Дядечко на ім’я Бог - Положій Євген - Страница 67

Тому я почав ретельно вивчати календар ігор чемпіонату країни. Зрозуміло, що тільки виїзних ігор його команди, бо намагатися підірвати пана Х. там, у нього вдома, в рідному місті, де він був богом і кумиром, було б, звісно, яскраво і нахабно, але майже безнадійно. Це майже ворожа земля, а свого шансу, єдиного шансу, треба шукати на своїй землі, там, де ти почуваєшся впевнено. Я обстежував стадіони, вдавався до небачених хитрощів, щоб потрапити туди напередодні матчів, але марно. Кожного разу якась дрібничка, якісь обставини все відміняли, а я не міг собі дозволити зробити це двічі. Я мав убити його з першого разу. Це принципово. Тому я не ризикував, вичікував місяцями, проте чемпіонат закінчувався, і я вже думав, що доведеться відкласти вибух до наступного, та наприкінці сезону фортуна все ж таки повернулася до мене змарнілим обличчям. Кубок країни, турнір, який майже нікому не потрібен, і наша команда, наша ганебна команда, яка тільки те й робить у регулярному чемпіонаті першої ліги, що продає матчі й пасе задніх у турнірній таблиці, раптом видає справжнє диво! Фарт від гри до гри дивовижним чином лягає на наше смарагдове поле, і ми — хто б міг подумати! — виходимо в одну четверту Кубка країни, де жереб зводить нас на нашому ж полі, тут, удома, з його командою. Справді — перст долі!

Наш стадіон я знаю, як рідний двір. Я виріс на ньому, я ходив сюди на футбол ще пацаном, я знаю всі ходи і виходи: ми ходили на футбол, звісно ж, без квитків, а взимку саме так ми ходили сюди й на ковзанку. Сюди, на наш славний добрий старий стадіон, де так багато дівчат із інших районів міста каталися на ковзанах, але де і не менше пацанів з інших районів міста очікували на них, і ми майже кожного вечора ходили стінка на стінку: за свій район, за своїх дівчат — і за чужих дівчат, бо привід завжди знаходився. Ми били один одному морди — і були щасливі з того.

Але тепер мені не до сентиментів. Головне, я знав, як без перешкод потрапити до ложі почесних гостей: недарма я колись працював журналістом — підлішої і гіршої для людської психіки професії на світі немає, але і від неї, як виявляється, також є користь. Кажуть, що в кожного — своя ціна. Так і є. Але купують і продають лише тих, хто грає на цій біржі цінних паперів. А я тепер навіть не підходжу до тих дверей. Моя ціна — абсолютна свобода. І її ціна — смерть. Мені однаково, коли і як я помру. Однаково, тому що я не боюся смерті, бо не можна боятися того, чого немає, а смерті — немає... Нічого немає: ні смерті, ні життя після смерті.

Тож я вб’ю. Його або себе — неважливо. Річ не в релігії, не в грошах чи жінках. Нічого особистого. Я навіть не збираюся встановлювати справедливості. У мене геть інший мотив. Можна сказати, філософський. Я хочу осягнути цю порожнечу, цю примару, це марево — смерть. Зіграти з долею в рулетку. Я хочу ще раз поглянути в дзеркала Шейхи, зустрітися з нею поглядами і тілами — і пропасти там назавжди... Я хочу повернутися туди, звідки не повертаються. Я лише інструмент чиєїсь волі, диявольського задуму, складної і підступної комбінації однієї великої шахової партії. Тож, спираючись на це спокусливе виправдання, моя совість може спати спокійно.

Найважчим видавалося знайти бомбу. Але насправді найважче — натиснути на кнопку. Лише один рух, і я можу відправитись на розмову з Богом. Що я Йому скажу, коли мені випаде таке щастя?

15. Вибух

Вона вибухне обов’язково, не сумнівайтесь. Ця чи інша, але вибухне.

