Останній шаман - Тисовська Наталя - Страница 55

— Підйом! — наказав хованець. Нявка мугикнула й ще глибше заховалась у куртку, щезла під горами пера, мов і нема її і то просто куртка така пухнаста. — Підйом! — гаркнув удруге хованець. — Перша година, а ми ще не снідали…

Нявка вистромила гострого писка з-під каптура.

— А що на сніданок?

— А що звариш, те й їстимемо.

— Пхи, — скривилася нявка і знову зникла під курткою.

Тоді хованець вдався до хитрощів. Прочинивши ляду, яка вела з горища, він голосно потягнув носом, двічі облизався. І справді: знизу цівкою почав підніматися запах чогось смаженого, ситного і, вочевидь, смачного. Нявка мимоволі випірнула з-під куртки й принюхалася. Тут вона згадала, що толком не їла з учорашнього ранку, та й тоді бігла через місточок, ухопила кленовий листочок… Вона увіч побачила запашне горня трав’яного узвару, тарілку смажених грибів, ну, може, ще й солоденького такого чогось…

— Підйом, — повторив хованець і витрусив нявку з-під куртки. Зеленокосе ледащо потяглося гнучким тілом, усміхнулося півзабутому сну. Щось там таке було, у тому сні… Щось таке напрочуд приємне, у жовторгарячих квіткових барвах… І сьогодні, на четвер, сни збуваються… Нявка довірливо глянула на хованця жовтими очима й спитала:

— А що там так смачно пахне?

Хованець знизав плечима й поліз донизу. Піч у кухні тепла; зранку хтось у хаті прокинувся до схід сонця й добре пропалив її, і вона ще берегла жар. На столі лишилися крихти хліба, а в мийці — пусті тарілки, але нічого смаженого, смачненького ніде не було. Нявка метнулася поміж каструльками, загрюкала накривками. Ніде нічого! Але ж той запах, той чудесний запах!..

— Ти мене надурив! — образилася нявка. — Ти на мене ману навів! Сніданку нема, я тільки дарма підвелася! Ну, я тобі!..

— І нічого не дарма ти прокинулася, — набурмосився хованець. — Зрештою, ти чим у місті займалася всеньку зиму? З телевізором наодинці? Могла варити трохи й підучитися…

Нявка сердито вищирила дрібні прозорі зубки, і хованець відчув, як шкіра на шиї заболіла й почала горіти, наче його вкусив ґедзь, але нявка натомість відвернулась і посунула до холодильника. Та-ак, на смажених грибах можна ставити хрест: одинокий шматок сиру жовто тьмянів з нутра холодильника…

За весь сніданок нявка не промовила ні слова, лишень супила смарагдові бровки. Хованець підлещувався й підлабузничав, але товаришка крутила головою й жодного разу не дозволила впіймати свій погляд. Після сніданку, коли хованець уже втратив будь-яку надію на примирення, нявка зненацька промовила, ні до кого не звертаючись:

— Учора в лісі я бачила кабана.

— І що? — загорівся хованець. Сита нявка, схоже, відтанула душею, але тепер їй не можна дати розслабитись і знову впасти у злостивий настрій.

— Такого дикого кабана з великим рилом…

Хованець боявся промовити й слово, щоб не сполохати вдавано байдужу оповідь. У голосі нявчиному бриніла загадка. Хованець затамував подих, але товаришка надовго замовкла. Вона обернулася до вікна й почала розчісувати коси, щось таке собі наспівуючи.

— То що кабан? — зважився спитати хованець, незграбно переставляючи пусті тарілки до мийки.

— Маю план, — відповіла нявка, швидко заплела косу й зав’язала її вузлом на кінці.

На стежку, яку поночі так легко винюхував вовк, двійко слідопитів натрапили, тільки зробивши три повних кола довкруж галявини, що на ній полісун збирав отару сіроманців. Стежка переповзала з яру в яр, і нявка, виломивши десь довгу лозину й тягнучий за собою по землі, зосереджено рахувала яри, щоб не переплутати і ще раз не втрапити у вовчу яму. Врешті-решт вона суворо зупинилася на дні темної улоговини, пройшлася взад-уперед, для чогось притупнула кілька разів і сказала:

— Тут, — поставивши в кінці короткого речення жирну крапку.

