Моксель, або Московія. Книга друга - Білінський Володимир Броніславович - Страница 23

— "скляні зап’ястя та кільця різного забарвлення, знайдені в Мерянських курганах. Усі ці предмети... (також) знайдені на берегах Рейна або на околицях його в Бадені, Гессені та біля Крейцнаха... А монети, чеканені в Кельні, Вюрцбурзі, Страсбурзі, Баварії, Гальберштадті і Шпеєрі... знаходили в мерянських курганах, ...так що монети і в цьому випадку роз’ясняють нам причину подібності цих виробів" [4, с. 83—84];

— "відтак нам залишається ще звернути увагу на сокири та деякі інші предмети озброєння, які привозили винятково із західних країн... Таким же чином, судячи з подібності форм, крім сокир, і всі списи, кинджали... і стріли привозилися західними купцями... Вони, знайдені на заході в курганах, того ж типу і тих же розмірів, як... мерянські [4, с. 86—87]. "Значна частина мерянських сокир має видовжений обух, що рівняється майже довжині самого леза... Отже, ці бойові сокири не привозилися до Мерян зі Скандинавії, а, ймовірніше, із Німеччини" [4, с. 126].

Не буду подавати десятка інших подібних свідчень.

Така правда про "германців", на допомогу яких сподівався народ країни Моксель, тобто — меряни. Справді, меряни впродовж XI—XIII століть (до 1237 року) мали інтенсивні торговельні взаємини з германським народом, через що й зберігали історичну пам’ять про нього як про сильний і мужній, можливо, навіть войовничий народ. Тому Вільгельм де Рубрук у 1253 році не зробив ніякого відкриття ні про мерю, ні про германців. Він лише засвідчив правду свого часу. А дивною, на перший погляд, вона виявилася тому, що московська історична лженаука дві сотні років "співала" зовсім іншу пісню.

Про те, що країна Моксель є саме країною мерянського народу, Вільгельм де Рубрук навів у своїй книзі й інше дуже цінне свідчення. Послухайте:

"Про одіяння й плаття їх (Татар. — В. Б.) знайте, що з Китаю й інших східних країн, а також із Персії та інших південних країн їм доставляють шовкові й золоті матерії, а також тканини з бавовни, в яку вони одягаються влітку. З Русі, з Мокселя, з великої Булгарії і Паскатиру, тобто великої Венгрії, з Керкису (всі ці країни лежать на півночі й повні лісів).., які їм коряться, їм привозять дорогі хутра різного роду, яких я ніколи не бачив у наших країнах і в які вони одягаються зимою" [10, с. 76].

Погляньте, в якому порядку (чітко із заходу на схід) розташував Рубрук північні країни, що коряться ханові Батию: Русь, Моксель, Булгарія, Паскатир, Керкис. Саме між Руссю і Булгарією лежала країна Моксель. Між іншим — порівнянна з ними. Згадайте карту "Мерянської землі" графа О. С. Уварова, і вам одразу стане зрозуміло, що саме меря розташовувалася між русичами і булгарами і, згідно з Вільгельмом де Рубруком, мала ім’я — "країна Моксель". Бо ж, як твердить мандрівник, "Русь... тягнеться від Польщі й Угорщини до Танаїду (Дону. — В. Б.)... Ця ріка слугує східним кордоном Русі". І більше до Київської Русі ніякі землі, ніякі народи не належали. Тут "доважки брехні" абсолютно недоречні. А за країною й народом моксель (меря) лежала країна Булгарія, далі — Башкирія (Паскатир), а за нею — Керкис (Сибір). При цьому, зверніть увагу, Рубрук назвав доволі великі й порівнянні, як на ті часи, країни та народи. І не згадав серед північних країн ні єдиного дрібного племені, яких у ті часи існувало безліч.

До речі, той же Рубрук, згадавши народ мордву, відокремив її від моксель чітко за релігійною ознакою. Частина мордви до 1253 року прийняла мусульманську віру, отож потрапила під вплив Булгарського царства. Він ніде не виділив мордву в окрему державу, тому що "Мердас, яких Латини називають Мердиніс, і вони — Сарацини". Тобто — мусульмани. А та частина фінського етносу, яка зберегла свої язичницькі вірування, віднесена Рубруком до "країни Моксель" (вони їли свинину!!!). Саме ця частина фінського етносу — "країна Моксель" — мала до 1237 року свого "государя", який загинув у Німеччині.

