«Аристократ» із Вапнярки - Чорногуз Олег - Страница 77

— Грак, скільки вам говорити можна: оголіть торс. Матимете натуральний вигляд ремонтника шосейних доріг. Та й загорите хоч трохи. Я не битимуся над тим, щоб вам дістати путівку до Алупки. І ще одне, — подаючи Граку пляшку води, продовжував Сідалковський. — Не копайте під самими кущами. Гляньте, що ви зробили: кущі повисли, як у гамаку. Скарб треба шукати глибше: під нашаруванням, але не під дном Індійського океану. Там ви політичного притулку не знайдете. Навіть маючи кілька торб з діамантами. Завжди, Грак, тримайтеся золотої середини.

— Може, копнеш?

— Ні, ви не оригінал. Ви починаєте повторюватися і змушуєте до цього мене. Комусь же потрібно й керувати. Так би мовити, бути нагорі. Та й я ж для вас розшифрував карту, подав вам ідею…

— Ти всім подаєш ідеї, — розізлився Грак, витираючи піт з чола. — Тебе всі люблять, а ті, хто їх втілює в життя, — ненавидять. Чудловський теж вважає, що Торквемада це я, а ти Йосиф Прекрасний…

— Звідки такі знання, Грак? Невже цього вчать у ветеринарних академіях?

Грак не дослухав і пірнув у чорний отвір, як в ополонку. Шпагат, яким він прив'язався десь через годину-другу, сягав уже двох метрів.

— Чого тільки з людьми не робить золото! Чорт забирай! Так недовго й перетнути кордон, — усміхнувся Сідалковський, коли Грак знову з'явився на поверхні. — Невже там така чорна земля? Чорнозем же лежить на поверхні!

— Залізь — побачиш!

— Ну, для чого так грубо? Ви мене ображаєте, Грак.

Євмен Миколайович відкоркував пляшку і підніс до замащених землею губів. Воду він не ковтав, а пив. Борлак працював нормально і ритмічно, без перебоїв.

— Коли ви, Грак, п'єте, у мене завжди виділяється шлунковий сік. Час би й перекусити, — запропонував Сідалковський.

— Ти що? Який перекус! Поки скарбу не знайду — з ями не вилізу.

— Мені подобається ваш оптимізм. Цікаво, що ви зробите з тим золотом, якщо викопаєте?

— Куплю найкращу машину…

— Раджу брати «кадилак». Там усі кімнатні умови, Грак. І що ж далі?

— Возитиму дівчат…

— А як же Зося?

— А що Зося? Зося — моя дружина. А я люблю вино, жінок і гроші.

— Це ваш девіз, Грак?

— А що ще людині потрібно? Я не ханжа, Сідалковський. Я не такий, як ти, бо не прикриваюсь красивими фразами. Я теж хочу гарно жити. Але не так, як ти… Розтринькувати гроші треба тоді, коли ти їх маєш. Ти ж витрачаєш, не маючи їх. Ти корчиш із себе аристократа, який на людях їсть паюсну ікру, а дома триденної давності картоплю підігріває. Я ж тебе знаю. Ти живеш одним днем, як отой коник, що он у канаві сюрчить. Я так жити не хочу. Я хочу пити «мартіні» не тільки в барі для іноземців, а й у себе вдома, беручи його з бара-тумбочки…

— Грак, ви мене ошелешили. Ви навіть гірший, ніж я уявляв. І ви мрієте стати аристократом? О, Грак! Ви мене вбили! Звідки це у вас? — мовив Сідалковський, піднімаючись з землі. — Мені дуже приємно чути про ваш аристократизм, в якій би формі він не проявлявся. Нашого полку прибуло. Жаль, що трохи з гіршими даними і манерами.

— Ти дуже високої думки про себе… Для чого ж ти створений?!

— Для ідей, Грак. І для жінок…

— Я люблю жінок, Сідалковський, не менше, ніж ти…

— Ви їх любите більше, бо вони для вас — мрія. Для мене ж вони — реальність. А реальність завжди прозаїчніша, ніж нездійсненність мрії.

— Я знаю, ти їх береш своєю вродою.

— Що ви, Грак! Цього недостатньо. Потрібне ще вміння… Свій, так би мовити, індивідуальний підхід. А це не кожному дано!..

— Я їх братиму грішми… Бо ні на що так жінка не клює, як на гроші…

— Фу, Грак! Ви не з нашого століття. Ви з інших світів і епох. Я не знав, що ви живете на світі заради жінок, вина і грошей. Я знаю, що, приміром, Карло Іванович живе для дітей — це благородно. Ховрашкевич — в ім'я великих відкриттів і трохи ради Стратона Стратоновича. Панчішка — для задоволення, Чигиренко-Рєпнінський — в ім'я мистецтва. Адам заради Єви, Єва задля себе. Нещадим для інших, хоч за умови, що всім отим іншим буде зле, а йому добре. А заради чого живете ви, Грак? Заради якогось металу, з якого думаєте виплавити свою куцу мрію.

— А заради чого ти?

— Я? — Сідалковський задумався. — Я заради красивого, Грак. У людини повинно бути все красиве: торс, слово і обов'язково каліграфія. Ви задумувалися над тим, що я постійно говорю про каліграфію? Почерк — це душа людини. Я дивився, Грак, на ваш почерк і одразу визначив, хто є хто. Я ж люблю все елегантне. А втім, кожний мріє про те, чого йому бракує. Тільки не напускайте на себе туману, як колись казала мені мати. Чого й ви, Грак, видаєте себе не за того, ким ви є насправді? Не беріть приклад з Ховрашкевича, Ковбика і навіть Карла Івановича чи Адама Кухлика… По-перше, підкреслюю і повторюю, ви навіть пити не вмієте, по-друге, жінок ви боїтесь більше, ніж самого себе. Ви коли-небудь, Грак, роздягали жінку?..

— Роздягав.

— Не брешіть! Це вам хоч і йде, але ви ж на це не здатні…

— Чесне слово, роздягав!

— І чим це скінчилося? Тільки чесно.

— Дістав по пиці.

— От бачите… Тут диплома з відзнакою мало. Таким, як ви, Грак, і золото не допоможе. Ви не зумієте обміняти його на натуру. До речі, золото у нас не в моді… Отож краще будьте самі собою…

— А ти?

— Що я? — не зрозумів Сідалковський.

— А чому ти не можеш бути самим собою? Ти ж теж не той, за кого себе видаєш. Це ж видно, усім видно, Сідалковський… Штучно все це, награно, — Грак занурився в землю.

Сідалковський замислився. Він уже не міг повернутися до свого попереднього життя, як і до самого себе. Та чи й було воно в нього колись, оте попереднє життя. Йому імпонувало нове: респектабельне, як гадав він, елегантне, аристократичне. Він не міг тепер стати тим, ким був. Не міг і не хотів. У ньому давно співіснувало двоє: Сідалковський № 1 і Сідалковський № 2. Саме Сідалковським № 2 його і знали. І раптом — штучність. Навіть Грак помітив цю награність. Євграф згадав слова Славатія Мурченка: «Видно одразу, що ти периферія». «Тільки в третьому поколінні народжуються інтелігенти», — казав йому Ковбик. «Ніколи не сказала б, що ви з села», — запевняла Карапет. І раптом Грак: «У тебе все награно, штучно, фальшиво. Ти корчиш із себе аристократа, але тобі це не вдається». А от Філарет Карлович казав, заспокоював себе Сідалковський: «Одразу видно, що ви з благородної сім'ї». А в селі: «Гляньте, якого міського корчить із себе Сідалчишин син… Тьху, аж противно!..»

І вся тут оцінка. Сідалковський (мабуть, це був Сідалковський-перший) несподівано відчув, що кров ударила йому в скроні і залила лице. Те й те виглядало смішним і карикатурним. А ніщо так не лякає людей, як усвідомлення у собі смішного, і карикатурного. Бо й справді, у місті його, незважаючи на наймоднішу столичну маску, вважали за провінціала, а на периферії уже не вважали за свого, бо він ним таки й не був. Тепер він нагадував людину, котра раз наважилася стрибнути з парашутом і мріяла досягти землі, але повисла на вершечку дерев і вже не могла без чиєїсь допомоги досягти ні неба, ні землі.

Грак несподівано знову з'явився на поверхні і сказав:

— Знайшов, дай лом…

Сідалковський, здається, вперше відчув, де в нього б'ється серце. Грак так само раптово щез під землею, як і з'явився. До Сідалковського долинали сильні, але трохи приглушені удари об щось тверде й металеве.

— Чорті й що, — лайнувся про себе Сідалковський і, ставши на коліна, заглянув у отвір.

Раптом йому по обличчю щось ударило і відкинуло з силою геть. Сідалковський упав і, здається, вперше у своєму житті знепритомнів…

Стратон Стратонович найбільше боявся понеділка. Хоч ювілей у Карла Івановича Бубона минув, як казав Ковбик, «без винаходів і ускладнень», та все одно щось тривожне гнітило його душу.