«Аристократ» із Вапнярки - Чорногуз Олег - Страница 39

39

— Боротьба за існування і незалежність триває, — він схопив Ію за тонкий стан і закружляв з нею в танці.

— Ви за свою необачність ще поплатитесь, — попередила його Ія, але він глянув на неї, як Панчішка при появі чогось іще рожевішого, ніж у нього, й не промовив ні слова. Йому з Ією і так, без слів, було чудово.

Сідалковський не любив задумуватися над завтрашнім днем, коли ще не кінчався сьогоднішній. Він пив і гуляв. І судячи з того, скільки ним було випито того вечора, Карапет-старша передбачала бурхливу ніч для своєї дочки. Але помилилась. Горда Тамара відмовилась від тієї ночі.

КНИГА ДРУГА

Будьте самі собою!

Автор

Від смішного до трагічного — один крок.

Почуто від Сідалковського РОЗДІЛ І,в якому розповідається про деякі зміни у «Фіндіпоші», нових членів цього всесвітньовідомого закладу, їхні уподобання і смакові якості оселедця в «кожусі»

Минув рік. Літочислення ми ведемо не від появи Сідалковського у «Фіндіпоші», а від тих хвилин, коли він прибув на перон київського вокзалу. Ми пропускаємо рівно рік із життя нашого героя, котрий як минулому, так і майбутньому (принаймні так він запевняв своїх ближніх) не надавав ніякого значення, бо жив лише одним днем і завжди казав: «Завтрашній день існує тільки для того, щоб виправляти сьогоднішні помилки».

Над Кобилятнном-Турбінним, як і того пам'ятного літа, коли Сідалковський у колектив «Фіндіпошу» входив, мов ніж у шоколадне масло, висів лагідний червень, на черешнях червоніли черешні, на вишнях — вишні, а над крилатою фіндіпошівською фразою — «Дамо кожному громадянину по шапці» — проносилися теплі, немов літепло, дощі, намагаючись змити блискучу суміш фарб, приготовану Даромиром Чигиренком-Рєпнінським за власним рецептом. «Фіндіпош» цвів, як стара діва, що несподівано натягла на свою голову фату і ще не знала, чим це для неї закінчиться. А такою фатою для «Фіндіпошу» було, по суті, його нове гасло, котре Даромир Чигиренко-Рєпнінський за пропозицією Сідалковського погодився вирізати з дерева. Тепер кожна літера скидалася на велику шапку. Та після однієї травневої бурі, що несподівано пронеслась над Кобилятином-Турбінним, вітер зірвав кілька слів, і на фасаді залишилося тільки: «Дамо… по шапці!» (з одним знаком оклику). Це виглядало дещо войовниче, і Ковбик наказав оновити транспарант, але Чигиренко-Рєпнінський на цей час перебував у відпустці, працюючи над новою картиною. Розповідали, що свою профспілкову відпустку він витратив на виписування чобіт героя, а тому попросив ще місяць на власний рахунок — щоб завершити твір. Свої відпустки Чигиренко-Рєпнінський проводив не на Півдні, як більшість, а лише на Півночі. Він не належав до мариністів і моря не любив, особливо Чорного і Азовського, де майже цілий рік люди ходили босі.

Але ми, здається, відхилилися від головної розповіді. У «Фіндіпоші» змінилося не лише гасло. Філіал уперше потрапив під внутрішню реорганізацію, але не за власним бажанням, а завдяки пропозиції Сідалковського, якого активно підтримав Ховрашкевич, свято вірячи, що автор цієї ідеї — сам Ковбик, а не новачок (до Євграфа він ставився з особливою обережністю й настороженістю).

Відштовхуючись від пропозиції Сідалковського — Ковбика, Михайло Ховрашкевич несподівано для самого себе наштовхнувся на просту, але геніальну за своїм життєвим вирішенням формулу:

1: 2 = 2.

Це було чи не перше справжнє відкриття Ховрашкевича, але тут починалася математика, а він не хотів у собі знищувати гуманітарія й селекціонера. Та оскільки до математики «Фіндіпош» мав таке ж відношення, як, скажімо, до запуску штучних супутників Землі, то ця формула знайшла своє застосування лише у філіалі. Практично вона мала таке розв'язання: за одиницю (1) брався кабінет Стратона Стратоновича і ділився на дві (2) різних за розмірами частині. З цього виходило, два (2) приміщення: кабінет і приймальня.

