Останній шаман - Тисовська Наталя - Страница 86

Гострого нічого під рукою не було, і Юрасик розколупував вузли ключем, а Валерій Нечипоренко намагався стягнути ослаблу вже мотузку з ніг прив’язаного. Той не пручався, але й не допомагав. Він, здавалося, лежав зовсім безтямний, а коли Юрасеві Булочці вдалося впоратися з мотузкою, що оповивала плечі, мішком гупнувся на бетон. Звук у тиші пролунав так оглушливо, що Валерій Нечипоренко вжахнувся: зараз у непритомного просто репне голова від удару! Але той натомість важко проговорив:

— Духа розбрату підіслав… Сподівався… Абааси ойун… Кепський, кепський із нього учень вийшов!.. — і додав щось уже зовсім не-при-ший-кобилі-хвіст: — Мати-Хижа-Птице, простягни і нам своє крило…

Розділ XVI

ПРИГОДА НА ДВОХ

Нема нічого кращого, ніж мати друзів. У цьому Василина переконувалась уже не вперше. Кмітлива і дотепна, вона вміла заводити друзів, де б не була, хоча спочатку і справляла враження жінки красивої, але відлюдькуватої. Та це тільки на перший погляд. Із другого погляду, як правило, люди миттєво підпадали під її чари і зближувалися з нею настільки, наскільки це взагалі можливо. З усіма знайомими Василина знаходила час підтримувати стосунки, причому якимсь незбагненним чином всі знайомі вважали, що вони для неї — набагато більше, ніж просто приятелі.

Саме тому, коли у двокімнатному помешканні у суботу по обіді пролунав телефонний дзвінок, і Василина підняла трубку й почула голос своєї товаришки з архіву СБУ, вона анітрохи не здивувалася. Навпаки, одразу зметикувала, що товаришка роздобула ще якусь цікаву інформацію про Святослава Пилиповича Шапку та його табірних колег і тепер без жодної винагороди була готова нею поділитися. На правах старовинної дружби.

— Так, привіт! Звісно, впізнала! Як святкуєш? Ви ж не працюєте?.. Ну, всяке буває, у вас же контора сувора… Так-так, я слухаю… Зараз-зараз, дай тільки папірчик знайти… — Василина присунула до себе великого нотатника з телефонами й ручку, що лежали на журнальному столику. — Пишу.

Вона швидко почала шкрябати в нотатнику старою ручкою з напівзасохлим чорнилом. Марадона, який дивився матч і дриґав ногами, допомагаючи футболістам грати, на секунду відірвався від телевізора і зиркнув на дружину. З дивану, на якому він лежав, Марадона не годен був роздивитися, що занотовує Василина, і відвернувся до екрану.

— Та можна було б і не записувати! — говорила Василина в трубку, відклавши ручку. — Це не так і далеко від нас, ми ж у верхньому місті, а то старий район… Так, вибач, словом, я там кілька разів бувала, вулицю з такою назвою важко забути. І номер примітний, тобі не здається? Ги-ги-ги… Ти краще про себе розкажи!.. А, ну добре, до зустрічі. Дякую!

Вона поклала трубку й обернулася до чоловіка.

— Піднімайся, футболісте, у мене є для тебе інформація, яка тобі дорого коштуватиме…

Марадона, одним оком поглядаючи на екран, затягнув дружину на диван і притиснув до бильця.

— Що ти там записувала?

— Вулиця Цвинтарна, дім тринадцять.

Марадона натиснув кнопку на пульті дистанційного управління, і телевізор замовк.

— Наша Цвинтарна, на Заріччі? — спитав Марадона з недовірою в голосі.

— Аякже ж.

— І що там?

Василина погладила чоловіка, який совав ногами з нетерплячки, по буйночубій голові й весело пояснила:

— Товаришка моя каже, що після розмови зі мною весь вечір мучилася, ніби забула щось мені сказати. Потім вона почала прибирати і хотіла викинути вітальні листівки, що їй надійшли на Перше травня. Якщо ти пам’ятаєш, я їй теж листівочку вислала. Ось вона і натрапила на мою листівку, автоматично перегорнула і прочитала зворотну адресу. І згадала, що я живу у Рябоконі. А Володимир Матвійович Горбань — четвертий із табірної компанії лікаря Шапки, пам’ятаєш? — приїхавши з Британії, зареєструвався в рябокінському районі. Місцем проживання вказав місто Рябокінь, вулицю Цвинтарну, тринадцять.

