Останній шаман - Тисовська Наталя - Страница 73

Гарний першотравневий ранок! Діти носяться з вереском, хлюпають по калюжах, перевіряють, як швидко взуття намокне. На вузьких смужках городів, на які давно вже перетворився газон поза будинком, так і миготять лопати. Суки залицяються до Хованця, визнають у ньому породисту вроду з першого погляду. Півень піє голосистий. А сонця, сонця! Неперевершений ранок!

Василина вмостилася на лавці під акацією, поклацала кнопками телефону.

— Привіт, упізнала? — спитала вона весело. — Як ти?

Марадона з напруженим і рознещасним виразом обличчя вичікував, що вона говоритиме далі. Дружина посміхнулась і обернулася до нього боком, щоб не заглядав у рот.

— Ну, зі святом тебе! — говорила вона в трубку. — Як-не-як, а свято… А я до тебе у справі. Допоможеш?

Якби Марадона знав, де працює товаришка й колишня однокласниця його дружини, подив його межував би з нетерпимістю. Василина здогадувалася про це й тому ніколи про свою однокласницю чоловікові не розповідала. Архів СБУ — це, звісна річ, не сірий потворний будинок на Володимирській, а все ж… Зі своїм загостреним почуттям справедливості, з нутряною своєю ненавистю до чекістів Марадона ніколи б не зміг нормально ставитися до людини, яка налагоджує комп’ютерні мережі в тій конторі. Василина ж, на відміну від запального чоловіка, до вибору товаришки ставилася по-філософському: є люди, які будь-яку роботу сприймають просто як роботу. Їм доручають, вони щось виконують. За виконане отримують гроші. І не сприймають красивих слів про життєвий вибір і його свободу. Була робота — пішли працювати в СБУ. А що — там теж трапляються хороші люди!..

— Так-так-так, — говорила між тим Василина, — ти ж розумієш… Нікому, жодного слова, присягаюся… Початок вісімдесятих років, мордовський табір, в’язні сумління… Святослав Пилипович Шапка… записуєш?.. Що-о-о?.. Ага, ще в нього був товариш — Олександр Остапович Шкварченко… Та я шукаю третього, має бути третій товариш — із північних народів, розумієш? Ну, якути, евенки, може, щось таке… Ага… Що-о-о? Що ти кажеш?.. Ні, не може бути! Таких збігів не буває!

Василина надовго замовкла, тільки кивала раз у раз, наче товаришка, яка зараз перебувала за сотню кілометрів від містечка Рябокінь, могла її побачити. Марадона підступав до дружини у розпачі, але вона лишень відмахувалася долонькою, стисненою в рішучий і безкомпромісний кулак.

— Та ти що!.. Ага, і тоді ти… Боже, я не можу в таке повірити!.. А ти могла би, може, якісь копії… Ну, вважай, що я тобі цього не говорила… Що ти кажеш?.. Так, так… А як його звати? Як-як? Мі-чил-ла? З двома «л», так? Ага, і це все, що відомо?.. Слухай, ти просто не уявляєш, як я тобі вдячна!.. Так, так, на День перемоги обов’язково приїду. Разом із чоловіком приїдемо — батьків моїх провідати… Я тобі подзвоню, аякже! Ну, ще раз дякую! Бувай!

Василина обернулася до чоловіка. Сказати, що вона відчувала себе розгубленою, — нічого не сказати. Вона почувалася, як дитина, яка стрибала з крижини на крижину, стрибала — та й шубовснулась У воду.

— Ну, — не витримав Марадона, — кажи вже!

Хованець заскавчав, підспівуючи йому.

Василина нарешті відтанула.

— Третій на фото — то, швидше за все, якут Мічилла. Сиділи вони всі троє в одному бараку, чи як воно там називається… Шапка звільнився найпершим, потім звільнився Шкварченко, останнім Мічилла — але він так і залишився там на поселенні. Нещодавно загинув. Нещасний випадок якийсь, але вона не знає точно. Дуже неприємна історія з його загибеллю, але ніхто нічого толком не говорить…

— А звідки вона то так зразу?..

— А це найцікавіше. Десь не так давно прийшло розпорядження підняти справи на Шапку і Шкварченка і передати в Центральне управління. Вона особисто займалася передачею і переглянула папери. Тому зразу згадала і прізвища, і обставини… А на Мічиллу — на нього ж в Україні справи не було — вона робила запит у Москву. Вони звідти передали копію… А потім Головне управління надіслало до архіву лист, що справи під грифом таким-то знищено. Все — службова таємниця… А, найголовніше забула! У таборі була сутичка, крім цих трьох — Шапки, Шкварченка й Мічилли, фігурував іще четвертий. На прізвище Горбань…

Хованець загарчав зловісно.

