У задзеркаллі 1910—1930-их років - Бондар-Терещенко Ігор - Страница 53

«1942-ий рік. Весна. У Київі цвітуть каштани і осипається бузок, — згадував М. Ситник. — Хто зняв з бані Софії жовто-синій стяг? — питають очі і мовчать уста. — Де Олена Теліга і Іван Рогач? — запитую я, ввійшовши в приміщення редакції „Українського Слова“, чи то пак „Нового Українського Слова“». «А на Софії, — заперечував уже влітку 1942-го року А. Любченко, — забутий, геть злинялий, як звичайна ганчірка, жовто-блакитний прапор. Вже й не розбереш тепер, якої він „масті“. Через це про нього забули і не чіпають — він там ще з перших днів визволення».

А ще було таке: «В редакції „Українського Слова“ тривога, — згадував М. Ситник. — Прибув новий цензор, далеко гірший за попереднього, чіпляється до кожного рядка. Рогач не здається. Боротьба люта й нерівна. Хто зна, як буде далі. „Пісню про Петлюру“ поета С. зняли вже з верстки. Це пояснив цензор тим, що Петлюра вів боротьбу проти німців».

Втім, «як буде далі» ставало знати ще тієї ж весни 1942-го року, коли у Харкові офіційний часопис «Нова Україна» цілком безборонно, за такого ж самого цензора (але більш прозірливого редактора) друкує на першій сторінці вірш О. Варавви «Отаман наш поліг!» разом із передовицею В. Царинника «Великий Отаман». Очевидно, нехтування правилами військового часу, політика неприйняття мудрішої, але не дуже «націоналістичної» стратегії, були у згадану пору шкідливими, що й визначило розміри випробувань Українського Народу.

«Може, зрештою, навчимося бути хоч трохи европейцями?» — питався натоді А. Любченко. Але вже без Олени Теліги — відказуємо на це сьогодні.

Демарш Костецького, або Нові пани у підмурівку МУРу

Пустіть у Росію мене й весь мій немудрящий багаж: сорочки (три в мене, три у пранні), жовті чоботи, помилково вичищені чорною ваксою, сині старі штани, на яких я марно намагався напрасувати складку.

І краватку, яку мені подарували.

А на мені штани зі складкою.

Вона утворилася тоді, коли мене геть розплющило.

З офіційним визнанням Ігорю Костецькому в УРСР «пощастило» не менше, ніж, скажімо, «попутнику» Володимиру Свідзінському. Обох малоподібних один до одного письмаків єднає хіба що отой вирішальний «кий» наприкінці прізвища, яким з утробними вигуками «ель» [так у оригіналі. — Прим. верстальника] та «інсь» заганялися їхні сакральні тіла до глухих кутів історії письменства. Себто у непам’ять, де словопоняття з прізвищними коренями типу «кост» чи «свідз» ставали метафорою забуття.

Для української радянської літератури це зазвичай було культурно-смисловою константою: об’єм, сформований поза волею індивіда гармонійними порожнечами, що вряди-годи заповнювалися чутками й переказами. Але хіба лише для літератури підрадянської? Неприйняття Костецького еміґрацією — це та сама порожнеча «розуміння», себто квінтесенція слави у майбутньому.

Насправді ж літературний феномен І. Костецького, що більш скидається на біографічний парадокс, вартий пошанування. Російськомовний театральний критик Іван Мерзляков, який в еміґрації витворився на українського літератора і видавця Ігоря Костецького, — це було явище, яке мало неабиякий вплив на МуРівську громаду тодішнього діяспорного письменства. Мистецький український рух (МУР), до якого входили українські письменники-вигнанці, які після закінчення Другої світової війни опинилися на Заході в таборах для переміщених осіб (ДіПі), був, як знати, замислений «літературними» втікачами з СРСР у 1945-му році. У місті Фюрті, що в північно-східньому передмісті Нюрнберґа, зібралася ініціятивна група у складі І. Багряного, А. Полтави, Ю. Шереха (Ю. Шевельова), В. Домонтовича (В. Петрова), І. Майстренка, Ю. Косача, І. Костецького, вирішивши утворити письменницьку організацію.

Зліва направо сидять: Є. Маланюк і Ю. Шерех, стоять: У. Самчук і Г. Костюк. 1948 рік

МУР проіснував усього три роки, але повністю підтвердив свій зв’язок з питомо «радянськими», чи пак тоталітарно-колективістськими, формами організації культурного життя. Учасники ініціятивної групи вважали себе «новими панами» історичної ситуації, от лишень не «радянським», як у випадку з пролетарсько-селянським начальством в УРСР, але наразі вже «національним». У кращих традиціях комункультівського аґітпропу, чийого ідеологічного тавра мурівцям годі було позбутися, виголошувалось, що надалі українське мистецтво «покликане у високомистецькій, досконалій формі служити своєму народові і тим самим завоювати собі голос та авторитет у світовому мистецтві». Хіба не того самого вимагали більшовики від «пролетарської літератури»? Так само, як пролеткульт вимагав «комунізму в мистецтві», використовуючи засоби партійної демагогії, нові «націоналістичні» начальники МУРу наполягали на безумовному підкоренні «нового» вчення про те, що справжня українська література повинна мати ознаки національної, відображаючи суть нації, а яка-небудь теорія «мистецтва заради мистецтва», якої в МУРІ дотримувався не лише І. Костецький, вважалась теорією «дезертирів від нації».

Розподіл апаратних повноважень у МУРІ також нагадував колишню радянську систему організації літератури. Ідеологом МУРу був харківський мовознавець Ю. Шерех. Керівником нової письменницької спілки обрали волинського прозаїка У. Самчука, котрого всі називали «Генералом». Згідно з доброю радянською традицією, тут-таки зібрався І-ий з’їзд українських письменників, який відбувся 21—22-го грудня 1945-го року в Ашафенбурзі. Крім учасників вищезгаданої ініціятивної групи, серед засновників МУРу були відомі на той час письменники: В. Барка, О. Варрава, К. Гриневичева, Ю. Клен, Є. Маланюк, Т. Осьмачка, Я. Славутич та інші. Діватися деінде письмакам на вигнанні не було куди. Тож прозірливий товариш Сталін міг втішитися радянському колективізму МУРу, мовивши сакраментальне «інших письменників у мене для вас немає».

Відтак, «інші» письменники в МУРі були, але незалежні неофіти на кшталт І. Костецького (і то успішні, завважмо, неофіти), як знати, не віталися автентично-національною думкою в екзилі, тож протягом усього життя сей літератор так і не позбувся образливих епітетів на зразок «нахаби», «цигана» чи «літературного деґенерата», виданих новим «націоналістичним» начальством з радянських втікачів періоду ВВВ 1941—1945-их роках.

Видавництво «На горі», яким І. Костецький опікувався разом з дружиною Елізабет Котмаєр (теж, до речі, неукраїнкою), в еміґрації називали «безрідно-космополітичним», оскільки основна увага там приділялася світовій літературі в українських перекладах — від «Іліади» Гомера до віршів Б. Пастернака. Не дивно, що й фінансування установи приписували радянським спецслужбам. Натомість в Україні видавництво «На горі» вважали, звичайно ж, «націоналістичним», тому що першою книжкою, яка з’явилася у ньому 1955-го року, було… вибране з поезій Т. С. Еліота. Що й казати про подальшу «запроданість» видань Ф. Ґ. Лорки, Е. Павнда чи О. Вайлда.

Власне творчість І. Костецького вирізняється надзвичайним жанровим розмаїттям — від прозової театралогії і краєзнавчих екзерсисів до театральних п’єс і модерністських новел, але жодне з творінь не живе за клясичними законами вибраного жанру. З дивовижною легкістю І. Костецький маніпулює своїм читачем, водячи його від однієї ілюзії до іншої через облудну реальність і дійсну фіктивність. Безперечно, література для нього — це безмежне поле для азартної гри в літературу.

Подібно до Дж. Джойса, І. Костецький підриває граматику з ортографією, легко поєднуючи архаїзми з неологізмами, а нормативність з розмовною і жаргонною лексикою. Особливо це помітно в його перекладах з В. Шекспіра, малознаних в Україні, серед яких «Гамлет», який і досі, майже через півстоліття, залишається куди актуальнішим навіть у порівнянні з останніми в часі варіяціями Ю. Андруховича, де поміж іншими попередниками автора-перекладача ім’я І. Костецького навіть не згадується. Залишаючи ці переклади часом незавершеними, сам І. Костецький ніби підкреслював, що література — це не кінцевий результат, а нескінченний процес, не натхнення, а копітка праця, в якій багато важить вибір прийомів і засобів.