Хованець принюхався. Запах кабана він би вчув обов’язково, але тут, хоч і тхнуло якоюсь звіриною і птаством, кабанів чути не було. Нічого не мовлячи, хованець всівся на всохле деревце і підпер підборіддя рукою.

Нявка ще раз пройшлася взад-уперед уздовж яру, нахилилася над нечіткими слідами на землі і вдоволено прицмокнула. Хованцеві кортіло поглянути, що вона там побачила, аж у п’яти свербіло, та він стримався: нехай проводить свій план у життя сама, з її планами потім кісток не збереш…

Нявка заплющила очі й гойднулася. З улоговини догори, до самого неба полинула пісня-скоромовка, пісня-замовляння.

Де скарби лежать незлічені,

Б землю чорную закопані,

Стережуть їх звірі дикії,

Боронять кущі ліщинові,

Де вогні іскряться поночі,

Голоси дзвенять-регочуться,

Дзвонарі гримлять підземнії,

Скарб відкрий мені захований!

Недовірливий хованець із подиву вилупив очі. Якби не білий день і не сонце вгорі, він подумав би, що то йому привиділось-наснилось: там, куди вказувала нявчина гінка лозина, просто з повітря матеріалізувався здоровезний кабан, підморгнув, хрокнув і промовив людським ображеним голосом:

— Дайте їсти! Зима була така голодна! — і зареготів.

Але нявка виявила неабияку витримку й безсердечність: зосереджена й сувора, вона замахнулася на кабана лозиною й була б уперіщила його по спині, якби…

…У кожному оповіданні, подумав хованець, як і в житті, час від часу обов’язково зринає недолуге слово «якби». На тому відтинку оповіді, де воно з’являється, так і чекай біди: не з’явись воно, і пішла б оповідь широким второваним шляхом і довела б читача до щасливого кінця, а так хіба можеш бути певен, що тепер історія не закрутиться вузлом так, що й біс не розплутає? Хованець зітхнув і зізнався собі, що страшенно не любить слів «якби», «коли б», «мабуть». Кручені такі слова, ненадійні, з підтекстом. І ще він подумав, що на цьому — кінець лінійній оповіді в його історії і тепер почнуться всілякі негаразди. Він підвів очі до того місця, де стояла нявка й збиралася вдарити кабана лозиною…

…якби з трьох боків на неї не насунуло троє підозрілих істот: двоє чорних, пики червоні, очі блищать лиховісно, а третій — горбун на коротких ногах. Кабан хрокнув і позадкував, але двоє чорних зійшлися рішучо й перегородили йому дорогу. Кабан зіщуливсь і змалів. Хованець із подивом зауважив, що кабан зробився навіть меншим за нього самого.

— Вгодований, — мовив горбун, озираючи кабана з усіх боків. — Ану, бешкетнику, йди-но сюди! — поманив він кнура кривим пальцем і оскалився.

— Це наш скарб! — забелькотіла нявка ображено. — Це я його прикликала!

— Ну-ну, — солодко й заспокійливо поплескав її по плечу горбун кістлявою рукою, — ти, може, й прикликала, а ми скористаємося…

— Але ж це, — нявка задихнулася від гніву, — несправедливо!

— Ой, що в цьому світі справедливість? — по-філософському зітхнув горбун. — Он ти, наприклад, чого з міста в ліс утекла? До хазяйки своєї по-справедливому поставилася? А вона ж, бідна, переживала-нервувалася, шукала тебе всюди…

Нявка зашарілася.

— А цей скарб… — продовжив горбун. — Хіба не має він дістатися тому, хто зуміє його якнайкраще використати? Ти що з ним збиралася робити?

Варто чесно зізнатися: це питання нявка не продумала в деталях. Вона не вміла забігати так наперед, тому й ніколи не навчилася грати в шахи. Стратегія, тактика… Вона завжди плутала ці складні слова.

— Отож-бо й воно, — повів головою горбун, — а заздалегідь подбати, щоб скарб потрапив у надійні руки і використовувався не абияк, а за прямим його призначенням?

Горбун рішучо наблизився до кабана й помацав його за м’якеньке рильце. Той хрокнув і спробував відповзти. Горбун похитав головою і озирнувся у пошуках потрібного інструменту. Погляд його натрапив на лозину, яку нявка й далі стискала в кулаці.