У задзеркаллі 1910—1930-их років - Бондар-Терещенко Ігор - Страница 96

96

Розкрив мені очі на справжнього Свідзінського поет Арон Копштейн, з яким ми товаришували:

„— Хоч я дуже здібний, майже геніяльний, але всі ми нічого не варті у порівнянні зі Свідзінським. Це справжній поет і чудова людина, а знає він удвічі більше, ніж усі ми разом узяті…“»

Але такі короткі зустрічі з колеґами-письменниками з їхніми обов’язковими порадами-звіряннями, як правило, швидко завершувались. Вірші, що їх Свідзінський інколи читав з таємничого зшитка у чорній цератовій обкладинці, який то зникав, то виринав у спогадах сучасників, також невдовзі забувалися. І поет знову неквапом повертався до свого службового кабінету, де на нього чекали рукописи й гранки, тяжка коректорська праця й ні з чим незрівнянне почуття творчої свободи. «Три радості у мене неодіймані: самотність, труд, мовчання», — тішився він з удаваного спокою і злагоди в житті, оспівуючи клясичним гексаметром навіть рутинний редакційний побут:

«Девять пробило часов и редакция враз оживилась. Изобретатель шарад и загадок, с пучками редиски, Входит Волкович, кладет свой портфель и уходит за перцем. Вот задымился Або, и Свидзинский пустил вентилятор, Дружный огонь ураганный четыре машинки открыли. Бледная Маня не дышит и глаз не спускает с работы, Сосредоточенно к ней наклонился Тулевич, диктуя. Около окон звучит вдохновенно Потемкинский голос: Друга коня научитесь беречь — раздаются заветы. Темпом ударным работа кипит. За страницей страница С редакционного сходит конвейра. Час перерыва. „Ваня!“ зовет секретарь, — отнесите 400 строчек. Марвенцев Шура с улыбкою милой к Тамаре подходит, „Как ваша деточка?“ — шепчет, и нервная мать просияла…»

Сведлик і Леся

— Ні, мамусю, даремно ти приховуєш від мене своє хвилювання і неприємності! Я ж не маленька, — усе бачу! — казала Аня, розгулюючи з матір’ю по кімнаті. — Від батька немає звісток… Де він? Що з ним? Ми не знаємо. Але же це не вперше. Нам би вже час звикнути. А можливо, ти знаєш більше, але просто не хочеш мене турбувати?

А. Василевський

Наразі вільно буде спитатися: а яким було особисте, подружнє життя харківського анахорета й відлюдника Свідзінського? Як стає бачити, для всіх його біографів поет також у ньому залишається «невідомим» і «малознаним». Що всі вони кажуть з цього приводу? У 1929-му році до Харкова переїздить поетова дружина Зінаїда Сулковська з дочкою Мирославою. Через три роки обидві від’їздять до Вінниці. Що сталося? Наше прикладне літературознавство сходиться на одному: подружня зрада, якій поет присвятив однойменний цикл.

«Свідзінські у Кам’янець-Подільському жили у Сулковських. Два священики дружили і дітей пошлюбили, — подає „незаперечну“ версію В. Яременко. — Володимир був закоханий в юну попівну, а вона, очевидячки, виконала волю батьків. Доки жили в батьків — все було добре, але з переїздом до Харкова Сулковська розкріпачилась, спокусників вистачало, та й згубила контроль над собою, а потім уже не могла вибачити собі. Інтеліґентний, чутливий, все розуміючий поет прощав дружині, але вона не простила собі… Основа циклу „Зрада“ реальна, дійсна, життєва. Те, що дружина залишила поета, він вважав зрадою, та, можливо, була й сама зрада». «Особливістю ж цієї історії є те, що йдеться про любов не до прекрасної незнайомки, а про любов до власної дружини, — і собі теоретизує В. Шевчук. — Доводилося жити в найнятій кімнаті, і дружина поета, здається, не витримала випробування буднем, хоч терпіла більше десяти років».

