Князь Ігор. Слово о полку Ігоревім - Малик Владимир Кириллович - Страница 93

Чуда   не  сталося. Коні наблизилися, і  в  носилках він побачив свого  найменшого, найдорожчого сина Чугая, який лежав горілиць і мертвими розплющеними очима втупився у синє небо, ніби  питав: «Що  ж це,  батьку? Чому  небо  таке чорне, чуже,  непривітне?»

Кза з  криком кинувся до  носилок,  припав щокою до синової щоки, гладив тремтячою рукою його  чорного чуба, заглядав у тьмяні очі,  ридав над  ним, як  мала  дитина.

Всі   стояли  мовчки,  бо   нічим  було   втішити  старого хана.

А Кза  приказував:

— Чугайчику, Чугайчику, що ж із тобою сталося! О, вайпай!  Ясний соколе степовий, чому  ж так  рано склав ти свої крила! А я  ж  сподівався колихати онуків, а  тепер колишу тебе  на  смертнім одрі!  Що я  скажу твоїй старій матері, і твоїм сестрам, і братам, і родові всьому! Чому  ж відступився  від  тебе  Тенгріхан і  не  захистив від  чужинської руки? Чугайчику, Чугайчику! О,  вай-пай! Горе  мені!

Він   бив   себе   в  груди,  дряпав  нігтями  обличчя  —  аж кров  виступила  на   ньому,  простягав  до   неба   руки,  мов благав повернути йому   сина, якого так  несподівано втратив,   і  знову нахилявся над  мертвим і  тихо, по-старечому плакав.

— Як  це  трапилося? — спитав нарешті. — Як  же  ви  не вберегли мені  сина, батирі?

Байток і Суюм  ще нижче опустили голови. Потім Байток тихо, крізь сльози промовив:

— Ми  всі були  побіля нього, хане... Жоден спис і жодна шабля не могла  його  дістати... Та дістала клята стріла  — влучила  ханові прямо в шию... Що  ми  могли подіяти? Як  порятувати?

Байток відкрив шовкову хустину, що  покривала покійного, і  Кза   побачив на  шиї, нижче того  місця, де  нижня щелепа круто  повертає вгору, невеличку рану.  Якраз там,  де міститься жила життя і смерті. Стріла влучила прямо в неї, і смерть наступила раптово, невідворотно, — разом з кров’ю, що  цівкою бризнула з-під гострого вістря, вилетіла з юнацького тіла  і його  молода душа...

Кза довго і  безтямно дивився на  ту  невеличку  круглу ранку, ніби  ждав, що  станеться чудо  і рану  затягне живою плоттю. Та  і на  цей  раз,  як  і з Костуком, чуда  не  сталося: син не  відгукнувся жодним словом, жодним порухом на гарячі батькові мольби.

— Хане, що  будемо робити? Тут поховаємо чи повеземо додому? — порушив мовчанку Суют.

Кза  підвів голову, тихо  відповів:

— Додому... Звичайно,  додому... Я  хочу  поховати його на  нашій землі, за  звичаєм предків наших. Ми  насиплемо над  ним високу могилу і поставимо кам’яну матір-прародительку, щоб  довічно плакала над  своїм сином... Там  же поховаємо і хана  Костука...

— Далеко ж...  А дні  такі  жаркі!  Як  довеземо?

— Пошукайте  меду!..   У  лісі   видеріть,  у  бджіл,  або   у джигітів спитайте — вони немало нахапали всякого добра  в уруських коморах, то, може, у кого  і мед знайдеться!.. У меду й довеземо...

Мед  знайшовся.

Обох   покійників роздягли догола, розпороли животи, випотрошили  тельбухи, а  натомість напхали полину, чебрецю та  звіробою і  залили розтопленим на  сонці медом. Потім змастивши густо  ще й зовні, загорнули щільно в цупкі попони.

За  весь  цей  час  Кза  не  проронив жодного слова — тільки ще більше зчорнів на лиці. А коли набальзамовані таким способом тіла  ханів  поклали на сідла  і прив’язали вірьовками  попід кінськими черевами, раптом підняв угору  руки  і завив на  весь  степ, як  вовк, так  страшно і болісно, що  всім стало моторошно:

— У-у-у-у!.. У-у-у-уа-а! Сини мої, сини мої, а  тепера гайда  додому!  І клянуся небом, клянуся степом нашим Половецьким, я  влаштую вам  такий похорон, якого не  знав  і не  видів  Дешт-і-Кипчак! І полетять з пліч  голови урусів, а передусім — голови князя Ігоря та  його   братії!  І вимощу я вам  з тих голів  кривавий надгробок, щоб  довіку ви  відчували, що  ваша  смерть відомщена!.. У-у-у-у! У-у-у-у!

