Останній шаман - Тисовська Наталя - Страница 37

Спочивальнею цю кімнату Орест називав умовно, бо насправді вона радше слугувала кабінетом — малим, заповненим вщерть книжками, затисненим великим письмовим столом, і диванчик тут тулився в самому кутку й начебто цьому помешканню зовсім не належав.

Над диванчиком висіло кілька світлин, де троє людей, вдягнені в армійські — чи зеківські — сірі бушлати, були зняті на тлі одноманітних зимових краєвидів. Орест наблизився до знімків і впізнав один із них — такий самий був вкладений у листи батька до матері. На світлині молодий іще Святослав Пилипович стояв між молодим іще Олександром Остаповичем Шкварченком і незнайомцем із північних народів.

Мічилла, шаман… — подумав Орест і уважніше придивився до чорнокосого гостроокого чоловіка на фото. Він пригадав, що розповів йому вчора пізній гість: як шаман знайомиться з пам’яттю людини на духовному рівні, як проникає в людське найвище «я» і може читати з нього і минуле, і майбутнє. Мічилло, — приглядався Орест до світлини й ловив вогник ув очах на вилицюватому обличчі, — як вас розпитати, що сталося з Олександром Остаповичем і до чого тут шаманство?..

Хованець між тим прогулявся кімнатою, встромив цікавого носа в усі доступні щілини, навіть став чорними великими лапами на підвіконня й нарешті повернувся на поріг. Поза його свідчила недвозначно: нічого, вартого уваги, в цьому помешканні нема, навіть не сподівайся. Орест поклався на нюх свого пса й за мить опинився в ванній кімнаті, де пес так само безапеляційно повідомив, що й тут нема нічого корисного. Звідки пес міг мати такі nочні відомості, Орест не замислювався, але вірив йому беззастережно.

Виглядало на те, що або Олександр Остапович Шкварченко запізнився зі своєю звісткою, або таємничу скриньку, до якої мав пасувати ключик, варто було пошукати деінде.

* * *

У цей самий час на протилежному кінці міста відбувалася нарада. Власне, нарадою в повній мірі це й не назвати, бо двоє, вдягнені в міліційні строї, радше не радилися, а сперечалися, то підвищуючи, то стишуючи голос, і тоді в їхню мову домішувалося сердите звіряче гарчання. Один із міліціянтів нам уже знайомий — молодий, повногубий і суворий, який навідав Ореста в його хаті, а от другий — старший і за віком, і за званням, а проте молодий мав нахабство говорити до нього не так шанобливо, як цього вимагали обставини.

Якби читач уважніше придивився до двох запеклих антагоністів, він би неодмінно зауважив деяку схожіть і рис обличчя, і рухів, і жестів, і тоді ставала зрозумілою фамільярність у ставленні молодшого міліціянта до старшого. Щоб у читача не лишалося жодних питань, сповістимо: молодший, якого звали Валерій Миколайович Нечипоренко, був племінником старшого, якого звали… ви не повірите! — Валерій Миколайович Нечипоренко. Бувають у житті такі збіги. Отож, щоб не заплутувати читача, ми станемо молодшого називати просто Валерієм, а старшого Валерієм Миколайовичем.

Тим часом старший, який вкотре знизив голос і тепер харчав від напруги, говорив:

— Справу не вважаю за потрібне відкривати. Звичайна смерть старої людини. Розтин нічого не виявить, гарантую…

— А як виявить? — непримиренно сичав молодший. — Я ретельно все перевірив — і питань своїх не знімаю. Чому рама, яка на зиму була заклеєна, раптом виявилася відчиненою? Адміністраторка била себе в груди, що після зими вікна ще не мили, тож і не розпаковували. А шибки таки брудні — ледве сонце крізь них видно… А ще напрасована сорочка, без сумніву, вихідна, лежала на самому дні сумки. От ти б поклав сорочку на дно, якби добре її перед тим випрасував?

— Хлопче, хлопче! — замахав руками Валерій Миколайович. — Я знаю, що ти запальний, але не жени поперед поїзда. Дочекайся розтину.

— Якщо після розтину в патологоанатома лишиться хоч найменший сумнів стосовно природності смерті, я відкрию-таки справу…

— Добре-добре, відкриєш-відкриєш! — закивав Валерій Миколайович. — Відкриєш іще одну карну справу собі на карк. Мало тобі всього того, що ти зараз маєш…

— Пане майоре, — молодший взявся на вилицях червоними плямами, — у мене за місяць чотири розкриті злочини…

— Угу. А п’ятий?