І далі починаються фактичні та ситуативні незугарності. Що саме терпіла десять років дружина поета, і про які «випробування буднем» ідеться, якщо в Харкові вона прожила всього лише три роки? Хто саме «розкріпачився» і «згубив контроль над собою», себто з чийого боку була «реальна, дійсна, життєва», а не вигадана біографами зрада? І, нарешті, як бути зі свідченнями безпосередніх очевидців описуваних подій?

Вже у 1970-их роках подруга поетової дружини А. Воронець згадувала: «Коли я познайомилася з В. Ю. (Володимиром Юхимовичем. — І. Б.-Т.) — не пам’ятаю. Він бував у нас в Харкові і один, і з дружиною, з якою я приятелювала. Здається, у 1929-му році вона виїхала з Харкова, бо він захопився Кондратьєвою». Тож, як бачимо, «реальна» основа циклу «Зрада», як і всі гіпотези вищезгаданих дослідників, виглядає більш ніж сумнівною.

Утім, «прекрасною незнайомкою», про любов до якої йдеться у цій історії і якій поет присвячував свої вірші, виявилася зовсім інша особа. Нею була землячка В. Свідзінського, старша сестра відомої перекладачки М. Пілінської — Олена Чілінгарова (Пілінська), з якою поет познайомився ще у 1925-му році. Двадцятидев’ятирічна Чілінгарова разом з чоловіком своєї сестри І. Дніпровським відвідала сорокарічного літератора на його першому харківському помешканні, на Холодній горі. Сама вона, вчителька за фахом, жила в Харкові від 1924-го року, працюючи секретарем-друкаркою по редакціях різних видань. Аматорка мови й літератури, разом із своєю сестрою М. Пілінською, за якою свого часу упадав М. Куліш, ця приваблива жіночка була душею письменницького кола, до якого належали П. Тичина, І. Дніпровський, М. Куліш, О. Вишня, В. Свідзінський та ін.

Сестри Олена і Марія Пілінські

…Звичайно, усі ми дуже добре знаємо офіційну, себто закостенілу біографічну свідзініяну, тичиніяну та інші агіографічні життєписи радянського кшталту. Знаємо також те, як наші літературознавці в цивільному, що не спроможні відірватися від паперів і покрутити головою, геть забувають про людину заради вибудованої ними протягом кандидатських десятиліть схеми. Ба навіть сама схема, як ми вже пересвідчились на прикладі гіпотез вищезгаданих дослідників, буває зазвичай мертва: не розбереться в колізіях трикутника Свідзінський — Чілінгарова — Сулковська людина, яка озброєна самою лише логікою і яка не розуміє ірраціональної багатовимірности життя. «Свідзінський не міг…», «Неможливо уявити, щоби Пілінська й Куліш…» Та все він міг, і все можна уявити! Не тільки кохання взагалі, зраду взагалі, ненависть до подружнього життя взагалі треба пережити, але й найхимерніші переплетіння любовних почуттів. І все так чітко уявляється на бувалому в бувальцях леґендарному «тичинівському» дивані, почесно перевезеному вже у 1990-их з харківського помешкання Пілінських до місцевого Літературного музею.

Тож, як мовиться, сивина в голову, а чорт в бороду, і Свідзінський на початку 1930-их захоплений черговим коханням: вчащає до Пілінських на гостину, грає в карти з тамтешнім веселим товариством, присвячує вірші коханій (Загалом відомі три поезії, присвячені О. Чілінгаровій: «Не прийшла ти. Один без тебе…», «Смутно дзвонить зима…», «В колі світла електричного…»). Від того відволікає несподівана звістка про спробу самогубства поетової дружини З. Сулковської, яка з дочкою, нагадаємо, була у Вінниці. Втопитися в річці Буг цілком прозаїчно їй перешкодив випадковий рибалка. У своїх спогадах Мирослава Свідзінська пише, як батько, примчавши з Харкова, питався з болем у голосі: «Зіно, а може, ти хочеш, щоб ми разом жили? То зійдемось». На що була мелодраматична відповідь: «О, вже нам не жити».

Мірочка плаче

На стінах тихо плачуть Шевченко і Франко.

П. Тичина