Москва Ординська. Книга друга - Білінський Володимир Броніславович - Страница 72

Тобто правлячі династії Криму, Москви та Казані у 1510 році походили із одного давнього ханського роду, і царівна Нурсалтан належала до старійшин роду по жіночій лінії. Тому з такими почестями її приймали і в Москві, і в Казані.

Про узгоджені спільні дії Москви та Криму проти Великого Литовсько–Руського князівства до 1514 року свідчать десятки прикладів. Наведемо тільки один 1512 рік. У тому році навесні Кримський хан Менглі–Гірей завдав потужного удару по Русі Україні з півдня. Послухаємо: «Під Вишнівцем, поблизу Лопушни, очолюване князем (Костянтином Івановичем Острозьким. — В. Б.) 6–тисячне військо погромило учетверо більші сили кримського хана Менглі–Гірея, звільнивши 16 тисяч полонених (28 квітня 1512 р.)» [167, с. 524].

А ось що робили московити того ж таки року: «Того–таки 1512 року,… розпочалася нова московсько–литовська війна, яка тривала близько десяти років…» [167, с. 530].

На перших порах, завдяки зриву мирних угод та несподіваним ударам, Московія мала у війні деяку перевагу. Не забуваймо, що на боці Василя III воювали касимовські, казанські, астраханські і ногайські татари та їх підтримував Кримський хан.

Але уже з кінця 1514 року, по суті, молодий Кримський хан Магмет–Гірей (його батько Менглі–Гірей помер 1515 року в глибокій старості) запропонував Василю III повернути Касимовське ханство родові Гіреїв, або повернути Литві «Сіверщину», до якої в ті часи залучали Брянщину. Про що свідчить лист Кримського хана до Василя III 1514 року. Звичайно, Москва не погоджувалася на жодну пропозицію Кримського хана, і посилено спілкувалася зі Стамбулом, намагаючись через Султана вплинути на нового Кримського хана Магмет–Гірея.

Одночасно, шантажуючи Крим і Стамбул, Василь III у ті роки вів переговори з імператором Максиміліаном (Священна Римська імперія, а по суті молода Австро–Угорська імперія), Данією, Німецьким Орденом тощо.

Інтриганство Василя III було ознакою його виховання матір’ю Софією та її візантійським оточенням у Кремлі. Йшло поєднання суто татарського впливу та візантійського на московську правлячу верхівку. З’являвся новий тип московського володаря, який особливо проявиться в характері та вчинках Івана IV (Грозного) — звичайного параноїка. Між іншим, такі висновки робили французькі науковці пізніших часів.

Отож Велике Литовсько–Руське князівство, зібравши сили, завдало Василю III нищівного удару під Оршею. Послухаємо М. М. Карамзіна:

«Государь приказал… Воєводам нашим… итти навстречу к неприятельской рати. Константин Острожский предводительствовал ею… Наших было 80000, Литовцев же только 35000… Все говорят согласно, что Литовцы никогда не одерживали такой знаменитой победы над… (московитами. — В. Б.); гнали, резали, топили их в Днепре и Кропивне; телами усеяли поля между Оршею и Дубравною; пленили Булгакова, Челяднина и шесть иных Воевод, тридцать семь Князей, более 1500 Дворян и чиновников, взяли обоз, знамена, снаряд огнестрельный…Мы лишились тридцати тысяч воинов; ночь и леса спасли остальных…» [18, т. VII, с. 40–41].

Московія втратила всі свої смоленські завоювання, окрім Смоленська, який Острозький не став штурмувати, бо князь Шуйський — керівник оборони Смоленська, пообіцяв повністю знищити населення міста. Він навіть перед штурмом «изумил его жителей зрелищем ужасным: велел настене, в глазах Литвы, повесить… (знатних смоленських бояр. — В. Б.), надев на них собольи шубы, бархаты, кашки, а другим привязав к шее серебрянные ковши или чарки, пожалованные им от Великого Князя» (московського Василя III. — В. Б.) [18, т. I, с. 41].

Саме так чинили у XX столітті фашисти і більшовики–енкаведисти, залякуючи людей.

Звернімо увагу: Смоленськ у 1514 році був загарбаний Москвою вперше за свою історію; у ньому мешкали переважно слов’яни; в той час, як загарбники були майже стовідсотково татарами. А з династії Шуйських вийшов один із московських царів — Василь Шуйський (1606–1610).

Тож не забуваймо такі речі.