За цим самим принципом, тільки вже за допомогою арифмометра і під тиском високої напруги Арія Федоровича Нещадима, Карло Іванович Бубон поділив колишню зарплату колишнього працівника «Фіндіпошу» Варфоломія Чадюка на дві, теж майже однакові, як приймальня і кабінет, частини, і вийшло дві зарплати. На них негайно були прийняті кур'єр Тезя Чудловська, яку одразу чомусь охрестили Зосею, та секретар-друкарка Маргарита Ізотівна Дульченко, котру прозвали Королевою Марго.

Так за рахунок завідувача відділу внутрішньої вичинки Варфоломія Чадюка, котрий несподівано для самого себе потрапив під скорочення штатів, у «Фіндіпош» було прийнято перших двох людей, що відносили себе до кращої половини людства — жінок.

По-джентльменськи ми їх і змалюємо першими. Почнемо з Маргарити Ізотівни Дульченко. Коли її вперше побачив Чигиренко-Рєпнінський, то негайно схопив мольберт, пензель і зафіксував на полотні один-єдиний ніс з двома цяточками по боках, що мали означати очі.

— Рідкісної величини ніс, — не без заздрощів казав Чигиренко-Рєпнінський, не спускаючи з неї очей.

Ніс у неї й справді був рідкісний. Він починався десь аж під зачіскою і проходив через усе лице, як Панамський перешийок через Тихий океан, і опускався біля підніжжя верхньої губи, яка час від часу покривалась ледь помітною рослинністю.

Чоловіків Королева Марго ненавиділа (окрім, звичайно, Стратона Стратоновича) і поділяла їх на три категорії: непорядних, підлих і підступних.

— Усі вони як не п'яниці, то полюбовники. Краще вже дружити з собакою, ніж з будь-яким чоловіком. Мужчини підступні й зрадливі, — постійно казала вона Зосі Чудловській.

Маргарита Ізотівна була переконана, що в усіх без винятку чоловіків, навіть в автора цього роману, є коханки. А в кожному місті, куди тільки їздили соціологи «Фіндіпошу», були ще й додаткові жінки, квартири яких уже давно перетворилися на маленькі, тепленькі, як вона називала, «сімейні філіали зігрівання чужих жінок».

Вік Дульченко було так само важко визначити, як без знання археології вік древніх монет, хоча Маргарита Ізотівна постійно говорила про свою молодість.

— Повірте мені, — казала вона, — і я колись була молода…

Але в це ніхто не вірив. Принаймні у «Фіндіпоші».

Характерною рисою Дульченко була її хода. Вона не ходила, а швидше хиталась, як качка чи майстер спортивної ходьби, і тому здавалося, що в ній десь знаходиться двигун, котрий не заводиться лише тому, що сіли акумулятори. Рот у неї закривався хіба що вночі, і Ховрашкевич у перші дні знайомства дивився на неї такими очима, ніби нарешті вивів шепеон. Вона його буквально приголомшила, бо Михайло Танасович навіть не припускав думки, що десь є людина, котра може переговорити його. І на тобі: Дульченко. Про що вона тільки не розповідала! Про все одразу й одразу ні про що. Якщо Ховрашкевич, старий і досвідчений «теоретик жіноцтвознавства» (так називав його Сідалковський), оповідав найбільше про жінок, то Дульченко навпаки: про жінок не казала нічого або тільки хороше.

Маргарита Ізотівна мала своє хобі. Вона радила усім співробітникам, коли і як випікати торти, варити супи, борщі, готувати коктейлі і загортати оселедець у «кожух». Оселедець «у кожусі» — це був її «троянський кінь». Вона про нього так смачно розповідала, що Стратон Стратонович якось не витримав і видав по «Фіндіпошу» наказ, в якому суворо заборонив розказувати про оселедці з такими смаковими інтонаціями. Складалося враження, що з кулінарії Маргарита Ізотівна могла захистити дисертацію на будь-яку тему, могла стати одним із провідних науковців Інституту гігієни і харчування, але просто не хотіла. Та й у Кобилятині-Турбінному такого інституту не існувало, а в інше місто, навіть столичне, вона їхати не хотіла.