Потім він  скочив у сідло  і вдарив острогами коня.

6

Високі береги Дніпра від  Трипілля до  Києва у  грізні, напружені дні кінця травня і початку червня 1185 року  були густо  всіяні військовим людом. Дружини Святослава і Рюрика, а також чорні клобуки зайняли всі  переправи і були готові грудьми зустріти Кончака  на  дальніх підступах до Києва.

Ярослав Чернігівський не приєднався до князів, але вже й  не  міг  знехтувати великою небезпекою,  що  нависла над Руссю. Він  став  зі  своїми дружинами та  ковуями по  Десні та Остру  — на той  випадок, коли б половці рушили на Чернігів.

Таким чином Київ і Чернігів не залишилися без захисту, і Кончак, знаючи про  це від своїх  вивідачів і не  маючи підтримки від  хана  Кзи, не  ризикнув напасти на  них  і обмежився грабуванням і руйнуванням Переславської землі.

Великі князі київські розуміли, що  їхній   обов’язок не тільки не  допустити ворога до Києва, а й допомогти Переяславу, бо  ж  із  самої глибини Володимирового серця вирвався розпачливий крик: «Се  половці у мене!  А поможіте мі!» Та  сил  у них  для  рішучого наступу було  недостатньо, тож  залишалося покладати надії  на  прихід Давида Ростиславича, князя смоленського.

Давид приплив зі смолянами на  човнах й  отаборився  у Трипіллі. Був  він  не  в дусі.  Зело  не  в дусі.  Гадав, що  буде пишна зустріч, а його  не зустрів ні Святослав, ні брат Рюрик Ростиславич. І хоча  Давид знав, що  обидва великі князі не бенкетують, не  соколиними ловами займаються, а кожного дня  ждуть  нападу Кончака, примхлива душа  його  перевернулася. Припливти з  військом за  сімсот верст  і мати  таку шану? Щоб його, Рюриковича, зустрічав якийсь нечесавоєвода?

Він  хотів  того  ж дня  підняти вітрила і рушити у зворотний бік.  Але тут прискакав від Святослава боярин Славута. Низько вклонився і  передав два  листи: розпачливого  від Володимира з  проханням про  негайну допомогу і сувороділового від Святослава з наказом іти на Зарубинський брід і переправлятися на  переяславську сторону.

Давид спалахнув.

— Про це  мови не  було! Святослав закликав мене рятувати  Київ, а тепер хоче  запроторити хтозна-куди!

— Не  хтозна-куди, а лише до Переяслава, княже, — зауважив Славута. — Хіба не однаково, де бити  Кончака — під Переяславом чи  на  Дніпрі? Цим ми  обороняємо і  Київ, і Чернігів. Та й Смоленськ теж...

— Не  однаково! — гарячкував Давид. — Мої  люди  стомилися за  таку  далеку дорогу, набили криваві мозолі на руках, день  і ніч  сидячи біля  весел!  Врешті, де ми  візьмемо коней? А піхтурою йти  в степ  смоляни не  звикли!

Смоленські бояри підтримали князя:

— Ми   пливли до  Києва! Без   коней у  степ   не  підемо! Коли б тут була  рать  з Кончаком, то  билися б,  а десь-інде раті   з ворогом шукати —  не  можемо: уже  ся  єсми ізнемогли!

Славута поскакав до Святослава. Що  робити?

Святослав покликав Рюрика — разом склали листа до Давида, умовляли не  відступати від  загальноруського  діла і спільно вдарити на  ворога. А Рюрик від себе  написав окремо: «Брате, становище на переяславській стороні, у Володимира Глібовича, вкрай важке. Якщо ми  не  прийдемо на той  бік,  вина за тисячі і тисячі загублених душ  ляже  на нас. Допоможи, брате!  Не  осором роду  Ростиславичів! Не  зроби так,  як  зробив дев’ять літ тому, коли не  допоміг мені  і братові  Роману в  битві   з  половцями біля  Ростовиця і  погані захопили через  те шість берендейських городів, перемогли нас, а многих воїв  і бояр  полонили».

Однак Давид уперся.

— На  той  бік  не  піду! Прийде Кончак на  сей  бік  — битимуся! А на  той  бік  не  піду! Вої  ізнемогли!

Кілька днів  тривали ці  перемови, кілька разів  Славута, не жаліючи ні себе, ні коней, скакав то сюди, то назад. Нарешті одного дня, прискочивши в Трипілля з новими листами від  великих князів, побачив з  кручі   напнуті вітрила Давидових човнів, що  швидко під поривами попутного вітру віддалялися вгору  по Дніпру... Давид завернув свої  полки назад, утік,  не  побажавши навіть хоч  здалеку побачити супротивника.