Останній шаман - Тисовська Наталя - Страница 51

— А він як буде — зубами чіплятися? — хованець звів розгублені брови.

— А хай би й зубами, — махнула нявка тонкою ручкою і закомандувала: — Вовчику, раз, два-с, три-с — хвостика вчепись!

Вовк у відповідь вищирив зуби й позадкував. Хвіст підліз до нього ближче, припрошуючи й заохочуючи. Вовк загарчав і знову позадкував, уперся в стіну ями й дрібно затремтів.

— Вовчику, ну, чого ти боїшся? — лагідно вуркотіла нявка. — Полоз тобі нічого не зробить. Він сьогодні добрий…

— Я до-о-обрий…

— …не голодний, — підхопив хованець, — він уже мертвечини наївся…

Вовк кривив писок і гарчав.

— То як там? — гаркнув полоз із кущів.

— Секундочку, секундочку…

— Хвилиночку! — крикнув хованець. Луна гупала ліском із боку в бік, прокинулися ранні птахи й невдоволено заголосили, а сіроманець тільки щулився й затявся не рятуватися з вовчої ями.

Полоз зітхнув. Він раптом пригадав, що в печері на нього чекає недогризена рука, якою він, щоправда, вже раз вдавився, але ж бомба не падає двічі в одну воронку?.. Він тицьнув вовка хвостом у живіт і хотів підхопити впоперек і викинути нагору, та вовк, доведений до відчаю, клацнув зубами й уп’яв ікла в лискуче полозове тіло.

— Ох ти ж вражий сину! — охнув полоз на тому кінці. Залопотали крилами переполохані птахи й здійнялися в повітря з переляканим галасом.

Довгий змій блискавичним рухом обкрутив три кільця довкола вовчого тулуба, перекривши тому доступ повітря в груди. Сіроманець зм’як і обвис. Несила опиратися, — читалося в затуманих очах, — надурили, надурили!.. За мить він уже лежав під горішником і тяжко відсапувався, і з кожним видихом здавалося, що всередині хряскає переламане ребро й хлюпає кров.

— Живий, вовчику? — ласкаво поплескала нявка по голові сіроманця, від якого була вдвічі менша, наче песятко голубила. Вовчик ніяк не міг віддихатися, тоді спробував зіп’ятися на лапи й зробити кілька кроків. Ребра вже не так боліли, та й кров наче перестала хляпати всередині. Вовк протрюхав туди-сюди, непомітно заглибивсь у хащі й було вже майже сховався за кущами, коли нявка з диким криком: «Куди?!» — зависла йому на хвості й почала видряпуватися на спину.

Голова полоза вилізла з кущів.

— Як ви тут?

— Пречудесно, — кивнув хованець. — Ти — наш рятівник у скрутну хвилину. Повік не забудемо.

— Ну, хіба мені важко за добре діло віддячити, — колупнув хвостом землю полоз. — Тоді бувайте?

— Бувай і ще раз дякуємо.

Полоз, звиваючись автомобільними камерами, помалу віддалявся. Хованець випадково глянув на землю, де щойно крутилося полозове тіло, й застиг у німому подиві: широка смуга землі була випалена; дрібна травичка, яка почала вже було пробиватися, вигоріла на чорне вугілля й ще ледь-ледь курилася і пахла п’янко димом, вечірнім багаттям, піснями упівголос, щоб не збудити нічну тишу…

Ой в’ється річечка,

Води по литочки,

Річечка-стрічечка,

Довкола квіточки,

Ой в’ється-котиться,

А красна дівонька

Все над роботою

Клонить голівоньку… —

долинуло звідкись здалеку, де повзла помалу полозова голова, а її наздоганяли товсті й лискучі кільця, схожі на автомобільні камери. Сентиментальний полоз, дихаючи жаром, звивавсь і мріяв про молодичку, яка, може, де заблукала поночі та трапиться йому припадком на шляху…

Розділ XIV

ХТО ВРЯТУЄ ЛІНУ ОВЕРЧЕНКО

У темряві, де хоч в око стрель, шурхотіли дві високі темні фігури. Кружляли у тісному приміщені, чимось погрюкували — то раптом двері зойкнуть і заскиглять щемливо, то дошка в підлозі рипне невдоволено.

— Маєш ліхтарик? — спитала одна фігура пошепки, тоді прокашлялася голосно, відганяючи страх.

— У машині, — сипло відповіла друга.

— Принеси, — на повний голос наказала перша, й голос той пролунав над проваллям, як давній лицарський ріг, і шпиги, котрі чатували за дверима, впізнали в голосі Ореста.

