У задзеркаллі 1910—1930-их років - Бондар-Терещенко Ігор - Страница 119

Щодо якости нових будівель варто наголосити, що деякі сучасні матеріяли на кшталт бетону мало використовувались у другій половині 1920-их — на початку 30-их років, більшість споруд будували з цегли, яку вкривали штукатуркою, що імітувала бетон. Втім, загальна одержимість будівництвом переважала суто технічні труднощі. «Ми / скріплюємо / цеглину з цеглиною / так, / що вам / лорди / не розмочити їх слиною / скажених / собак!», — значив вищезгаданий О. Корж 1929-го року. Тож бетон застосовували лише для несучих опор та в перекриттях. Довгий час будинок по вул. Чорноглазівській у столичному Харкові, де вперше застосували техніку моноліт-бетону, залишався всесоюзною пам’яткою, а тамтешній Будинок Державної промисловости (Держпром) і досі вважається шедевром індустріяльної архітектури.

Після постанови 1932-го року й виникнення об’єднуючої організації Спілки архітекторів процес пошуку радянського стилю перебудувався на політику опановувати історичною спадщиною. Перший з’їзд членів Спілки архітекторів ознаменував остаточну перемогу клясичного напряму над аванґардом і розпочав епоху, яка називається «архітектура соцреалізму». Втім, подекуди «повзучий емпіризм» у радянському будівництві таки залишався, і деякі майстри-будівничі мали не лише власні, авторські, школи в радянській архітектурі (І. Жолтовський, Б. Іофан), але навіть власне обличчя в архітектурній діяльності, як, наприклад, «пролетарська клясика» І. Фоміна, а також несподівано «етнографічний» вигляд, як-от «український стиль», або архітектура так званого «перехідного періоду».

Ар Деко в радянській архітектурі сформувався під впливом комуністичної ідеології, а його практичне втілення обумовлювалось вірою в технічні можливості задля створення нового типу державної організації будівництва. Найбільш яскравим витвором тієї утопічної доби був конкурсний проект Б. Іофана — Палац Рад, у якому змішалася струнка спадщина з античних часів, філософська теорія побудови ідеальної держави, а також відверто аванґардні тенденції, що об’єднували принципи раціоналістичної лінії «революційної» евфорії — конструктивізму, функціоналізму, супрематизму з клясичними правилами будування споруди як цілісного організму.

Харків. Палац культури ім. І. В. Сталіна. 1950-ті роки

До речі, проект Палацу Рад залишився нереалізованим, і це пояснюється не тільки історичними обставинами, які перешкодили його реалізації, — у такій фатальній нездійсненності закладене щось більше. А саме — факт того, що утопія не може в принципі набрати жодних конкретних форм. Аванґард може хіба що визначити театральну плястику будови Майбутнього, також Ар Деко — влаштовує довкола нього ідеологічні декорації. Ґрандіозне об’ємно-просторове рішення Палацу Рад мусило відображати технічно-монументальну міць радянської держави, що в принципі й зробило, але на папері, заповівши згодом, уже в 1990-их роках, цілу «утопічну» галузь «паперової» архітектури.

Хай там як, але архітектура 1920-их років тяглася на Захід, орієнтуючись на суто «інтернаціональну» архітектурну якість, але не була архітектурою в західному сенсі слова. Архітектурні форми, застраховані невдовзі «залізною завісою» задля непроникнення крадених ідей, позичалися на Заході, але, потрапляючи в комунально-радянський контекст, ставали радше живописом, скульптурою і театральною декорацією. І нехай мистецтво за царату, як дейкував міністр П. Мілюков, було лише «декорацією панського життя, а панське життя — усього лише елементом декорацій царського життя», і не дивно, що царська Росія нібито не створила архітектури, яка спромоглася б знищити парадне поняття «фасад», тому архітектура стала мистецтвом театральних декорацій. Ясно, що при цьому не обійшлося без хрестоматійної пам’яти про потьомкінські селища, оспівані в сатиричній «Історії міста Ґлупова» М. Салтикова-Щедріна.