Оскільки стосунки між Москвою і Кримом були напруженими через Касимовське ханство, то Кримський хан Магмет–Гірей зажадав, аби Московія негайно повернула Великому Литовсько Руському князівству Сіверщину. Послухаємо з цього приводу М. М. Карамзіна:

«К несчастию, новый хан… писал, что взятие Смоленска нарушает договор Василиев с Менгли–Гиреем, который будто бы пожаловал Смоленское княжение Сигизмунду (польський король. — В. Б.); что Василий должен возвратить оное также Брянск, Ста род уб, Новгород Северский, Путивль, вместе с другими городами, будто бы данными Ханом, отцам его, Иоанну в знак милости» [18, т. VП, с. 43].

Звичайно, М. М. Карамзін дещо перебрехав лист Кримського хана до Василя III. У «Сборнике Императорского Русскаго исто рическаго общества (РИО)», який подав коментарі ханських листів, зовсім немає згадки про Смоленськ і Смоленське князівство, а «Новгород–Северский» чомусь подано як «Новый Городок».

Отож М. М. Карамзін продовжив фальшування листа Кримського хана.

На якій підставі робиться така заява?

Наша відповідь надзвичайно проста: Кримський хан, як і Золота Орда, ніколи не володіли Смоленськом і Смоленським князівством, тож не могли передавати право чи ярлик на володіння.

М. М. Карамзін в черговий раз намагався виставити хана звичайним дурнем і авантюристом. А відносно «Нового Городка», московити, фальшуючи тексти листів кримських ханів, наведених у «РИО», допустилися звичайної помилки, вказавши Тверський «Новый Городок». Це ім’я міста було в листі хана Менглі–Гірея серед міст Тверського князівства, яке він передав Іванові III у 1485 року. Тому його й навели серед імен міст, хоча фальсифікатори, відвертаючи увагу від Твері та «35 міст на чолі з Одоєвом», вказали тільки на частину ханського листа, другорядну частину. «Писарі від історії» грубо помилилися. Новоград Сіверський «Новым Городком» для татарів Золотої Орди бути не міг — він уже 1096 року був столицею Сіверського князівства і ніколи «Новым Городком» не йменувався.

Звичайні російські клерки не знали чужої історії і чужої (української) мови.

«Щоправда литовцям не вдалося відвоювати… Смоленськ — але він залишився єдиним територіальним здобутком… (Моско вії. — В. Б.) у війні 1512–1522 рр. Князю ж Констянтину бывши под Смоленском и от Смоленска возвратившуся, и взял городы тые, которые уже служили великому князю московскому: Мстиславль, Кричев, Дубровну. И повеле им по первому служити Великому княжеству Литовскому, а сам поиде в Литовскую землю…» [167, с. 531–532].

За таких обставин, Москва посилено скаржилася на Кримського хана Султану, зводячи на нього наклепи.

Саме у ці роки тяжко захворів і невдовзі помер Казанський цар Мухаммед–Емін, брат Кримського хана — Магмет (Мухаммед) Гірея.

«Хан Крымский принимал живейшее участие в судьбе Казани, опасаясь чтобы тамошние Князья после Магмет–Ами ня не взяли к себе на престол кого–нибудь из Астраханских, ненавистных ему Церевичей» [18, т. VII, с. 45].

Ця цитата із праці М. М. Карамзіна надзвичайно цікава тим, що зайвий раз вказує, як відбувалося обрання місцевими (казанськими) родами нового хана (царя). Як бачимо, ніякого впливу Москва на обрання Казанського царя не мала. Звичайно, московські Чингісиди могли рекомендувати казанським татарським родам якусь кандидатуру. І тільки. Головне, вирішальне значення мало рішення казанських татарських родів, які були зобов’язані підняти хана над своїми головами на повстині.

Отож призначення Казанського царя Московським Великим князем є звичайною вигадкою. Навіть Кримський хан — глава роду Ширинів, міг тільки давати рекомендації з цього приводу. Хоча, звичайно, міг і застосувати військову силу.

На казанський царський престол був обраний Шах–Алі Хан — Касимовський цар, скоріше, після консультацій касимовських і казанських татарів. І хоча Шах–Алі походив, за свідченням М. М. Карамзіна, із роду хана Тохтамиша, тобто ширинського роду, та нащадки Тохтамиша були ближчими до московитів, ніж до кримських ширинів, бо ще на початку XV століття більшість ханського роду прийняла християнську віру.