Москва Ординська. Книга друга - Білінський Володимир Броніславович - Страница 23

Всі історичні джерела погоджуються, що так звана Куликовська битва тривала не більше трьох годин. Потім військо Мамая почало розбігатися. Скажіть, як можна перемогти 150–тисячне військо, закуте у кольчуги та шоломи зі щитами на невеликому полі протягом трьох годин? Відповіді на це запитання російські науковці дати не можуть. Навіть у російській історії є інший приклад — Бородинська битва. Тож Московія в описі Бородинської битви брехати не могла, адже існували французькі джерела.

Факти Бородинського бою: «Русская армия в Бородинском сражении имела 132 тысячи человек и 624 орудия; французская армия — 135 тысяч человек и 587 орудий… Сражение началось около 5 часов 30 минут утра 26 августа… с наступлением темноты Наполеон отвел войска на исходные позиции» [2, т. 3, с. 578].

Отож битва значно менших військових сил з обох боків, якщо вірити Куликовській брехні, тривала цілий день і не виявила переможця. І це при тому, що в бою використовували артилерію. До речі, в Бородинському бою втрати французів становили 30 тисяч (за французькими джерелами), а росіян — 44 тисячі чоловік (за російськими джерелами). Як бачите, втрати з кожного боку не перевищували 30% усієї військової сили. Тож висновки напрошуються самі.

Такі незаперечні історичні паралелі.

А тепер перейдемо до огляду безпосередньо Куликовської битви. Цікавим є той факт, що так званий «полководець Дмитрій Донський» особисто не керував битвою. Перед початком битви він перевдягся простим воїном і заховався поміж людей, а свої княжі регалії та знамена передав литовському боярину Бренку, який і виступав під Московським княжим прапором і згодом загинув. Дмитрій же Московський ще на початку битви був оглушений ударом по голові й увесь бій пролежав «у срубленного дерева», де його й знайшли. Ось такий феноменальний «полководець».

Сама ж битва тривала майже три години. Ось як її описує М. Карамзін:

«Войско тронулось, и в шестом часу дня увидело неприятеля среди… поля Куликова… Началась битва… Настал девятый час дня, сей Димитрий (Боброк–Волинський. — В. Б.) с величайшим вниманием примечая все движения обеих ратей, вдруг извлек меч и сказал: “Теперь наше время”. Тогда засадный полк выступил из дубравы, скрывавшей его от глаз неприятеля, и быстро устремился на моголов. Сей внезапный удар решил судьбу битвы, враги изумленные, рассеянные не могли противиться новому строю войска свежего, бодрого, и Мамай, с высокого кургана смотря на кровопролитие, увидел общее бегство своих… и бежал вслед за другими» [18, т. V, с. 40–41].

На цьому битва й закінчилась.

Дещо інакше подають хід битви сучасні російські історики. Зокрема професор А. Юрганов:

«Между половиной десятого и половиной одиннадцатого утра показалась монгольская конница. Первый удар ее принял на себя сторожевой полк… Через два часа битвы обнаружился перевес сил в пользу ордынцев. И тут решающую роль в победе сыграл засадный полк… как и было задумано, напал неожиданно и поверг монгольские войска в бегство» [80, с. 73].

Отак проходила «доленосна Куликовська битва», яку так нещадно оббрехала московська історія. Виявляється, і татаро–монголи були настільки нетямущими, що одразу кинули в бій «150–тисячне військо», хоча раніше ніколи так не чинили; і московські князі були настільки меткі та хитрі, що зуміли приховати «в дубраве» понад 20–30 тисяч воїнів та коней (бо менша кількість війська не внесла б перелом у битву); і московський князь Дмитрій, провалявшись кілька годин «у срубленного дерева», став «великим полководцем» та національним героєм.

Дуже вже хотілося слави та величі. Але навіть на цьому московська брехня не припинилася. Всупереч здоровому глузду вони вигадали тезу, що Великий Литовсько–Руський князь Ягайло теж ішов зі своїм військом на допомогу Мамаю. Мовляв, «уже был за сорок верст от поля битвы», але так перелякався московитів, що тікав на край світу. І це при тому, що два рідних брати Ягайла — Андрій Полоцький та Дмитрій Брянський — зі своїми дружинами витримали головний удар Мамаєвого війська, а литовсько–український полководець Боброк–Волинський особисто очолював та вів у бій «засадний полк». Ці полководці (між іншим, не фальшиві): Андрій Полоцький, Дмитрій Брянський та Боброк–Волинський разом із Великим князем Вітовтом у 1399 році брали участь у знаменитій битві з татаро–монголами на річці Ворсклі, де усі троє й загинули, захищаючи свою рідну Русь–Україну. Але про подібні факти московити воліють не згадувати.