Та я не каятимусь і не триматиму під подушечкою Євангеліє — плював я на Бога, якщо він є, і так само плював, якщо немає. Якщо Бога немає, то тим гірше для Бога. Мені немає за що просити пробачення, і я не потребую спасіння. Хай таким чином рятуються слабкі. Я кажу те, що відчуваю, і роблю те, що вважаю за потрібне. Саме тому ви, вірні, тепер читаєте ці рядки вдома на дивані або на кухні, а я сиджу на даху і стискаю в холодних долонях пульт керування пластикової бомби. У кожного своя місія. Та я хочу звернути увагу на одну важливу дрібничку — це ваша віра надала сили моєму безвір’ю: якби вас не існувало — не існувало б і мене. Саме так. Я лише квінтесенція ваших потаємних думок і бажань, маленьке доповнення, без якого гармонія світу неможлива. Так і є, не сумнівайтеся. Я міг би шукати виправдання, але це безглуздо, і якщо ви такі вже вчені, то згадайте хоча б це: «...не бійтеся того, хто вбиває тіло, бійтеся того, хто вбиває тіло й душу...» Я не вбиваю душі пропагандою, наркотиками та іншим лайном на відміну від мільйонів людей, задіяних у процесі сучасної цивілізації. Я всього-на-всього фізично знищую одне тіло, всього-на-всього — одне тіло! До того ж, скільки радості це принесе десяткам тисяч людей! Ні, звісно, знайдуться і ті, хто гірко заплаче над його труною: мати, дружина, діти, друзі... Але їх набагато менше від тих, хто не плакатиме, хто в глибині душі подякує мені. І це буде чесно. Але ви, звісно, можете мене публічно засудити як убивцю і порушника біблійського чи ще якогось там морального кодексу, я дозволяю вам таке маленьке лукавство. Хоча — облиште, мені байдуже до вас усіх, я достатньо на вас надивився, люди. Це стосується лише нас: мене і Його.

Порожнеча. Нічого не можна передбачити, але про все можна здогадатися. От і вся різниця між нами. «Чи мав Бог вибір, створюючи Всесвіт?» — запитував колись Ейнштейн. Доречне запитання. Ми живемо, майже нічого не розуміючи в тому, як улаштований світ. Чи потрібно це нам? Чи маю вибір я, позбавляючи життя іншу людину? І чи будуть хоча б коли-небудь відповіді?

Особисто для себе запитання, чи вірю я в Бога, вважаю безглуздим. Безглуздіше лише питання жінки: «Про що ти зараз думаєш?» Воно також глибоко інтимного порядку, бо, погодьтеся, жоден адекватний чоловік ніколи не запитає в іншого: «Про що ти зараз думаєш?» Я не вірю в Бога, але я мрію в Бога. Мені так зрозуміліше — мріяти, тому що віра — поняття не матеріальне, але мрія — може матеріалізуватися. Тому я мрію в Нього, в дядечка на ім’я Бог, і в такому контексті Він для мене, безумовно, існує — як матеріалізована мрія. Вона спрямована в майбутнє, вільна від стереотипів, вона взагалі — вільна. Саме тому зараз я тут, на даху, а не вдома перед телевізором.

Різні релігії надають можливості нашим інтелектам і нашим душам, ні, скоріш за все, тільки душам, зробити вибір і зупинитись на якійсь версії. Дехто зовсім не вірить у Бога — і це також вибір. Дехто взагалі не замислюється над цим питанням — і це його право. Підозрюю, що ще більша кількість людей взагалі не здогадується, що Бог може існувати. Щасливчики. А може, Бог справді передумав? Чи, може, мали сенс буддисти й індуїсти, стверджуючи, що наші душі повертаються сюди знов і знов? Чи для кожної релігії, кожної конфесії своя мірка, своя правда там, нагорі? І судитимуть нас також за належністю до тієї чи іншої релігії? Кожному — свій Рай і своє Пекло? А для атеїстів, таких, як я, там відкрито спеціалізовані заклади? Чи, може, в тих, хто не вірить, взагалі немає шансів? Що ж тоді робити з чесними і добрими атеїстами: чи матимуть вони перевагу на Суді перед деякими розбещеними і потворними служителями культу?

Тож можете вважати, що дядечко на ім’я Бог уже виглянув з-за хмар і оголосив вирок. Не всім — особисто мені. Я відмовляюся від вічного життя. Я не хочу безсмертя. Можливо, скоївши вбивство, я і покаюсь, тобто дам слабину, сподіваючись Спасіння, але я не хочу Спасіння! Дядечку, якщо Ти є, то позбав, будь ласка, мене цієї милості! Я хочу вмерти, просто спокійно вмерти — і хай моя плоть любенько згниє у землі. Або розлетиться на дрібні шматочки в чудовому осінньому повітрі. Я не хочу ні раю, ні, тим більше, пекла. Не тому, що боюся стояти перед Тобою: я і так тепер — перед лицем смерті, чужої чи своєї, — стою перед Тобою, наче голий, — а тому, що вважаю: мій шлях обірвано. Відпусти мене звідси. Відпусти, зроби для мене виняток, це ж у Твоїй волі! Якщо є вічне життя, то створи, будь ласка, для мене вічну смерть. Я не боюся померти. Навпаки, я з нетерпінням очікую на це диво — смерть, щоб найшвидше доторкнутися до великої таємниці...