У задзеркаллі 1910—1930-их років - Бондар-Терещенко Ігор - Страница 80

Після організації антибільшовицького Поволзького повстання К. Буревій бере участь у складанні мирного договору з радянською владою, що спричиняється до розколу в рядах есерів, а надалі і до розвалу партії у 1922-му році.

Про ті часи К. Буревій розповідає у книжці своїх спогадів «Мертві петлі», які загинули свого часу в НКВД. Зокрема, Ю. Лавріненко, котрий спілкувався з К. Буревієм у 1933—34-их роках, згадує про цей твір: «Кость Степанович читав мені свої спогади з 1903—1917 років — „Мертві петлі“, над якими тоді працював. Це був твір неспокійного серця і гострого ока. З 15 років життя участь у есерівському підпіллі, в селянських заворушеннях 1903–1905 років, тюрми… Втечі, знов тюрми і заслання на Єнісей, зустрічі там із Скрипником і Петровським, з Бурцевим, Л. В. Каменевим, Єнукідзе, знов утеча, знов тюрми (він сидів у 68 тюрмах імперії), заслання в Карелію — справжні мертві петлі».

Відійшовши від політичної діяльности, К. Буревій займається літературою. Писати й друкуватися він почав рано, можна згадати про його відповідальну роботу в редакції напівлеґальної газети «Мысль» (Петербурґ, 1913 р.) Вже у 1920-их роках, працюючи економістом-інструктором преси в Сільгоспсоюзі та ВСНГ, Буревій редаґує сільськогосподарські видання, а згодом повністю переходить на громадську роботу.

Від 1919-го по 1929-ий рік, перебуваючи в Москві, К. Буревій починає займатися популяризацією української літератури й мистецтва. Творча спадщина письменника цих років вражає своєю багатогранністю та свідомою спрямованістю в бік продовження української справи. Мистецька енергія цього «політичного діяча чималого формату» (Ю. Шерех) успішно перевтілюється у не менш значущі результати культурної праці — його лекції, влаштування виставок (бойчукісти, Северин), участь у роботі Українського відділу Академії наук — репрезентували національну культуру України в Москві на належному рівні. Видавництво СІМ («Село і Місто»), організоване К. Буревієм, видавало, наприклад, заборонені твори українських письменників; Товариство друзів українського театру, створене ним же при Українському клюбі в Москві, передувало виникненню у 1927-му році московської Української театральної студії. Ця остання, продовжуючи «березолівські» традиції, набуває статусу державного театру, але згодом, у 1933-му, розвалюється.

Але про те, що московський діяч Буревій — задерикуватий поет-футурист Едвард Стріха, ніхто, ясна річ, не здогадувався. «Лише мама, її подруга і я — семирічна були посвячені в цей секрет, — згадувала дочка письменника. — Коли прибігали й розпитували про Стріху семенкові „шпигуни“, батько дивувався: „Ви не зустріли його на сходах? На ньому плащ в чорну і жовту клітку! Він, мабуть, і досі чекає трамваю на зупинці!“ Коляда і Чужий стрімголов збігали сходами з п’ятого поверху. Верталися задихані — розминулися. Розпитували маму і мене. Я мудро казала, що він красивий, дарує мені цукерки і мандарини».

До московського періоду належить також написання К. Буревієм таких творів, як роман «Хами», низки критичних статей про А. Блока, С. Єсеніна, Т. Шевченка, а також полеміка з М. Семенком.

Займаючись театром і ставши згодом театрознавцем, К. Буревій не кидає літературної праці, на теренах якої змагається часом у вигляді критика. Так, у 1926-му році він видає брошуру «Европа чи Росія. Про шляхи розвитку сучасної літератури», в якій повністю відкидає гасло М. Хвильового «Геть від Москви!», закликаючи натомість до орієнтації на Росію. Свого часу Ю. Шерех цілком коректно пояснював позицію К. Буревія: «Заперечував він це гасло почасти з практичних міркувань, — через те, що українська молодь, як правило, не знала европейських мов, а тому гасло про відмовляння від російської культури означало б для неї ізоляцію від усякої культури; але також і з принципових міркувань, бо тоді Буревій думав, що европейська література розкладається. А російська виходить на передове місце… Та вже скоро потому погляди Буревія змінюються». З цим можна погодитись, але наголосити треба на тому, що, повертаючись до свого політичного досвіду, письменник згодом дійсно переглядає власні погляди і відходить від тимчасового «русофільства». Проте саме К. Буревій самим стилем свого буття наснажував молодших колеґ, подаючи приклад справжньої громадянської відваги і підтримуючи цим колеґ, зокрема того ж Ю. Лавріненка, коли той скаржився, що «більшовицька Москва ненавидить усяку Україну, може пролетарську ще більш, аніж буржуазну… Бона б'є Україну на смерть».

Обкладинка книги Костя Буревія «Павло Полуботок». 1948 рік

Фактично ж, працюючи вже у «Новій Ґенерації» та «Літературному ярмарку», К. Буревій надалі пов’язує розвиток української культури саме із «загниваючим» Заходом. Трохи іншої думки був письменник про суто політичний бік цієї справи, коли зазначав, що «Захід двічі загнав Україну на вимушений і нерівний компроміс з Москвою: раз на базі Переяслава й корони, а раз на базі програми Комінтерну».

Як затих Буревій

Над жартуючими висіло марево знищення.

По-перше, Едвард Стріха безсмертний.

Отже, свій творчий розвиток під ту пору К. Буревій продовжував поєднувати з існуванням у власній особі викритого пародійного персонажа — Едварда Стріхи, який фактично береться на озброєння тими силами, проти яких Стріха свого часу виступав. Про це 1929-го року «Бюлетень Аванґарду» подавав такі відомості: «Едвард Стріха все літає між Парижем і Москвою з диппочтою, озброєний життєрадісністю, особливо після того, як з доручення „Аванґарду“ шість місяців містифікував журнал „Нову Ґенерацію“, аж поки квартиранти його не видали».

Насправді ж починався найтяжчий період у житті письменника, пов’язаний з подальшою політикою Москви в Україні. Тож ще в грудні 1928-го року редактор «Аванґарду» Валеріян Поліщук у листі до свого нового співробітника попереджав: «Едвард Стріха може жити на наших сторінках, але ми самі до твору, що першим буде уміщений, дамо примітку без вихилясів, скромно роз'яснивши та й уже». Таким чином «роз’яснений» Стріха входить в історію української літератури майже фізично, але в іншій іпостасі, оскільки войовничого його духу, як було зазначено вище, до тієї історії самі ж брати-українці вже не допускають.

У побутовому ж пляні «Бюлетень Аванґарду» звітував перед своїми читачами про те, що «белетрист і критик Кость Буревій міняє свою московську квартиру на харківську і з осени працюватиме найближчим робітником в редакції „Аванґарду“».

Влітку 1929-го року К. Буревій опиняється в Харкові. «Одного дня, в трамваї, зустрілися „друзі“ — Семенко і Стріха, — згадувала дочка письменника. — Познайомив їх Валеріян Поліщук. Семенко зняв капелюха з Стріхи й сказав, що той дійсно гарний. Мало не розцілував. Проїхали трамваєм до кінцевої зупинки, а потім повернулися назад до міста. Весь час жартували, згадуючи недавню неприязнь. Більше „друзі“ не зустрічалися».

Отже, саме в Харкові театральне обдарування К. Буревія сягає своїх висот. На початку 1930-их років письменник працює над ревіями «Опортунія» та «Чотири Чемберлени», в постановах яких беруть участь такі уславлені українські мистці, як Лесь Курбас, Гнат Хоткевич, актори Наталя Ужвій, Йосип Гірняк та ін. Ці п’єси, а також буфонада «Овечі сльози», було поставлено в театрі «Березіль» у сезонах 1930—31-го та 1931—32-го років. Зокрема, про постановку «Чотири Чемберлени» дочка письменника згадувала: «П'єса, яку дуже лаяли і критикували, пройшла понад 100 разів. Під час ґастролей театру вагон з декораціями було спалено. Відновити автентичні гуцульські костюми не було можливо. Комсомольський актив театру, на чолі з Макаренком, вирішив створити нову, ура-комуністичну, версію. Ця вистава успіху не мала і пройшла лише кілька разів. Проте, в довідниках про „Чотири Чемберлени“ пишеться, що автор не Кость Буревій, а колектив театру».