Останній шаман - Тисовська Наталя - Страница 61

Опир, ніби він тільки того й чекав, заскочив на гарбу позаду щезника. Підніс великі долоні до обличчя. Нявка не зразу зметикувала, що він збирається робити, але наступної миті опир клацнув зубами — і наручники злетіли з зап’ясть. Відкинув залізяччя, і воно впало з гарби, вдаривши лісову мешканку по коліну.

Хованець дочалапав до гарби й важко навалився на її край.

Опир махнув кулачиськом, поціливши хованцеві в червоне око. Сонце посунуло за обрій швидше, швидше, от-от закотиться, щезне назавжди… Та чорне кудлате створіння чіпко трималося за борт обома руками й устояло на ногах, тільки голова сіпнулася назад.

Нявка скулилася на землі.

— Вйо! — крикнув щезник і ляснув коня віжками по лискучому заду…

Нявка й сама не відала, як це сталося. Її мовби щось підкинуло в повітря, і вона повисла на чорному кінському хвості. Шорстка шерсть колола долоньки. Кінь затанцював, і гарба погрозливо хитнулася.

Сонце провалилося за небокрай.

…Нявка вже не могла того бачити, та міліціянтам нарешті вдалося розбуркати відділок. У дверях з’явився спершу черговий, далі ще кількоро людей. Двоє побитих із «бобика», один — з кривавими патьоками на обличчі, другий — безладно розмахуючи ні до чого не придатним пістолетом, відчайдушно жестикулювали й тицяли пальцями туди, де щойно за деревами зник силует втікача.

Побратими ж постраждалих повелися вкрай необдумано. Замість того, щоб, покинувши всі нагальні справи, рвонути навздогін утікачеві, один уклав закривавленого товариша на землю, махнув комусь у проріз дверей рукою — певно, щоб викликали «швидку», витягнув із кишені хусточку й почав обтирати кров і юшку з обличчя. У вечірній півтемряві кров була зовсім чорною.

Інший розпитував дядька з пістолетом, і коли шофер нарешті заліз до кабіни «бобика», а слідком за ним — ще троє, утікач мав змогу опинитися ой далеко! — якби…

Якби нявка не повисла всією вагою свого манюнього тіла на кінському хвості, боязко косуючи на гарбу у себе за спиною.

Щезник всерйоз розсердився. Тримаючи віжки лівою рукою, він помалу почав піднімати вузлуватий палець правої, і коли той націлився нявці в спину, вона хребтом відчула холодний струмінь повітря. Вухо її мов відкрилося, стало напрочуд чутливим до довколишніх звуків, чекало, що ось-ось здалеку прилине переможна пісня порятунку, а натомість у вушну раковину змієм поповзло замовляння-закляття.

Довгі нявчині коси помалу стали сторч.

Під темнії ріки,

Під грізне каміння,

Під зимнії води,

Під чорную твердь,

Навіки, навіки,

Де тиша і тіні,

Де сонце не сходить,

Де пострах і смерть,

Спускайся, ду…

Якщо він устигне проказати «-ше», це кінець. Нявка ніколи не зможе повернутися з того світу. Вона вже рушила по тонесенькому місточку, що з’єднує світи цей і той, ще мить — і вороття не буде…

Хованець ревнув і кинувся на щезника. І в ту секунду, коли губи щезника вимовляли останній склад довгого і страшного закляття, чорна кудлата істота штовхнула його під руку. Палець із націленим нявці в спину нігтем стрибнув угору.

З каштанового віття пурхнули широкі крила. Палець щезника завис на півдорозі, з вуст зірвалося приглушене «-ше». Зненацька заскочена тваринка перекинулась у повітрі й каменем упала додолу. У світлі ліхтаря, що тільки-но спалахнув, хованець помітив перетинчасті лиличі крила.

Одночасно нявка відірвалася від конячого хвоста й гепнулася на землю, преболяче забивши куприк. Хованець зіслизнув з гарби.

Щезник повільно розвернувся.

Нависаючи над краєм гарби, він поглянув на хованця так, що привиділося: спалахне зараз чорна шерсть у того на грудях, побіжать по тілу язички вогню — сині, холодні, моторошні. Хованець інстинктивно позадкував, а щезник нічого не робив, тільки дивився на нього, заморожуючи зимним поглядом кров у жилах.