Натомість, на відміну від громіздкого будівельного шарму царського часу, радянська архітектура 1920-их років була декорацією до самодіяльного спектаклю-капусника веселих майстрів-неофітів, які краще зналися на поезії, ніж на своєму ремеслі. Така собі буфонада, зіграна з вірою в повітряні замки-стільники В. Хлєбнікова, що всерйоз приймалися до розгляду романтичним офіціозом у надії виростити «місто-сад». «Велемир предлагал создать дома — железные остовы со стеклянными выдвижными ящиками, — роз’яснює В. Шкловський у „Гамбурзькому рахункові“. — Каждый человек имел бы право на кубатуру в таком доме любого города». Той самий «театральний» характер можна закинути архітектурі 1930—50-их років, що також була за декорацію, але вже до принципово «державної», неромантичної вистави, виконаної бездарними державними службовцями для ще більш високої і бездуховної номенклятури.

Конструктивний Дон Boss

Замість традиційних муз, поетів почали відвідувати ночами спокусливі машини й навіть цукрові голови… Ми мріяли про порожню в суті речі цивілізацію, як мріють бранці Волл-стріт про незаймані ліси.

Столиця Донбасу завжди була таємничою, екзотичною і непізнаною лякуною — принаймні в загальноприйнятій системі не таких тривожних центрально-східних упереджень. Наприклад, у Галичині прибульця з пролетарських прерій гуманітарні львівські панянки розпитають про «континентальність» тамтешнього степового клімату, який пасує швидше до пустелі Гобі, а інтеліґентні панки обов’язково поцікавляться, чи й досі шахтарі п’ють горілку з мисок, вмочаючи туди хліб. Зрозуміло, що важко звільнитися від культурно-історичної пам’яти, в якій для іноземця на вулицях Москви обов’язково існуватимуть ведмеді, але ж завжди маємо можливість знехтувати уторованими стежками і тілом (хоча б тексту), щоби відчути звабливі згини вулиць.

Втім, у Донецьку ніяких вуличних згинів з вихилясами нема. Місто, виростаючи колишньою Юзівкою довкруж занедбаних наразі шахт, пов’язане стрімкими «лініями» — Першою, Другою, Третьою — хоч і не такими романтичними, як у Петербурзі. Ненав’язливі спокійні ракурси, коли зір не напружений пошуком вирішального кадру, чи то пак ідеальної композиції для підтвердження чиєїсь клімактеричної «континентальности». Образ міста народжується у міру просування ним акурат від залізничного вокзалу. Ось де таксисти, вивозячи вас до готелю центральною «лінією», не шукатимуть дороги за мохом на фундаментах забудов, як у славному місті Лева! Тут маємо не замкнену врівноваженість і перевантажену асиметрію Заходу, а — суцільну деконструкцію із східно-лагідним, наче дихання недалекого Озіва, постмодернізмом.

З одного боку, назагал неспроможність міста опиратися історії, в якій воно матрично ділилося на Правобережну й Лівобережну сторони повздовж леґендарної річки Кальміюс. З іншого — зважаєш на миролюбні поради таксиста не спілкуватися тут українською. Слід визнати, що ці поради мають під собою історико-політичне підґрунтя, сформоване у 1920-их роках. Знати, що із затвердженням договору про утворення СРСР на першому з’їзді Рад СРСР 30-го грудня 1922-го року проблеми підпорядкування, а також проблеми у стосунках між російським та українським урядами, а також, відповідно, «зацікавлених» елементів з кримінального світу дещо трансформувалися. Так, положенням ВУЦВКу від 22-го березня 1922-го року Всеукраїнська надзвичайна комісія по боротьбі з контрреволюцією, спекуляцією та посадовими злочинами скасовувалася. Замість неї при НКВС під особистим головуванням народного комісара або призначеного Раднаркомом його заступника створювалося Державне політичне управління, до компетенції якого входило: приборкання контрреволюційних виступів та прийняття відповідних заходів для вчасного їх попередження; боротьба зі шпигунством; політична охорона кордонів республіки; боротьба з контрабандою та перетином кордонів республіки; виконання спеціяльних доручень Президії ВУЦВКу та РНК з охорони революційного порядку.