Останній шаман - Тисовська Наталя - Страница 22

У сни Юрасик не вірив, не чекав, як у п’ятому класі, що от зараз вийде надвір, а там його сон неспішної ходою йде, вже справджений. Слухаючи касету Мар’яни Богданівни, Юрась зашпортнувся лише на двох словах: «бісів шаман». Перед очима зринуло сердите обличчя колеги-студента, чорнявого і смаглявого евенка, про якого Юрасик у першу зустріч подумав: викапаний північноамериканський абориген! Шаманство — це не віра, говорив йому нащадок давнього шаманського роду, шаманство — це знання. І саме наголос на «знанні», на чомусь, що можна набути, дав Юрасеві підстави неусвідомлено, проти власної волі в шаманство — вірити.

«Бісів шаман», якого знайшли мертвим у власному кабінеті, вніс для Юрасика певну логіку в досі нелогічну історію з подвійним убивством, здавалося, без жодного зв’язку й мотиву. Важко припустити, що Святослав Пилипович Шапка мав якесь відношення до шаманства, але десять років мордовських таборів… З ким тільки доля не зведе в такому місці! А якщо раптом головний лікар районної лікарні пройшов обряд ініціації, оволодів знанням… Саме Мати-Хижа-Птиця, іменем так співзвучна з праукраїнською богинею з «Велесової книги», відповідальна за посвячення майбутнього шамана в північних народів. З’являється вона лишень двічі: під час народження шамана — і його смерті. Це вона забирає його душу, вішає на гілляку, щоб дозрівала. Мати-Хижа-Птиця роздирає тіло неофіта на шматки, роздає різним хворобам, щоб пожерли м’ясо й навчили неофіта лікувати. Мати-Хижа-Птиця знову збирає кості, складає їх докупи, вкладає в них дозрілу душу. Щоб шаман прокинувся — і зрозумів, що той жахливий сон, той жахливий біль — то була не хвороба, що відтепер він має знання і обов’язок, яким зв’язаний на решту життя…

А якщо потім, повернувшись із мордовських таборів додому, повністю помінявши устрій життя, посвячений політв’язень змушений був відступитися від вищого знання, покинути древню науку? Шаман, навіть якби з власної волі захотів спокійного життя, не міг дожити літа тихо-мирно, лежачи на припічку у своїй хатині й лузаючи насіння. Зрадивши, він мав втратити розум — або життя. Святослав Пилипович, схоже, обрав останнє.

Збуджено стискаючи й розтискаючи кулаки, Юрась Булочка міркував, що ж йому робити далі. По-перше, ніхто — навіть Ліна! — не повірить у шаманство головного лікаря районної лікарні Святослава Пилиповича Шапки. По-друге, якщо Юрасева теорія пояснює невідворотність смерті Святослава Пилиповича, то вона жодним чином не пояснює, хто ж саме натиснув на гачок пістолета. По-третє, в Юрасевій голові слова самі собою складалися в місткі і влучні фрази з майбутньої статті під назвою «Помста шаманського бубна», хоча Юрасик знав, що Вальтер Тадейович таку статтю в газету не пропустить. Жодної містики! — вимагав він од своїх журналістів. Містика — опіум для довірливих читачів. У добротний детектив містиці дороги нема.

Сидячи на Ліниній половині ліжка, підвернувши під себе босі ноги, Юрась Булочка вже вкотре перемотав касету з записом Мар’яни Богданівни Омелянич.

* * *

У той час як сердешний Юрась Булочка вмовляв себе тверезо поставитися до шаманської теорії смерті Святослава Пилиповича Шапки, Орест сидів у кухні й пив вихололий чай.

Після ночі, проведеної у ветлікарні, куди він, ледь не стоячи на колінах, умовив приїхати лікаря-ветеринара; після того, як Орест, замість медсестри, виконуючи лікареві накази, вводив Хованцю в стегно наркоз, потім антибіотики, потім готував операційний стіл; після того, як він провів шість годин біля Хованця, який важко відходив від наркозу, раз у раз підскакуючи, раз у раз пориваючись десь бігти; після того, як він не міг погляду відвести від собачих очей, наполовину затягнутих плівкою третьої повіки, від сльози, що нестримною цівкою збігала на собачу морду, — після цієї ночі Орест нарешті сидів у своїй кухні.

Хованець, важко дихаючи, спав на дивані, куди його вклав Орест, спав неспокійно, час від часу прокидаючись, стогнучи, жалібно дзявкаючи, і тоді господар підскакував до нього й заспокоював його. Та вже припинила стікати сльоза з собачого ока, вже зімкнулися щільно повіки, вирівнялося дихання, й Орест зміг відійти від свого чорного кудлатого друга.