Ось про що розповіли монети, знайдені в мерянській землі, коли ми їх зіставили з іншими достовірними історичними джерелами.

4. Інші вагомі розходження між мерянськими (фінськими) і київськими (слов'янськими) племенами, виявлені під час розкопок могильних поховань

Інші розходження між мерянськими та київськими племенами, виявлені під час розкопок курганних поховань, зведені заразом, бо ми про них уже говорили і ще будемо вести мову Тому повторюватися нема сенсу. Однак звести їх у єдиний ряд — необхідно.

Отже, які ще відмінні риси мерян і їхніх поховань виявлені російськими археологами в XIX столітті під час розкопок? Про що розповіли їхні роботи?

Саме факти, а не словоблудство:

а)єдність мерянських поховань (цвинтарів) протягом IX—XVI століть

Археолог О. С. Уваров у своїй праці "Меряни та їхній побут за курганними розкопками" чітко позначив спадковість мерянських поховань протягом тисячі років, тобто починаючи з VII по XVI сторіччя. Про що свідчили монети, знайдені в курганах.

Мінялися релігійні уподобання мерян, мінялися умови життя і принципи виживання самого фінського етносу, однак зберігалася вічна повага до могил предків і пам’ять про них. Які би потрясіння не випадали на долю фінської ростовсько-суздальської землі, племена не йшли з обжитого місця і продовжували ховати своїх мерців на тих самих цвинтарях. Навіть обживаючи сусідні землі, меряни завжди залишали "коріння" свого роду біля древніх могил. Історія європейських країн подібного не знає.

Це властиве лише фінському етносу Московії. Ось слова археолога О. С. Уварова: "Навколо найдавніших гробниць... розташовані могили менш древні. Такий загальний характер розташування курганів у мерянських цвинтарях, і цей характер зберігся... на всіх інших місцевостях... Чудовий приклад поваги й прив’язаності до могил предків" [4, с. 23].

Лише один народ міг ховати своїх предків (язичників і християн) багато сотень років на єдиних цвинтарях. До речі, іншої, не мерянської археологічної культури (XII—XVI століть) на території ростовсько-суздальської землі, у межиріччі Оки і Волги, історія та археологія не знають. Великий парадокс Московії! Тут можна лише поспівчувати московитам.

б)форма мерянських курганів

На цю тему будемо вести більш детальну мову в одному із наступних розділів. Однак відзначимо, що всі розкопані археологом О. С. Уваровим та його сучасниками кургани мали винятково круглу форму й були невисокі. На території давньої ростовсько-суздальської землі ніколи не знаходили і не розкривали курганів іншої форми, належних до XVстоліть.

Багато віддала б московська історична наука за відкриття на своїй материнській землі видовжених курганів. Позаяк такі кургани характерні для слов'янських поховань. Однак навіть натяку на що-небудь подібне в російській археології не існує. Хоча російські вчені мали в XIX столітті масу можливостей "знайти" що душі завгодно. Прорахувалися! Понадіялися на катерининську брехню. 7729 уваровських курганних поховань і кілька тисяч інших (приблизно стільки ж, як уваровських) курганних поховань, розкопаних у XIX столітті російськими археологами, мали винятково круглу форму. Переважно від 1 до 3,5 аршина у висоту і від 10 до 40 аршинів по нижній окружності. У той час, коли слов’янські поховання XV століть мали чітко виражену видовжену форму.

Ми ще послухаємо з цього приводу російського академіка О. А. Спіцина. Це був великий археолог-махінатор уже радянських часів.

в)примітивність мерянських жител і знарядь праці (VIII—XII століття)

Навіть у 1253 році посол короля Франції Людовика IX до хана Сартака (сина Батия) Вільгельм де Рубрук, відвідавши "країну Сартаха", написав: "Моксель... чисті язичники. Міст у них нема, а живуть вони в маленьких хатинах у лісах" [10, с. 88]. Тому й не дивно, що, розкопавши могильні кургани, О. С. Уваров так і не знайшов поблизу них великих мерянських міст і городищ, що належать до першого періоду мерянських поховань (VIII—XII століття). їх не існувало. Археологічні розкопки О. С. Уварова повністю відповідають свідченню Вільгельма де Рубрука. Правдиві свідчення історії, у нашому випадку — Вільгельма де Рубрука, відповідають правді археологічних досліджень, маємо на увазі — археологічні розкопки О. С. Уварова.