Хочу нагадати, що у знаменитій книзі А. Лизлова «Скифская история» автор теж згадує про Куликовську битву, але жодним словом — про союз Мамая з Ягайлом. Московська брехня про цей союз з’явилася тільки у XVIII столітті. Тож А. Лизлов у 1692 році про ці вигадки ще не знав.

Що ж відбувалося після «Куликовської битви»? Московити завжди замовчували наслідки «великої перемоги».

Знаменитий темник Мамай після поразки був страчений, допомогою великого Тамерлана протягом одного року в Орді було наведено лад. До влади прийшов нащадок Чингісхана — Тохтамиш. У наведенні порядку в Золотій Орді в 1380 році брала участь і дружина Московського князя Дмитрія, так званого Донського. А от у 1382 році Дмитрій дещо затримався з відрядженням своєї дружини до столиці Орди. Тож хан Тохтамиш одразу вирішив покарати свого московського васала, аби всі побачили, що часи розбрату минули, а воля великого хана незаперечна.

Послухаємо М. Карамзіна: «Вдруг услышали в Москве,… что Тохтамыш идет… и Великий Князь, потеряв бодрость духа, вздумал, что лучше обороняться в крепостях, нежели искать гибели в поле. Он удалился в Косторму с супругою и детьми, желая собрать там более войска» [18, т. V, с. 45–46].

Слід розуміти, що М. Карамзін не міг привселюдно ганьбити московського князя за боягузтво. Тож відправив Димитрія шукати військо в костромських лісах.

Цікаво, що оборону Москви у 1382 році очолив онук литовсько–руського князя Ольгерда — Остей. Послухаємо ще раз М. Карамзіна: «…явился достойный… юный князь Литовский именем Остей, внук Ольгердов… Умом своим и великодушием, столь сильно действующим в опасности, он восстановил порядок (після втечі Дмитрія Донського до лісу. — В. Б.), успокоил сердца, ободрил слабых» [18, т. V, с. 46].

Маемо надзвичайну ситуацію — після договору 1373 року московита виступали проти Золотої Орди виключно під натиском Литовсько–Руського князівства: так було в 1378 році на річці Вожі, де брав участь Андрій Полоцький зі своєю дружиною; так було й на Куликовому полі з трьома литовсько–руськими полководцями (не плутайте їх із московитами); так сталося й 1382 року під час оборони Москви.

Цьому явищу в московській історії немає пояснення.

Хан Тохтамиш у 1382 році повністю знищив Москву і всю Московію. Дощенту! Загинув і князь Остей зі своєю дружиною, чахищаючи Москву. Ось що про те страхіття розповів М. Карамзін:

«Какими словами, — говорят летописцы, — изобразим тогдашний вид Москвы?… В один день погибла ее красота, остались только дым, пепел, земля окровавленная, трупы и пустые, обгорелые церкви. Ужасное безмолвие смерти прерывалось одним глухим стоном некоторых страдальцев, иссеченных саблями Татар, но еще не лишенных жизни и чувства. Войско Тохтамышево рассыпалось по всему Великому Княжению. Владимир, Звенигород, Юрьев, Можайск, Дмитров имели участь Москвы» [18, т. V, с. 48–49].

Ця жахлива участь спіткала тільки володіння Дмитрія. Тохтамиш не чіпав інші Великі князівства. За дуже обережними підрахунками Московія втратила не менше 150 тисяч людей — загиблих, спалених живцем, втоплених у річках, забраних до ординського рабства.

Коли подібне лихо спіткало Київ, московські історики стверджували, що місто перестало існувати, занепавши на сотні років. То на скільки років припинила існування Москва й Московія після 1382 року?

І на це запитання немає відповіді.

Щойно хан Тохтамиш відійшов, одразу ж на тому попелищі з’явився Дмитрій, так званий Донський. Але без війська. З’ясувалось, що того війська в костромському лісі й не було. І як діяв Дмитрій далі? А просто. Поклав на воза данину–відкуп та й поїхав до столиці Золотої Орди каятися і просити новий ярлик на князювання. Затим отримав прощення разом із новим ярликом.