У двері подзвонили. Хованець стріпнув вухом і розплющив око. Орест підійшов до дверей і відчинив їх. На порозі стояла маленька журналістка, тримаючи перед собою велику чорну сумку. Орест відступив од дверей, пропускаючи Ліну до хати, але та, втупивши в нього погляд, застигла на порозі.

— Що з вами? — нарешті спитала вона, вдивляючись у нього тривожно.

Орест згадав, що, прийшовши додому, так і не скинув ні брудної куртки, ні забрьоханих кросівок, навіть обличчя не вимив, тільки руки в лікарні, коли готували Хованця до операції. Орест махнув рукою.

— Заходьте швидше, — сказав він. — Не студіть хату. У мене пес хворий.

Ліна ступила всередину. В кімнаті був страшенний безлад, а на дивані лежав перебинтований пес, який навіть не поворухнувся, коли вона увійшла.

— Що сталося? — спитала Ліна.

— Пам’ятаєте двох у чорних пальтах із маминої касети? Це вони, ніхто інший не може бути. Накинулися на мене біля дому. Хованець мене захищав…

— Він поранений?

— Так, — мовив Орест і кинув швидкий погляд на пса, який, коли про нього зайшла мова й коли Ліна обережно схилилася над ним, тяжко й жалісно застогнав. — Але йому вже краще.

Хованець незадоволено стріпнув вухом.

— Якщо ці двоє дійсно були в лікарні, і ваша мати їх саме там бачила, мав би ще хтось їх бачити, правда ж? — спитала Ліна.

— Може бути, — знизав плечами Орест. — А… ви… прийшли…

Ліна раптово й густо почервоніла, радіючи тим, що мала смагляву шкіру, а ще тим, що стояла спиною до вікна.

«Як я могла не прийти?» — мовила вона подумки, але не повторила вголос.

— Я хотіла вас розпитати про роботу Святослава Пилиповича Шапки. Що ви знаєте про неї? Що може означати «диск», про який говорить ваша мати на касеті? Комп’ютерний? Може, пристрій який медичний?

— Поняття зеленого не маю.

Ліна боязко погладила розкуйовджену шерсть Хованця.

— Видужуй! — побажала вона псові, тоді обернулася до господаря. — Збігаю зараз до лікарні… І ще забіжу до вас, можна? Подивлюся, як тут псові ведеться…

І вона, накинувши дублянку, попростувала до дверей. Орест простягнув їй руку для прощання. Ліна взяла його долоню, потиснула й тут помітила, що пальці на долоні були стерті на кров, кісточки розбиті, а шкіра вся в подряпинах. Ліна похитала головою, беручи й другу Орестову руку в свої.

— Треба чимось намастити, — мовила вона. — А то до завтра руки зовсім спухнуть.

— Нічого, — усміхнувся Орест, — загоїться, як на собаці.

— Ну, бувайте, — сказала Ліна, нарешті пускаючи Орестові руки й відчиняючи вхідні двері.

— До зустрічі.

У лікарні її вітала незвична метушня. Люди в білих халатах, все більше жінки, нечутно сновигали з кутка в куток, човгаючи по підлозі м’якими капцями. Ліна, обминаючи загальний неспокій, непомітно для себе опинилась у тісному приміщенні аптеки й спостерігала за біганиною крізь двері. Ось одна медсестра винесла квіти й поставила їх на широкий довгий стіл, що стояв посередині вестибюлю, а інша, вхопивши квіти, одразу ж перемістила їх на низьку тумбочку, притулену до столу. Ще одна медсестра винесла чисте біле простирадло й ним застелила великий стіл.

— Що тут готується? — спитала Ліна аптекарку, сама вже здогадуючись, що почує у відповідь.

— Зараз тіло Святослава Пилиповича привезуть, — мовила аптекарка в рожевому светрі, схрестивши руки на грудях.

Ліна закліпала віями. Відьма в рожевому светрі, з якою Ліна підписала нещодавно химерний контракт, мружила до неї чорні очі. Відьма постукала кінчиками пальців по дзвінкому склу вітрини, і Ліна помітила, що нігті в неї довгі й червоні, вкриті лискучим лаком, присипані блискітками.

— Глядіть, глядіть, виносять! — скрикнула аптекарка в рожевому светрі, вказуючи пальцем на траурну процесію.