Останній шаман - Тисовська Наталя - Страница 89

— Мокушо! — прошепотіла вона.

— Мокушо! — одночасно з нею прошелестів хованець.

Залізні двері до підвалу відчинилися, і на поріг ступила чорнокоса пані в рожевій сорочці, мов зістрибнула з карти. Щезник стояв, зіпершись на стіл, похитувався, дивлячись Мокуші в очі.

Нявку кинуло в піт. А якщо він… а якщо Мокуша не зможе… Ні, вона всесильна, Мокуша… Але чому той не відступає?..

Нявка гарячково струснула з голови мертвого лилика, згубивши добрячий жмут сивого від мертвої води волосся, та поглянула на власну тінь. У руці вона й досі стискала квадратну пляшку. Зубами видерши корок, нявка впала на коліна перед зв’язаним хованцевим господарем і перехилила над ним пляшку.

З квадратної тіні, яку вона тримала в руці, полився струмок, торкнувся тіні непритомної людини. І тоді пролунав ляскіт мотузок, що луснули, людина хитнула головою, розплющила очі й сіла на підлозі. Не до кінця оговтавшись, хованців господар водив напівбожевільним поглядом по підвалу.

Щезник навіть не озирнувся на нього. Похитувався, погляду від Мокуші не відводив. А та стояла навпроти нього точнісінько, як на малюнку на карті: руки схрещені на грудях, усмішка блукає на вустах. Не говорить нічого, але мовчання грізніше за будь-які слова.

А ззовні чуються голоси й кроки. У двері зазирають померлі — всі ті, кого собі нявка уявляла хвилину тому.

Он стоїть покутниця, тримається за шию, з-під пальця їй визирає велика родимка. Покутниця дивиться переляканими очима на хованцевого господаря, а тоді розуміє, що він отямився, що йому вже нічого не загрожує, і обличчя її розцвітає. Зморшки розгладжуються, очі ясніють. Невже це та сама виснажена стара жінка, яку вони бачили позавчора? Та не може бути!

З-за спини її виглядає сивий лікар з добрими очима. На сходинці вище стоять поряд чорнявий, вилицюватий, і його товариш. Всі троє вони, хоч і старші, виглядають точнісінько, як на світлині, що хованців господар забрав собі після батькової смерті. І всі троє вони, навіть вилицюватий, усміхаються.

А надворі дзвонить дзвін, перегукуються нявчині товаришки, сміються і радіють. Такий день сьогодні, такий важливий день! Вулицю заповнює великодня процесія, з усіх боків до неї долучаються русалки, нявки, страдчата, літавці, покутники… Перемовляються нишком, але їхні стишені голоси не можуть приховати радості. Дзвін вдаряє втретє, і нявка знає, що зараз самі собою відімкнуться двері церкви і процесія увіллється всередину…

Щезник, мовби ледве стояв на ногах, гойднувся до Мокуші й простягнув свої вузлуваті пальці. Жагою й ненавистю були вони покручені, чужим болем спотворені. Нявці здалося, що ще мить — і руки щезникові дотягнуться до Мокушиного горла, увіп’ються в білу шкіру, лишать на ній смертельні сліди… А пані з карти — така сама усміхнена, спокійна…

— Ти чого ще й досі тут? — висварила вона нявку з награним обуренням. — Твої товаришки вже в церкві давно!

Нявка підскочила й полетіла до сходів. На порозі вона ще раз озирнулася.

Мокуша підійшла до хованцевого господаря, допомогла йому підвестися й запитала:

— Вам удалося його зберегти?

Той вийняв із-за пазухи бубон із оленячої шкіри і простягнув несподіваній гості.

Мокуша нахилилась, і тоді жовті нігті щезника черкнули її по шиї. Не обертаючи голови, вона простягла вбік праву долоню — і на тій розквітла одна зі свічок, що горіли по кутах. Пані труснула свічкою над щезниковою головою, іскри посипалися на сиве волосся. Зайнялось усе воднораз: волосся, одяг, навіть очі щезникові спалахнули тепер уже не відблисками полум’я, а справжнім гарячим вогнем.

Вогняний стовп пихнув догори — і згас, не лишивши попелу. Тільки там, де щойно стояв грізний щезник, чорніли сліди ніг.

— Його… більше… нема?.. — недовірливо прошепотіла нявка.

Мокуша заперечливо похитала головою. І усміхнено додала:

— Але сьогодні він нас більше не потривожить.

Розділ XVIII

ШАМАНСЬКИЙ БУБОН

— Василино, Василино, отямтеся! — бурмотіла відьма в рожевій блузці, схилившись над красунею-дружиною Марадони.

