, Тарголовичі — Лукім’я, Токсобичі дотла сплюндрували Мгар та  Луку,  Колобичі приступом взяли міцний кснятинський городок, а  Єтебичі винищили  все,   що  було  живого, між Щеками і Сенчою. І тільки сам  Кончак забарився під  Лубном. Думав узяти його  з ходу,  та виявилося, що  це  міцний горішок — не  по  зубах,  тому  покликав на  допомогу Токсобичів  та Колобичів.

Посадник Мотига стояв на  заборолі і дивився вниз, на берег   Сули, де  спішувалися свіжі   половецькі  загони.  Був він заклопотаний, сумний. За чотири дні облоги і безперервних   боїв   на  валах   схуд,  змарнів, очі  запали, почервоніли від  безсоння,  борода скошлатилася, а  руді  вуса  підгоріли, коли  гасив пожежу, і  з  двох  боків підковою  охоплювали міцно  стиснутого рота.   Причому один кінець їх  був  довший, а другий, більше присмалений, коротший, і від  того обличчя здавалося скривленим, ніби  болів  зуб  чи  підпухла щока.

— Що, брате  Мотиго, сунуть  поганці? Тепера нам  непереливки буде?  — прогув у нього над  вухом  Кузьмищів голос.  — Бачу, бачу... Що  ж робити?

Кузьмище тихо  підійшов і став  поруч. Він  теж  змарнів. Воронячим гніздом стирчав на всі боки чорний чубисько, а таке  ж чорне й густе,  мов  ліс,  бородище, як  і вуса  Мотиги, присмалилося на вогні  і позакручувалося поруділими баранчиками.

— А  що  робити —  триматися! —  відповів Мотига. — Скільки сил  наших стане!.. Іншого виходу в нас  немає!

— І я  так  думаю... От  тільки чи  довго  протримаємося? Уже половина людей або вбита, або поранена... Та ти дивися  — вони, здається, відразу підуть  на  приступ! Га?

Кузьмище показав рукою вниз.

Половці справді заворушилися. Одні  погнали коней на луг,  а ті,  що  лишилися, — не  менше двох  тисяч, — почали здиратися по  крутому схилові до валу.  Ладнали луки, несли палаючу смолу.

— А йдуть, кляті!  — і Мотига раптом загукав охриплим голосом: — Браття! Пильнуйте! Знову починається!.. На  забороло! На  забороло!

Він  залишився на  східному валу  — від Сули, а Кузьмище  прудко побіг   до  воріт. Там  було  найбільш небезпечне місце, бо  коли зі  всіх  боків городище оточували глибокі яри  та урвища, біля  воріт, від материка, його  відділяв лише сухий  рів.

У городищі тривожно сурмили труби. З усіх усюд до валу збиралися лубенці. Вони несли луки-самостріли, довгі  дерев’яні вила-дворіжки, щоб  відштовхувати драбини нападаючих, лозові кошелі з  піском та  землею, щоб  засипати їм очі, розтоплену смолу  та окріп. Чоловіки ставали до бійниць, жінки, підлітки й  старі  подавали їм  усе,  що  потрібно для оборони. Навіть поранені, хто ще  почувався на  силі, брали списа чи  сокиру і ставали в ряди захисників.

Усюди діжки та цебри з водою, щоб  гасити пожежі. Лубен  в котрий раз  готувався дати  відсіч  ворогові.

Кузьмище піднявся на  надбрамну вежу  й  охнув:  тисячі половців оточували городище — і понад ровом, і по  горі,  і по  яру,  що  зразу  стрімко падав у кінці рову, і по  широкій і глибокій долині, де текла Луб’янка, і попід Нижнім валом побіля Сули... За ровом, на високому горбі, стояв гурт вершників — ханів  та ханських охоронців. Серед них  горбатилася  могутня постать великого хана.

Кончак!

Його Кузьмище впізнав одразу, хоча  й  минуло кілька років, як  разом з  князями гнався за  ним та  за  Ігорем  від Щекавиці аж до Дніпра. Ох,  яка  була  добра  нагода злапати сучого сина!  Коли б не  випадковий човен, припнутий біля берега, не  проливали б нині лубенці свою  кров, не  всівалася б Переяславська Україна трупом та згарищами! Та ба! Не пощастило!

Сонце опускалося на  захід  і,  визираючи з-за ханських спин, сліпило Кузьмищеві очі.  Хитрий гаспид — Кончак! І тут усе обміркував! І сонце, засліплюючи очі русичам, допомагає йому!