Москва Ординська. Книга друга - Білінський Володимир Броніславович - Страница 5

Душа російського ура–патріота від такої наруги обливаєтсья кров’ю. Та що поробиш: правда є правда!

Отже, з 1312 року припинив існування Темниковський улус (він же — Рязанське князівство, чи — Тмутаракань).

Як же поставився хан Узбек до інших північних улусів (князівств) Золотої Орди? Особливо нас цікавитиме Московський. Оскільки Тохта ставився до Московського князя Петра Ординського та його родів (ілів) вороже і знищив у 1390 році цього князя за те, що у 1388 році вони не прихистили його людей, то, зрозуміло, хан Узбек до Московського князівства був доброзичливим. Тому, за його наказом, знайшли спадкоємця Петра Ординського і привезли до хана. Спадкоємцем став онук Петра — малолітній Іван. Це той Іван, який згодом у російській історії виступатиме під іменем Калити, Калти і Кулпи, а в арабських та перських істориків — під іменем Кутлубуги і Кельдібека. Можливо, хан Узбек призначив малолітнього Івана спадкоємцем свідомо, щоби виховати його при своїй, царській сім’ї, а можливо, хан Тохта винищував рід хана Петра Ординського до такого стану, що у 1312 році Іван був старшим серед нащадків Петра. Про це важко сьогодні міркувати.

Ось тому в російських літописах і не зафіксовано рік народження Івана.

Оскільки Іван Калита (Култа) не був призначений у 1312 році удільним Московським володарем, це говорить лише тільки про його малолітство.

Узбек не міг не призначити Івана удільним князем на прохання вірних йому родів (ілів), якби тому в 1312 році виповнилося 16 років.

Іван Калита став удільним московським князем тільки в 1322 році. Тому Іван так званий Калита, ймовірніше, був 1306 року народження.

Зробимо два цікавих зауваження.

Перше. Перший російський історик Андрій Іванович Лизлов у своїй праці «Скифская исторія» взагалі не згадував Московського князя Івана Калиту (Кулпу). Мабуть, історикА. І. Лизлов сприймав цього князя за ханського баскака. Бо згодом Іван був відкликаний до столиці і став одним із наймогутніших чиновників хана Узбека. Можливо, А. І. Лизлов мав рацію.

Друге. Ось як професор В. Лебедев пояснив значення слова улус:

«Улус — родовая община и принадлежащая ей земля» [17, с. 6].

Головною складовою «родовой общины» улусу були татарські (тюркські) роди — ілі, які надавалися кожному ханові. Тому золотоординські улуси (князівства) в XIII–XV століттях повністю асоціювалися з певними родами (ілями).

А це свідчить, що Іван Кулпа (Калита) походив з московського татарського іля, і з призначенням його московським князем роди заспокоїлися. Послухаємо:

«В лето 6836, Князь Иван… седе на великом Княжении, и бысть всей земли тишина» [21, с. 230].

Не могло «бысть всей земли тишина», а в першу чергу землі московській, якби їм призначили ханом чужу людину.

* * *

У 20–ті роки XIV століття відбулося кілька надзвичайно важливих подій на теренах Східної Європи, які згодом змінили стратегічний розвиток не тільки цього регіону, але мали потужний вплив на розвиток усієї світової історії.

Перша. Ми вже говорили про неї: прийняття Золотою Ордою у 1320–1321 роках державної релігії — мусульманської віри.

Друга: приєднання у 1320 році литовським князем Гедиміном до Литви Волині, Галичини, Київщини та частини Сіварщини і створення на теренах Східної Європи нової потужної держави — Великого Литовсько–Руського князівства.

Третя: створення ханом Узбеком на базі московського уділу — Великого Московського князівства (улусу) в складі Золотої Орди.

Усі три події тісно пов’язані між собою і є похідними від фактору завоювання князем Гедиміном теренів північної Русі.

Пропонуємо розглянути прискіпливіше давній хід подій та їхній взаємозв’язок.

Після восьми років правління Золотою Ордою та винищення усіх своїх супротивників, явних і прихованих, хан Узбек настільки впевнено почувався на царському троні, що в 1320 році вирушив військовим походом на державу Хулагуїдів, яка межувала з його державою на Кавказі.