Темрява зійшла на містечко Рябокінь і тяжким запиналом накрила вулицю. Зникли з очей крила мертвого лилика, розтанула в мороці біла пелена нявчиної сорочки, чорний одяг опиря злився з чорнотою неба, згас один-єдиний ліхтар, мов хтось у нього пожбурив камінцем, розтанули всі звуки: людські голоси, дзижчання машин, віддалена музика, — навіть запахи зникли з повітря: кудись поділись і запаморочливі аромати весняного буйного квіту, і дух печеного й смаженого з відчинених вікон людських осель, і пах розбурханої весною ріки. І лишилися тільки два ока, які насувалися на хованця блискучими страшними жаринами, які сповільнили хованцеві рухи й остудили серце. Не в змозі навіть заплющити повіки, хованець чекав на щезникове слово, яке покладе край цьому жахіттю. Яке покладе край усьому.

У цю секунду міліційний «бобик» нарешті вигулькнув з-за рогу й, розганяючись на рівній дорозі, помчав за втікачем. Ліхтар спалахнув веселим світлом.

Щезник хльоснув коня, вйокнув на нього грізно, і гарба зникла, ніби її ніколи тут і не було.

Розділ II

ПРОПАЛИЙ ГЕРОЙ-ЛЮБОВНИК

Великий чорний пес породи ньюфаундленд сидів посеред двору і самозречено вив. Іноді він так захоплювався, що аж повискував, і тоді кошеня-недоросток, яке швендяло у пса під ногами, перелякано присідало й довго схвильовано нявкало.

Хата під зеленим дахом була замкнена, а хвіртка, навпаки, розчинена навстіж. До хвіртки притулився збентежений чоловік і куйовдив своє й так розкучмане волосся. Зовнішності він був непоказної, та ще й штани й куртка на ньому добряче пом’яті, але щось ув очах його проглядало таке, що ніяк не поєднувалося з образом недорікуватого чупруна.

І так і сяк прикликав чоловік чорного пса, щоб той нарешті вийшов із двору, та пес ображено вив і не хотів зрушити з місця. Одного разу незнайомець навіть спробував потягнути пса за нашийник, і тепер із рукава синьої піджачини звисав добрячий клапоть тканини.

— Ну, ходи вже, ходи вже зі мною! — розпачливо вигукнув чоловік. Пес хитнув лобатою головою.

Якби поруч прогулювався хтось із місцевої рябокінської міліційної служби, він неодмінно упізнав би у розпатланому дивакові молодшого лейтенанта на прізвисько Марадона. Й анітрохи б не здивувався, уздрівши його саме тут.

Чоловік на прізвисько Марадона не просто так вовтузився з чорним непоступливим псом. Коли сьогодні зранку в конторі, де він мав честь працювати, пролунав дзвінок і роздратований жіночий голос, раз у раз зриваюсь на крик, почав домагатись, аби «стулили пельку цьому скаженому собаці», він байдуже приготувався їхати на виклик. Щойно Марадона почув назву вулиці, де вив, не вгаваючи, пес, як серце у нього зрадливо тенькнуло. Вулиця була занадто знайома! З січня місяця вже двічі тут ставалися дивні пригоди.

Коли ж мотоцикл під’їхав до двору, де за деревами проглядала хата під зеленою покрівлею, впевненість Марадони зросла стократ: самозабутнє собаче підвивання линуло саме звідси. З господарем хати, Орестом Святославовичем, міліціянт зазнайомився особисто за не найкращих обставин.

«Хованцю!» — тихо й невпевнено покликав Марадона. Чорний пес глипнув на гостя червонуватими печальними очима та продовжив пісню.

Марадона обережно обійшов Хованця і наблизився до дверей, поторсав їх. Замкнені двері не піддавалися. Тоді він спустився з ґанку й зазирнув у кухонне вікно праворуч. Відчинена шафка, яка вгадувалась удалині, неприємно вразила його. Марадона придивився й розрізнив у непевному ранішньому світлі неохайний мотлох посеред кухні. Зробив іще кілька кроків уздовж стіни й повернув за ріг. І тут його ніби хтось ошелешив каменюкою по голові.