Юрасеві Булочці перехоплювало подих від одного погляду на чорну косу, закручену навколо голови. Коли вона — вона! — з’явилась у прорізі дверей, Юрасик навіть не здивувався: відьма мала право не тільки відмикати кодові замки магічним чином — вона могла й крізь двері проходити, хіба ні?.. Задиханий Валерій Нечипоренко, який здирав з Ореста останню мотузку, побачивши відьму, сів на підлогу — і вже більше не міг з неї підвестися, тільки зачудовано хитав головою.

І лише Орест, як не дивно, зважаючи на його стан і на проведені чотири дні у полоні, зреагував на появу відьми неадекватно: він і не здивувався появі кароокої потойбічної сили, а натомість, мимохідь потиснувши їй зап’ястя, кинувся до Марадони, що скулився у підніжжя сходів, під самими дверима до підвалу.

Біля самих сходів його збив із ніг Хованець, який так ошалів від радості, що господар живий, здоровий і його можна помацати, заскакував на Ореста, лизав йому лице, не дозволяючи встати. Орест випручався від Хованцевих бурхливих пестощів, погрозив йому пальцем і схилився над Марадоною.

На скроні в того виднілася плямка свіжої крові.

Василина, яка слідом за Орестом підповзла до чоловіка, побачила кров на скроні і зомліла.

І тепер пані Мокош була змушена приводити її до тями.

— Василино! Василино! Та ви чуєте мене?

— Га? Так, так, усе гаразд, — Василина спробувала зіпнутися на ноги, але не змогла з першої спроби, — я зараз…

— Не лякайтеся, — шепнула їй відьма, і Юрась Булочка побачив, як вона присіла навпочіпки біля тіла Марадони, провела пальцем по скроні, стираючи кров, і тоді виявилося, що то зовсім не дірочка від кулі, а розбита брова, з якої на скроню натекло трошки крові, а над оком уже починає надиматися фіолетова ґуля.

Пані Мокош поплескала Марадону по щоках, дала йому щось нюхнути — і він схопився, сів на сходах, притулившись спиною до бильця, промимрив:

— Я повний ідіот! — і почав знову заточуватись убік.

— Василино, допоможіть мені, — через плече кинула пані Мокош. Василина підлетіла до чоловіка й закинула його руку собі через шию.

— А звідки ви знаєте моє ім’я? — задихано запитала вона з деяким запізненням. — Ми знайомі?

— Потім, потім, — відмахнулася пані Мокош. — Може, краще перенести його в дім мого брата?

Марадона заперечливо покрутив головою, не розрахував сили, і його знудило на сходи. Василина вголос заридала.

— Вибачте, — прохрипів Марадона.

Василина схлипнула й ткнулася обличчям йому в шию.

— Мені треба подзвонити! — в цей момент не своїм голосом проревів Орест. — Боже, що вона про мене думає!

Юрасик хотів заспокоїти Ореста, що вона, тобто Ліна Оверченко, якраз нічого про нього не думає, бо саме він подбав про те, щоб тримати Ліну в повній темряві стосовно пригод і Орестових, і його власних, але не встиг: чаклунка в рожевій блузці витягла з кишені джинсів мобільний телефон і кинула його Орестові:

— Ловіть! Тільки підніміться вище по сходах. Тут, у самому низу, не буде зв’язку.

Орест пострибав нагору, і через хвилю Юрасик уже чув його уривчастий голос:

— Ліночко, це ти? Як ти? Та я не з дому, мені тут дали мобільний подзвонити… Ага, телефон не працював, — Орест глипнув на Юрася, підморгнув йому по-змовницькому, — та вже сьогодні мають полагодити… Ти коли..? Ні, я не міг, але, мабуть, завтра-післязавтра вже зможу… Поїздом?.. Ну, бувай, до зустрічі. Цілую, — шепнув він тихо, щоб ніхто не почув, але в тиші підвалу це почули всі.

— Вийдемо надвір? Ви зможете йти? — звернулася пані Мокош до Марадони. Той кивнув. Відьма ж буденним тоном повідомила: — Я викликала міліцію, ваші колеги будуть тут будь-якої хвилі.

Юрась Булочка першим вибіг нагору. У когось на оборі весело піяв півень. Весняна ніч повнилася солодкими пахощами цвітіння. Юрасик був вільним, він знайшов Ореста, Вальтер Тадейович його, дасть Бог, уперше в житті похвалить, і взагалі — життя прекрасне! Ззаду сходами підіймається найкраща у світі жінка — він чує шурхіт її тонкої блузки…