Якщо зазирнути до російських літописних зводів, то побачимо, що протягом цих восьми років він знищив тільки в старих (Рязанському і Тверському) князівствах до тридцяти ханів Чингісидів, в тому числі Великого Володимирського князя хана Беклиміша, він же — Михайло Тверський.

Слід думати, що хан Узбек та його оточення зараховували Беклиміша до прихованих, можливих ворогів, тому що Узбек, прийшовши до влади в 1312 році, поновив ярлик Михайла Тверського на батьківський великий улус. Загинув же Михайло Тверський, за російськими літописами, «22 ноября 1318 года» «за рекою:»а Тереком, на реке на Севенце, под градом Тетяковым, близ железных ворот…» [64, с. 18].

Хоча хан Узбек 8 років, тобто до весни 1320 року, постійно сидів «в странах северных». Що засвідчили незалежні арабські та перські історики. Цілком очевидно, що одна із сторін помиляється. Бо Михайло Тверський загинув «22 ноября 1320 года», рівно на два роки пізніше, ніж повідомляють зацікавлені російські джерела.

В «Истории Российской» В. М. Татіщева вбивство князя Михайла Тверського подане під 1319 роком, а в «Устюжском летописном своде» — під 1317 (6825) роком. Що цікаво — в «Истории Российской» за цим поданням йде опис 1321 року (фіксований), і в «Устюжском летописном своде» — теж йде опис 1321 (6829) року. Тобто маємо підтасовку дат до текстів.

Маймо на увазі: два головних російських літописи «Ипатьевский» і «Лаврентьевский» взагалі про ці події не розповідають.

Що ж приховується за цими фактами спотворення істини?

І на це запитання є відповідь.

Між Золотою Ордою і державою Хулагуїдів точилися постійні сутички за володіння ключовими опорними пунктами східного Кавказу, до яких, в першу чергу, належав Дербент.

Послухаємо:

«Дербент… город развивался к В(остоку) от построенной в 5 в. крепости, состоящей из расположенной на холме цитадели (Нарын–кала) и двух идущих от нее к морю кам(енных) стен, к(ото)рые запирали узкий (3 км) проход между морем и горами Кавказа и ограждали с С(евера) и Ю(га) территорию города» [2, т. 8, с. 109].

Отож, саме перед Дербентом 22 листопада 1320 року стратили Михайла Тверського за «выход из повиновения», згідно зі словами татарського хана Кавгадия. Мусило щось трапитись надзвичайно важливе, щоб хан Золотої Орди Узбек запідозрив одного із старійшин Чингісханового роду у «выходе из повиновения».

Набудемо зараз цитувати ці слова. Наведемо їх пізніше. Слід тільки пам’ятати, що московити до цього періоду понакидали так багато «доважків брехні», що за ними неможливо угледіти істину.

Все, що стосується московських так званих князів «Данила Александровича» і «Юрия Даниловича», є суцільною вигадкою московської історіографії. Розповіді про вбивство тверських князів «Дмитрия Михайловича» та «Александра Михайловича» є теж суцільними «примесами лжи» російської історичної науки. Таким чином «возвышали» Москву та вибудовували її достовірний каркас.

Чим неймовірніше вигадки, тим більше вони сприймалися за правду.

Що ж відбувалося в дійсності?

«Сей мужественный витязь (Гедимин. — В. Б.), в 1319 году победою окончив войну с Орденом, немедленно устремился на Владимир (где княжил тесть Любартов)… Город сдался. Гедимин, поручив его своим Наместникам, спешим к Луцку… граждане не оборонялись, и победитель… уверил всех… (русичів. — В. Б.) в безопасности и защите. Утружденное войско его отдыхало целую зиму… Как скоро весна наступила и земля покрылась травою, Гедимин с новою бодростию выступил в поле, взял Овруч, Житомир, города Киевские и шел к Днепру… жители… не видя помощи — и зная, что Гедимин щадит побежденных, отворили ворота. Духовенство вышло с крестами и вместе с народом присягнуло быть верными Государю Литовскому… и скоро (Гедимін. — В. Б.) завоевал всю южную… (Русь. — В. Б.) до Путивля и Брянска» [18, т. IV, с. 270–271].