— Ліно, ти жива? — тоненько крикнув у бездонну яму його товариш, Юрась Булочка.

Провалля мовчало й дихало тяжким духом цвинтаря.

— Скажи хоч слово! — вмовляв Орест глибоку яму, але звідти — ані слова, ані зойку, ні стогону. Чорне й мертве провалля, жахлива безодня. — Ліночко, я тебе зовсім не бачу! — повторював Орест, шарпаючи двері, які не хотіли відчинятися до кінця.

Захеканий Юрасик тицьнув йому металевий пальчик-ліхтарик, що світив тонкою яскравою цівкою. Орест покрутив ручку, збільшуючи конус світла, а тоді, боячися спрямувати світло вниз, відкинув змокле волосся з чола й рукавом тернув по обличчю, здивувавшись, чому рукав став мокрим і чому в очах стоїть пелена.

— Світи, бо батарейки надовго не стане, — шепнув Юрась і ліг на край провалля, зазираючи всередину.

Світло відбилося від одної стіни, тоді від другої, почало помалу спускатися донизу. Що нижче повз промінчик ліхтаря вглиб страшної ями, то химернішою ставала надія побачити Ліну живою.

«Господи, зроби так, щоб вона була ціла, — ворушив вустами Юрасик без звуку, — Господи, зроби так, щоб вона була ціла…» Ліхтарик тремтів в Орестових руках, світло судомно блимало, а дна ямі не було й не було. «Чорна діра», — недоречно майнуло Орестові в голові.

— Там ніби колодязь, — прошепотів Юрась Булочка. — Хіба таке може бути? Це ж не замок середньовічний…

Світло повзло й повзло донизу. Ще вихопивши з пітьми кілька цеглин на мурованих стінах провалля, промінь потонув у темній пустці. Дна не було. Я сплю, мені сниться сон, — думав Орест, — я прокинуся — а цього всього не було…

— Що ж робити? — схлипнув Юрасик, гикнув і раптом по-дитячому розплакався. — Немає дна у цій дірі! Ліно, Ліно, — загукав він, — ти мене чуєш? Ліно, відгукнися!

— Мені потрібна мотузка, — Орест зосереджено стяв вуста у нитку.

— Трос у машині, — Юрась утер носа брудною долонею, — але ж він не такий довгий, як цей клятий колодязь!.. Господи, зроби так, щоб вона була ціла…

Ліхтарик крутнувся й освітив синю курточку на довгій фігурі, що лежала на порозі, за яким не було землі. Стіни… стіни були — сірий камінь, поточений часом, де-не-де зеленкуватий, вогкий. А над головою — старе дерево низької стелі.

— Трос… Не може ж такого бути, щоб ця яма справді була бездонною?

Може, — відповів Юрась Булочка подумки. Може. І не допоможе трос, не допоможе! У два скоки від добіг до машини, витягнув із багажника сіру покручену змію і заніс її до контори. Орест простягнув руку.

— Краще я, — мовив журналіст тихо, — я легший… Потримай, щоб я не вбився.

Орест похитав головою. Перед очима плавали кола. Рухи його були повільні, загальмовані. Він хотів щось робити, проте ніяк не міг збагнути, з чого починати.

У цей час Юрасик, відступивши на крок, рвучко зав’язав вузол на віддалі сантиметрів вісімдесятьох од кінця тросу, тоді обкрутився ним і зачепив гак на кінці тросу за той вузол. Другий кінець він гаком зачепив за іржаву завісу, намотав середину тросу навколо єдиного крісла, яке дивом лишилося в занедбаній конторі, поклав крісло боком на долівку, й застиг над краєм провалля.

— Розмотуй трос помалу, — сказав він тихо. — Я спускаюся. Де ліхтар?

Орест нарешті отямився. З руки в руку помандрував ліхтарик, і розвихрана Юрасева голова нерівними стрибками почала опускатися в бездонний колодязь. Двері загрозливо харчали. Орест розмотав трос до останнього кільця й нахилився над проваллям.

— Що там? — гукнув він упівголоса.

Десь унизу блимав ліхтарик. Чулося сопіння побратима, що за одну годину став йому ріднішим за кревного брата. Трос уп’явся в долоні, здираючи шкіру до крові. З-під допіру натертої мозолі кров зацебеніла раптом, стала скрапувати стиглими краплями, і Орест фізично відчув, як та кров зв’язує його назавжди з отим чужинцем унизу.