Розділ IX

АБААСИ ОЙУН

Коли в бараку дзявкали двері, мимоволі здригалися всі. І тепер він спочув, як внутрішньо скулився, очікуючи… чого очікуючи? Що гірше може з ним статися? Перед очима постала газетна стаття, його прізвищем підписана: «Визнаю, що помилявся, борючись проти радянської влади, і засуджую ідею самостійності України». Посміхнувся сам до себе: три пачки цигарок — ото й усієї плати за зречення. А думав, як інших, до Києва повезуть… «Горбань, — казав йому головний телефоніст табору й за сумісництвом — комітетник, — не будеш співпрацювати, сам знаєш, що буде. Ну, може, й випустять тебе на рік раніше. Але ж за місяць — другий знову загребуть! Статтю написав, це добре. Відрікся, ми цінуємо. Ще треба товариша напоумити, розумієш?» Так, відректися замало. Важливішими будуть розмови про співмешканців — ті розмови, яких, раз почавши, не уникнути…

Двері відхилилися, зарипіли.

Він побачив наглядача, який увіходив до бараку, відчув: зараз щось трапиться. Сивий, який лежав на верхньому ярусі протилежних нар, заворушився, застогнав. Із-під ковдри заледве було видно сивий чуб і гострий лікоть.

— Чому накритий із головою? — гавкнув наглядач. — Не положено!

Ковдра полетіла на підлогу. Сивий забурмотів, лапаючи руками повітря. Повік так і не розплющив, борсався на нарах, як сліпий.

Горбань чекав, що зараз схопиться Мічилла — вічний захисник сивого в’язня, але той чомусь навіть не поворухнувся. Наглядач торсонув сивого, той замотав головою, плаксиво викрикуючи щось про біль. Наглядач розгубивсь і несміливо ретирувався, а замість себе в барак заштовхнув припізнілого пожильця.

Двері брязнули, замикаючись.

— Доброго вечора, пане Володимире, — сказав новоприбулий, звертаючи насмішкуватий погляд до Горбаня.

Горбань підвів голову і побачив великі синці під очима, почув важке астматичне дихання. Стоячи в тонкій чорній курточці, в закоротких штанах, пізній прихожий мерзлякувато переступав з ноги на ногу і розтирав долонями плечі.

Так, подумав Горбань, у бурі цієї пори не жарко. На хвилю в душі ворухнулося співчуття, але насмішкуватий погляд нічного прихідця пригасив недоречну емоцію. Горбань повернувся обличчям до стіни.

Тоді — скільки часу минуло? тиждень? — він так само відвернувся до стіни і зробив вигляд, що читає, коли до бараку зазирнув наглядач. Перед тим Горбань довго лупив кулаком по глухій блясі дверей, вимагав, щоб його випустили. Газетне зречення виною: старий бандерівець плюнув йому в лице, погрожував. Горбань так до наглядачів і не достукався, сів. Умовляв себе, що бандерівець не вдарить… а як раптом вдарить?

Шурик Шкварченко підійшов до дверей і теж стукнув. Ті зразу відчинилися.

«Хто гупав? — зло спитав наглядач. Горбань заплющив очі. Шурик стояв коло виходу, зіпершись ліктем на нари. — Чому вдень користуєшся нарами? Не положено!»

Після доповідної наглядача Шурик отримав тиждень буру — «барака усілєнного рєжима». Коли його виводили з бараку, Горбань так і не зміг підняти на нього очей. А бандерівець більше не плював — відвертався.

— Мічилло, — говорив тим часом випущений із буру Шурик, — що сталося?

Горбань ледь-ледь повернув голову.

Прибулець вдивлявся ув обличчя в’язня на верхніх нарах, торкався долонею чола.

— Давно Слава так? — запитав.

— Як ти пішов, — відповів Мічилла.

— Краще, гірше?

— То краще, то гірше, — пояснив Мічилла і твердо додав, — так має бути. То не хвороба.

Шурик схопився.

— Та що ти таке кажеш? Як це так — не хвороба? Ти поглянь на нього! Він же весь горить і марить, подушка мокра від поту вже наскрізь… Славо, дай я хоч на другий бік її поверну…

Він поліз до подушки, почав обережно тягнути її з-під сивого. Хворий забелькотів дивне, нерозбірливе: