Дядечко на ім’я Бог - Положій Євген - Страница 56

— Бачите, — сказав лікар, — враховуючи цей текст, можна тримати вас тут хоч до кінця світу!

— А він буде?

— Хто?

— Кінець світу.

— Якщо я додам до історії хвороби і цю нашу розмову, то кінець світу ви взагалі пропустите.

— Але це ж твір, оповідання, це — література! — я був здивований, розлючений і збентежений.

— Це там, на волі, література. А тут, у божевільні, — історія хвороби. Діагноз. Маніакально-депресивний синдром, психоз, якщо на те буде ваша ласка. Вам усе зрозуміло?

Ви були коли-небудь у лікарні для психічнохворих, хоча б на екскурсії? Думаю, що навряд. А шкода. Там є на що подивитись, повірте на слово. Уявіть собі хоча б нашу палату — невеличку, п’ять на вісім метрів, де майже впритул одне до одного стоять ліжка. До деяких прив’язані люди: не факт, що ці люди божевільні, але вони майже весь час знаходяться під впливом різних препаратів, тому рідко перебувають в адекватному стані. У нашій палаті лікується, так би мовити (бо насправді ніхто тут нікого не лікує — все зводиться до пігулок, які ті, хто ще при тямі, ховають під язика, а потім спускають в унітаз), не менше п’ятнадцяти людей. На вікнах — ґрати, вікна ніколи не відчиняються, навіть кватирки, тому, особливо влітку, тут зовсім нічим дихати. Лише уявіть це, лише на одну хвилинку: і це при тому, що особиста гігієна в більшості мешканців на досить низькому рівні, ну, ви розумієте, про що йдеться... Тут само лежать і справді хворі, деякі з них буйні, але не дуже: справжні буйні зачинені в підвалі, до них рідко хто заходить, там стоїть справжня смердота. Вони прив’язані до ліжок, і відв’язують їх лише в разі крайньої потреби: щоб звільнити палату для санобробки, коли виносять небіжчика. Є й індивідуальні камери, за них родичі приплачують. Інколи вночі санітари випускають бідолах до загальної палати — побавитись. Це хворі з агресивними сексуальними розладами, тобто маніяки. Санітари не балують хворих прогулянками: територія навколо лікарні обведена не дуже високим парканом, тому головний лікар підтримує ініціативу молодшого медичного персоналу — надзвичайні пригоди нікому не потрібні, краще ловити левів, що втекли із зоопарку, ніж психів.

Якщо напружити уяву і мислити трішки образніше, то в цьому переліку, на перший погляд, жахливих фактів ви знайдете багато аналогій до життя на волі. У мене був час порозмірковувати на цю тему, тож я дійшов висновку, що між звичайним життям і божевільнею насправді тільки одна суттєва відмінність. У нашому житті бога не було, а тут він був. Він ходив і жив поміж нами, він розмовляв з нами, він слухав нас, міг опустити у тривалий сон антидепресантів, а міг надихнути електрошоком, міг дозволити дихати свіжим повітрям, а міг примусити мити туалет. У нього навіть був свій кабінет, на дверях якого з одного боку висить табличка «Бог», а з іншого — «Диявол». Тож, заходячи до кабінету, наче потрапляєш у рай, а повертаєшся — знову в пекло. Жартую. На дверях було написано «Василь Миколайович Федорченко, головний лікар». Інші лікарі, природно, були нашими архангелами, а санітари — янголами. Бог заробляв непогані бабки на тому, що тримав у божевільні таких придурків, як Георгій Іванович і я. Він ставився до нас по-особливому, бо поки ми залишалися живі, йому платили гроші. Нікому не відомо, чим, коли і як це може закінчитися, тому він намагався підтримувати з нами більш-менш нормальні стосунки. Зі мною, наприклад, як я вже казав, він зійшовся на ґрунті гри в шахи — інколи ми грали до десятка партій у день. Федорченко грав досить непогано, як на любителя, й інколи я дозволяв собі програвати.

Із санітарами — окрема історія: над ними не владний навіть головний лікар, і Георгій правильно сказав, що санітарам треба подобатись, у гніві вони могли забити до смерті. Подобатись їм насправді нескладно — достатньо давати гроші на горілку та цигарки і залишати решту. У якомусь сенсі санітари справді відігравали роль янголів: без них наше життя було б зовсім скрутним. Від них залежало, чи дійде передача, чи дозволять курити в туалеті або читати після відбою, будеш ти прив’язаний до ліжка чи можеш вільно пересуватись усіма трьома поверхами лікарні. Санітари — у певному сенсі гуманні люди і, заробляючи на нас, залюбки купували цигарки і горілку, газети, книжки, їжу, бо їсти те, що давали в їдальні, могли тільки справжні божевільні.

Їх тут перебувало багато, у відсотках майже стільки ж, скільки й на волі. Траплялися досить цікаві екземпляри, наприклад Копієчка. За одну цукерку він влаштовував справжній концерт пісень воєнних років. Співав він фальшиво, зате артистично і кумедно, і санітари буквально повзали рачки від «Ввіходила на берег Катюша...» або «Бери шинель, пошли домой...» Копієчкою його прозвали через те, що він збирав і складав у мішечок дрібні монети, на які мріяв купити дім: «Коли вийду — куплю хату. Назбираю копієчок — і куплю хату!» — «Коли ти там вийдеш, Копієчко! — насміхалися санітари. — Ти ніколи звідси не вийдеш, ти ж псих!» Але тут вони жорстоко помилялися. Насправді ніхто не знав, коли він звідси вийде: наприклад Кравчука, справжнього психа, випхали за дві години. «Іди, — сказали йому, — ти здоровий!» — «Я здоровий?! — здивувався Кравчук. — Я псих!» Він нікуди не хотів іти, бо йому нікуди було йти, в нього нічого і нікого не було, він спав під мостом і крав дріб’язок у магазинах. «Я Кравчук, — казав він, підводячи до свого крадійства теоретичну базу і демонструючи знання радянської дитячої літератури. — Крав Чук, крав і Гек!» Дуже високий і дуже худий, наче скелет, із синіми ямами на місці очей, він добровільно мив приміщення на нашому поверсі — цілий день, неначе той індіанець із фільму Формана, возив мокрою ганчіркою по підлозі. «Для чого ти це робиш?» — питав я. «А що мені ще робити?» — відповідав Кравчук. Певно, в кожній божевільні світу є такий тип.

Якось Копієчка, прокинувшись після чергової димедролової атаки, — а прокидався він завжди шумно, з криком «Копієчку!» — одразу попрямував до мене. Я стояв біля ліжка і про щось размовляв із санітаром. Копієчка йшов і тикав пальцем мені на плечі: «Дивіться! Дивіться! Бачите!? Бачите?!» Усі збіглися до нас, чекаючи шоу. «Що там, Копієчко?» — запитав санітар. «Чортенята! Чортенята! У нього на плечах сидить двоє чортенят!» — «Які ще чортенята?» — здивувався я. «Сірі, рогаті, зовсім ще маленькі, мабуть, підлітки, хвостаті і сіркою смердять!» — І він сильно понюхав мої плечі. Санітари зареготали.

Наступного ранку ми прокинулися від відчайдушного крику. Ніколи ні до, ні після я не чув, щоб люди так кричали. Волав Копієчка, волав, стоячи навколішки на стягнутому додолу матраці. «Копієчки! Копієчки!» — по-звірячому вив він. У принципі, все зрозуміло. Нікому ті гроші не потрібні: якщо в мішечку і лежало гривень п’ять, то це в кращому випадку. Просто хтось хотів посміятися з Копієчки, а на такі жорстокі жарти тут здатні лише наші янголи. Вони стояли біля санітарської кімнати, здорові тупі лобуряки, помахували крильцями й відверто реготали. Ситуація була складною — сваритися з ними не входило в мої плани. Ми лише попросили прив’язати Копієчку до ліжка й уколоти подвійну дозу димедролу. Наступної ночі ми викрали Копієччин скарб. Гнат (алкогольні галюцинації, тобто «білочка»), слюсар, токар, зварювач, спеціаліст із замків і сейфів, легко відімкнув двері: мішечок з копійками лежав між салом, хлібом, брудними гральними картами і горілкою прямо на столі. Уранці я віддав його головному лікареві. «Коли випустите Копієчку, повернете, добре?» Головний лікар подивився на мене, як на божевільного: «А вас тут треба ще тримати й тримати, як я бачу», — збентежено сказав Федорченко, але виконати прохання погодився. За це я програв йому того дня три партії. Санітари довго матюкалися, але я сам до них підійшов і дав грошей на дві пляшки горілки. Зрештою, так воно і владналося.

Зрозуміло, що в божевільню я потрапив не просто так: на те була чиясь воля. Федорченко дав це зрозуміти досить прямо — воля була настільки могутня, що ні друзі, ні моя матір не могли нічого вдіяти. Звісно, я не сидів склавши руки і щосили намагався вирватися. «Облиш, — казав Георгій, — не гай часу і не мороч нікому голову. Нічого не вийде, повір мені. Там, у тому нашому клятому житті, має щось кардинально змінитися, і тільки це нас врятує». Що він мав на увазі, коли казав про зміни, я так і не зрозумів. Але ж нас не могли тримати тут вічно! Хоча чому б і ні? Ця думка змушувала мене вкриватися холодним потом щоночі.