— І по п’ятому вже все готово.

— Тільки злочинця нема…

Молодший хижо вирячився, але промовчав.

— Ну, все, хлопче, до мене зараз люди мають навідатися, тому на сьогодні суперечка вичерпана. Я їду додому о сьомій. Тебе забрати?

— Ні, дякую, — з притиском відповів молодший, — я ще працюватиму над п’ятою справою.

Він кивнув на прощання й, не озираючись, вийшов із кабінету. Валерій же Миколайович обернувся до сейфа, смикнув незамкнені дверцята й кинув на полицю три картонні течки, які лежали в нього на столі. Схоже було, він готувався зустріти відвідувачів, тож миттєво забув про суперечку з племінником. А дарма. Бо якби він прослідкував за племінником і зупинився, скажімо, на мить під дверима його кабінету, то був би без міри здивований, почувши, як той сповіщає у телефон:

— Вальтере Тадейовичу? Впізнаєте мене? Маю до вас взаємовигідну пропозицію… Ну-ну, не поспішайте. Еге. Вчора у нас сталися дві прикрі події…

Ще більше майор Нечипоренко здивувався б, якби йому до рук трапив телефонний рахунок: розмова була міжміська.

Розділ VI

ПРИГОДИ ПОЧИНАЮТЬСЯ

«Ніч світилася білими цятками щурячих очей. Вони були всюди: ховалися в листі дерев, визирали з чорних проваль підвалів, насувалися з двох боків на дорогу, обсідали дитячі майданчики у дворах. Тоненький писк і настирливе шарудіння супроводжували їх, а ще — важкий задушливий сморід, який зависав над принишклим містом, тільки-но за обрій закочувалося сонце. Дедалі щільніше облягаючи перелякане місто, вони відступали хіба над ранок — неохоче, неквапно, щодень пізніше; спершу тануло в гучних, радісних звуках ранку огидне шарудіння, тоді під сонячними променями починали згасати страшні хижі цятки, й останнім піднімався в небо сморід, що його помалу витісняли звичні запахи бензину, смажених сніданків, липового цвіту…»

Юрась Булочка відсунувся від монітора і критичним оком ще раз перечитав текст. Тяжко зітхнувши, він мишкою виділив написаний абзац і рішучо натиснув на клавішу «Стерти». Ох, як важко було Юрасикові розлучатися з дбайливо виписаними словами, але ж… Колонка «Українські химери» — він це розумів — для когось стане простою пробою пера, а для нього — випробуванням. Він має написати блискучий, витончений, вишуканий твір! Такий, щоб у ньому — і легкий стиль, і закручений сюжет, і несподівана розв’язка. Такий, щоб узяв першу премію мимохідь. (Такий, щоб журналістка Ліна Оверченко ридала, реготіла й умлівала над ним…) А ця заяложена щуряча тема… Юрась поклав довгі пальці на клавіатуру й замислився, несвідомо затуляючи вузькою спиною екран комп’ютера.

Біда в тім, що письмовий стіл Юрасика, як наймолодшого співробітника редакції, стояв на проході, майже впритул до дверей. Кожен, хто заходив до кімнати, одразу ж натикався на молодого кореспондента газети «Речовий доказ», який здебільшого ховався від візитерів за монітором. Та хіба це найстрашніше! Гірше було в перші місяці роботи, коли якась добра душа притулила його стіл так, що щоразу, тільки-но візитер штовхав двері темпераментніше, ніж треба, вони з оглушливим «хрясь» врізались у край столу. Які муки переживав у ці моменти Юрась Булочка, годі описати! І тільки за два місяці, коли Юрасик нарешті відчув себе частиною цього дивного, якогось розвих-раного і різнобарвного колективу журналістів, він зважився на вчинок: лишившись після робити довше, ніж звичайно, буцім конче має дописати статтю, Юрась мужньо відсунув на два сантиметри стіл колеги, що стояв упритул до його власного, а тоді вже — і свій. Зранку жодна душа не звернула уваги на те, що двері чомусь уже не гахкають, коли треба й не треба, і тільки Ліна, прослизаючи між столами, щоб забитись у свій куток, зизила здивованим оком: учора ніби було ширше?..