— Ходімо, ходімо туди! — заквапився Марадона, по всій хаті шукаючи неслухняні кросівки. Василина витягла кросівки з шафки, в яку сама ж учора, ретельно вимивши, їх і сховала, та підкликала чорного пса:

— Хованцю, гуляти?

Хованець махнув раз хвостом, що для нього було виявом шаленої радості…

До будинку число тринадцять по вулиці Цвинтарній ходу було хвилин на тридцять. Можна б і автобусом, але гуляти — то гуляти! Хованець весь час відволікався на кущі й дерева, які мав ретельно винюхати й помітити. Пообідня пора в містечку Рябокінь була такою теплою, такою розніженою, що і значно довша прогулянка здалась би закороткою.

Перетнувши місток і завертаючи на вулицю Лесі Українки, Марадона зупинився перед короткою тупиковою вуличкою, зарослою травою. Незважаючи на неділю, дерев’яна церква зачинена — мабуть, між ранковою і вечірньою службами Божими священик подався у справах…

У тупиковій вуличці під сливою грілася в мереживній тіні листяної шапки «копійка» світлого кольору, трохи забрьохана, але доглянутого вигляду. Марадона придивився до київських номерів.

— Я її знаю, — промовив він до дружини і вказав на машину.

Василина, не менше за нього обізнана з усіма останніми подіями, висловила припущення:

— Може, той київський журналіст десь тут зупинився? У декого з мешканців можна винайняти кімнату, я точно знаю.

Марадона знизав плечима, Хованець добре обнюхав знайому машину, і вони рушили далі. Вздовж усієї вулиці Цвинтарної не вигулькнуло жодної живої душі. На старий цвинтар люди майже не ходили, а офіційні контори були зачинені. Повна відсутність людей чудового травневого дня навіювала моторошні думки, і Василина роззиралася, шукаючи хоч якихось ознак життя.

Стара цегляна будівля під номером тринадцять видавалася такою ж знелюднілою. Марадона погрюкав у замкнені двері, але всередині ніхто не обізвався. Та це й не дивно з огляду на звичні години роботи Фонду Британського університету, зазначені на вході на приліпленому скотчем папірці.

Хованець оббіг будівлю довкруж, виявляючи ознаки занепокоєння, та навіть коли Марадона зазирнув у кілька розбитих шибок, візитерам не вдалося вияснити, чи взагалі бувають тут хоч зрідка люди. Будинок виглядав абсолютно занехаяним.

— Либонь, краще сюди в понеділок завітати? — невпевнено припустила Василина.

— Як скажеш, — відповів Марадона замислено, і Василина серцем відчула, що він уже замислив якусь протиправну дію. — Ходімо, Хованцю.

Марадона пригорнув дружину й попрямував назад до міста. Вечоріло.

Хованець скімлив і поривався вернутись до занедбаного будинку в самому кінці вулиці Цвинтарної. Василину дедалі більше лякало хвилювання пса, проте вона не знала, як його витлумачити. Та нарешті вона зважилася.

— Я вірю псові, — замислено промовила вона.

Грозові хмари затягай небо, і посутеніло швидко, як узимку. Вітер зірвався раз, зірвався вдруге, а потім уже не вщухав ні на хвилину. Буря насунулася на містечко. Василина давно не пам’ятала такого вітру: він шарпав на ній одяг, рвав із руки торбинку, куйовдив волосся. Світла коса одразу розтріпалася, й жінка намагалася заправити довгі пасма за вуха, звідки вони весь час виповзали.

— Хочеш повернутися? — спитав Марадона.

Вгорі гримнуло раз, другий, третій. Вітер пригнув дерева до землі, а коли відпустив, гілля хльоснуло, й додолу посипалося листя. Перші краплі дощу були готові зірватися з хмар. Василина спробувала тугіше переплести косу, та це нелегко зробити, коли вітер рве її з рук.

— Я вірю псові, — повторила вона. Хованець вдячно торкнувся чорним мокрим носом її долоні. Вони розвернулися й почимчикували вгору по вулиці Цвинтарній.

Навпроти будинку число тринадцять не росло жодного деревця, і ніде було сховатися від струменів води, що ливнули згори, щойно молода пара із чорним волохатим псом дійшла до дверей. Навіть дашка не виявилося над дверима. Марадона, мокрий, як хлющ, добіг до найближчої розбитої шибки, підважився на руках і заліз у приміщення. За мить він з’явився у вікні зі старим стільцем в руках.